Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 76)

— І я з тобою!

— Тобі що, Факел набрид?

Сказала, що набрид, а потім похопилась:

— Це я йому набридла. — Задумалась, втупивши погляд у сльоту. — Він ніколи не казав, чи я подобаюся йому.

Як відомо, вона передумала й не поїхала. І Котінья передумала. Почувши, що негр має намір святкувати день святого Жоана, вона запропонувала свої послуги: приготує традиційну женіпапову наливку — падалиця марно гниє під деревами.

— А ти хіба вмієш?

Атож, її навчили черниці в монастирській трапезній, у Сан— Кристовані, вона родом з цього сержипанського міста.

— Як, ти була послушницею в монастирі? — здивувався Кастор.

— Хотіла стати, але не змогла. — У співучому голосі тужлива нотка. — Давали притулок і харчі, щоб я прислужувала. Проте брат Нуно, португальський чернець, який щодня приходив правити службу Божу, підбив мене на гріх. — Додала з видимим смутком: — Добрий був коханець, дай Бог йому здоров’я! — Зітхнула на спомин про ту благословенну пору, коли жила, мов та абатиса: церковне вино й свячена проскура. — Проте сестрички застукали нас, і мене вигнали втришия.

Грязюка й мряка. Зима тяглася з кінця квітня до початку жовтня, захоплюючи ранній сезон і частину сафри, місяці найбільшого пожвавлення, час пік. Дошкуляв холод, дороги розгрузли від дощу, але з вечора до півночі Велика Пастка бурхала життям — гроші на бочку, серце на долоні.

Горн палав ненастанно, при денному чи штучному світлі, а негр Кастор Абдуїн, голий до пояса, оглядав підкови, кував віслюків, лагодив упряж, правив ножі, пробував пальцем леза кинджалів і гострив їх, підтягував вогнепальну зброю. Завжди до послуг обозників, для яких Факелова кузня і армазем сеу Фадула перетворилися на виталище Божественного Провидіння. Рай доповнювали хльорки.

Але вся ця нескінченна зимова крутанина — дрібничка, якщо зважити, навіщо він поставив тут кузню. Кувати віслюків воно добре, завжди заробиш собі на прожиток, але тільки виробляючи каструлі, відра й чайники, ножі й кинджали зможе він повернути позичку полковникові Робустіано де Араужо. Фазендейро на всі обіцянки негра сплатити борг незмінно люб’язно казав, що йому не горить; аби всі були такі порядні й чесні, як коваль, то на землях у басейні річки Кобрас і горя не знали б.

Факел не ліз у пляшку: знав, що пора справжніх ковальських заробітків ще не настала. Знав і те, що пора та не за горами. Від фазенди Санта-Маріана, що біля витоків річки, аж до сельви навколо Великої Пастки, тяглося безмежжя нових плантацій, насаджених недавно, після кривавої змаги за цілину. Ці какаові землі незабаром зацвітуть і принесуть плоди. А поки що брати рахівницю до рук ще зарано. Велика Пастка вже не залежала від перегону худоби.

Кував прикраси, сережки, каблучки, обдаровував дівок: у Реконкаво зазвичай ставитися до жінок з лицарською щедрістю. Підніс Фадулові кастет, такий, щоб наліз на пальці турчина; можна тепер дати зуботички; подарував капітанові Натаріо да Фонсеці довгий, гравійований різцем кинджал з капітановим вигадливим вензелем. Річ просто необхідна на поясі, щоб, скажімо, проштрикнути якогось нахабного кабру: в житті всяке трапляється.

Ідучи у Винозоре і повертаючись назад, капітан не поминав нагоди погомоніти з Фадулом і Кастором. Зійдуться втрьох у крамниці чи в майстерні і ну говорити про всяку всячину: про врожай і про ціну ароби какао, про криваві сутички в Ільєусі й в Ітабуні, скільки там загинуло людей, про нових полюбовниць. Звісно, за чаркою.

— А це що за проява? — помітив капітан під ногами в негра собаку. — Подарував хтось чи купив?

— Ні те ні те. Приблукав.

— Краще, капітане, не допитуватись, — добродушно засміявся Фа— дул. — Цей негр знається з чортом.

— Та й до мене чутки дійшли… — Натаріо ледь усміхнувся на знак згоди. — Хороший собака не має ціни. У мене був один, від мене ні на крок. Здох, гадюка вкусила. Вдома у нас багато щенят, але жодне не годиться.

Він поманив пса пальцем; Горюха заметляв хвостом, проте з місця не зрушив. Капітан заговорив про інше:

— То що, і ви піддалися сказові з отим святим Жоаном?

— Каюсь, є такий гріх. Повеселити людей, розважити жіноту, та й самі знаєте, я теж гуляка. А як ви, капітане?

— Недарма подейкують, ніби він знюхався з чортами. Я теж устряв у це діло, вніс і свою лепту цукром та сіллю, дав грошей на зелену кукурудзу й кокосові горіхи, а йому ще подавай феєрверк! — сміючись, поскаржився турок.

— Не шкилюй, куме, і ти до розваг ласий. Я знаю, скільки ти відмахав легуа з валізою на хребті, аби тільки втрапити на бал.

— Свята правда, було таке.

Скубучи тютюн для сигари, капітан обернувся до негра.

— По-моєму, це все непогано. Велика Пастка розростається, скоро вона стане містечком. Пора жити по-людському.

— Ну, до містечка їй ще далеко, — споважнів Фадул.

Наїжджаючи у Велику Пастку то з півночі, то з півдня і навпаки, Натаріо да Фонсека знав кожну п’ядь безкраїх плантацій полковників у басейні річки Кобрас, тож тепер, розкурюючи сигару, заговорив про блискучі перспективи.

Любо дивитися, як легко виганяються саджанці! За рік здатні вже дати цвіт і зав’язь. Навіть не сподівався такого.

Вони теж не сподівались. Очі слухачів заблищали, серця забилися швидше в грудях. Вашими устами, капітане, мовить сам ангел небесний! Араб склав долоні докупи й звів їх до неба.

— За рік, капітане? А не за чотири? Хіба саджанці зацвітають не на п’ятий рік? — Сказав «саджанці», а не «какаові дерева»; в голосі теплота й ніжність, ніби говорив про дівчат на виданні.

— А по-моєму, якраз через рік. Я вже й домовився з Бастіаном і Лупісиніо, щоб змайстрували у Винозорому корита й помістки. — Корита, щоб вичавлювати патоку з кісточок м’якого какао, а помістки, щоб сушити їх на сонці. — Отож не мине й року, і якщо Бог дасть, якщо не нападе медвяна роса, я матиму какао. — Тільки від сонця й дощу залежало, щоб пагони росли дружно, щоб не напала медвяна роса, щоб не гнили плоди.

Для теслярів і каменярів, для Меренсії та її чоловіка Зе Луїза це добра новина: підуть підряди й замовлення. І все ж відзначити святого Жоана не завадило б: життя — не тільки робота, полювання, кашаса, женихання та інтрижки з жінками, не тільки грязюка й мряка.

Дійшла черга й до Зулейки, яка з минулої зими оселилась у Великій Пастці й удостоїлась лише короткої згадки: це вона сказала, що від співу Кастора Абдуїна да Асунсана мовкнуть пташки; така собі смаглява мрійниця. У публіці, що крутилась біля кузні, Зулейка вирізнялася скромністю і соромливістю. Наперед не виривалася, личко добродушне, рухи стримані: якби не приймала тут клієнтів, то зійшла б за дівчину з порядної родини.

Серед дівчат були гарніші, сучасніші, вишуканіші, палкіші за неї, але за жодну так не билися, жодна не могла зрівнятися з нею. Делікатна й лагідна, до всіх уважна. А проте Збуй-Вік запевняла, що скромність іноді паче гордості.

— Зу знає, чого хоче. Вона має гідність і не легковажна.

Справді, якщо вже вона вирішувала щось, несподіване й непередбачене, вмовити її було годі. При цьому діяла так само сумирно, тихо, замріяно. Хибна думка, ніби ледащиці однаково бездушні й безчесні, що їм аби пусто йти. Жасинта додавала:

— Кожна з них діє як сама знає, подає товар на свій штиб.

До приїзду Епіфанії, що привезла з багажем пиху, жорстокість і зухвальство, Факела й Зу пов’язувала тривка й тиха ідилія, її не баламутили ні сварки, ні лайки, ні чвари. Цей мирний, спокійний зв’язок міг навіть привести до співжиття, коли, спорудивши майстерню, коваль зажив би своїм домом. Але, вітрогон і гультяй, він і не збирався запрошувати її до себе; а вона, горда й щира, не набивалася, їй досить було й того, що перевагу віддавали їй. Так і тривав їхній тихомирний роман.

Я як у воду дивилась, сказала Збуй-Вік після мовчазного розриву Зулейки з Кастором. Пішла вона без сварок, без скандалу. Ніхто не чув од неї докорів чи нарікань. Перестала ходити до майстерні, патрати й готувати дичину, трапезувати з негром. Проте не зробилася ворогом, не платила злом за зло; вона навіть мирно уживалася з Епіфанією.

У кузні Зулейка не з’являлася, але так само водила хоровод, відбивала ритм коко: очі її, коли негр співав і пташки замовкали, втуплювалися в порожнечу. Спершу Факел на це усамітнення Зулейки не зважав, мовляв, досить клацнути пальцями, і вона знову моя.

І справді, Зулейка не відмовила, коли через вереди Епіфанії коваль запросив її до себе. Як же негр здивувався, коли після перших обіймів вона вдяглася, збираючись піти. Та ще й простягла руку за платою. Вона на роботі, тож розраховуйся. А залишатися на ніч, дарувати пестощі безплатно — нема дурних.

Ошелешений Кастор стояв ні в сих ні в тих. Хоч-не-хоч довелося платити; вона взяла морети, та коли переступила поріг, упустила їх додолу. Прийшла сумирна, сумирна й пішла, з гордо піднятою головою.

Факел не сміявся, остючками не колов, вчинок Зу сприйняв як належне. Може, це наука йому?

Танці, влаштовані Педро Циганом на честь святого Антоніо, закінчилися бійкою, стріляниною і кровопролиттям. Слід сказати, що в цій спокусливій затії гармоніста не крилося дріб’язкового розрахунку, ницого інтересу поживитись. Як перепаде з десяток рейсів, то й добре. Не про зиск він думав, розтягуючи міхи своєї гармонії; єдине його бажання — гідно вшанувати славетного святого. Він усе підготував, а за те, що сталося, не відповідає. Інакше навіщо було город городити.