Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 77)

Справді, прибувши тієї дощової, холодної днини в слободу, він збирався лише переночувати на маті якоїсь безпутниці, погріти свої кістки. Мета його подорожі — Такарас, а то й Феррадас, Агуа-Прета, Ріо-де-Брасо чи Ітабуна; він і сам ще не знав до пуття. Він мріяв погуляти на червневих святах, поїсти, попити й потанцювати досхочу. Але приготування у Великій Пастці захопили і його.

Самі ті лаштування — вже свято. Вони забрали понад тиждень дозвілля слобожан, невеличкий гурт людей наче подвоївся, потроївся, поринувши з головою у різноманітні й численні клопоти. Повертаючись до маєтків, обозники на дерев’яних в’ючних сідлах і в порожніх кошиках везли все те, чого не купиш у Фадула: оберемки зеленої кукурудзи, сухі кокосові горіхи, ракети й петарди, шутихи, бенгальські вогні, навіть зірочки та інші витребеньки. Навіть повітряну кулю — про цей секрет знали лише Факел і Збуй-Вік.

Бастіан да Роза, Лупісиніо, Зе Луїз, Гвідо, Балбіно не шкодували сил, переобладнуючи нехитрий каркас із жердин, паколів і рогульок, вбитих у землю над гладенькою глиняною долівкою, — старий навіс для перших нічліжан; вони розбудовували його в просторий барак під солом’яною стріхою. Побачивши такий розмах, Педро Циган від подорожі утримався.

І то вчасно, бо Фадулові саме передали відмову Лулу Гармоніста грати на святого Жоана у Великій Пастці: цей знаменитий на все узбережжя гармоніст був нарозхват.

Добрий помічник, але, щоб не утруднюватися, Педро Циган виступав у ролі радника й експерта. Він носився, як навіжений, роздаючи наліво й направо поради та вказівки, повчаючи чоловіків і жінок.

Жінки працювали не за страх, а за совість, їх не треба було підганяти. Допомагали розбудовувати барак, переносили дрова, які в лісі рубали для багаття чоловіки, збирали хмиз, споруджували з каменів кабиці, щоб готувати мамалигу та інші святочні ласощі. Разом з Епіфанією працьовита, як бджілка, Котінья обробляла женіпапо, обчищала від шкірки, видаляла гірке насіння, вичавлювала сік для майбутньої наливки.

Перед бараком на вигоні надумали змурувати велику піч. Та оскільки дров заготовили багато, то Меренсія запропонувала, і Факел її підтримав, роздати дрова тим, хто захоче зладнати біля своєї оселі меншу піч — смажити солодкі батати й маїс. Так і порішили. Бажаючі могли взяти з собою трохи мамалиги й пляшку женіпапо, щоб причаститися ще до того, як усі зберуться на веселий празник святого Жоана: їсти кукурудзяні пироги, мамалигу й мануе, пити наливку, стрибати через багаття, танцювати кадриль.

Факел наставив у лісі багато сильців, щоб добути більше дичини й назбирати грошей на маїс, кокосові горіхи й піротехніку. Капітан Натаріо да Фонсека теж, як особа зацікавлена, зробив свій внесок. На святкуванні він, на жаль, не буде, зате свій гаманець розв’язав: пожертвував гроші від себе й від Бернарди та Збуй-Вік.

Маїс і кокосові горіхи, цукор і сіль розподілили серед жіноцтва; женіпапо встеляло землю під деревами. Кожен брався за якесь діло, старалися всі. Збиралися в дружні гурти; гомоніли, жартували, сперечалися, сміялись, вихиляли ковток кашаси, щоб зігрітися; бо ж зима, дощить і дощить, холоднеча, а люди не залізні.

До роботи не силував ніхто. Ні тобі наглядача, ні десятника. Фадул і Факел верховодили, але тактовно, ненав’язливо, та й робота в їхніх руках аж горіла. Ніхто нікого не підганяв. Усе йшло само собою, відколи на недільному обіді Кастор запропонував відсвяткувати день святого Жоана.

Коли повії чубляться, то немовби вогонь пожирає солому — палахкотючий і короткочасний. Зненацька спалахує і зненацька гасне, вистачає його ненадовго. Шугає, шириться, палає, аж гуготить, а тоді втрачає силу, никне й згасає. Ні жару, ні диму.

Сутична між Епіфанією і Далілою на балу в ніч святого Антоніо залишилася б буденним епізодом, якби не викликала ланцюгової реакції. Вона підбила, як згодом побачимо, на зухвалу вихватку Мізаела, мулата грошовитого і, судячи з владних манер, вельми самовпевненого. У супроводі двох вакейро, старого й хлопчака, він повертався з Ітабуни, куди пригнав з Конкістського сертану череду биків. Вбрані у шкіряні куртки, вони їхали на добрих конях, при зброї і грошах. У Велику Пастку прибули ввечері. Празник святого Антоніо, танці? Гаразд.

Під звуки гармонії Педро Цигана кружляло кілька пар. У розпал танців Епіфанія раптом вирвалася з обіймів Гвідо й кинулась бити Далілу, яка витанцьовувала з Мізаелем. Даліла облишила партнера і мовила:

— Ходи, якщо ти жінка!

Гвідо й Мізаел відступили назад, звільняючи місце для побоїща: це ж така весела розвага дивитись, як сходяться, як наскакують, як ухиляються від ударів, як лупцюють одна одну дві баби!

Епіфанія напала перша. Вона плюнула на суперницю і заліпила плювком її ліве око. Посипалися образи:

— Чорнопика гнида! Стерво!

— Потягуха! Смердючка!

Негритянки й повії обидві, зате які негритянки і які повії! Чудові представниці своєї раси й свого ремесла, дві місцеві принцеси. Щоправда, у Великій Пастці, цьому ведмежому закутні, бути принцесою і королевою (нею була Бернарда) могли не такі вже сліпучі вродливиці й чарівні німфи. Хай там що, а ці дві вирізнялися, будили заздрість і ревнощі.

Даліла втерлася і одразу мокрою рукою ляснула Епіфанію по щоці. Вони вчепилися одна одній у коси, дряпалися і обмінювалися стусанами, їх оточила весела й галаслива юрба.

— Ставлю на кузину! — заявив Мізаел, віддаючи належне своїй дамі.

— Я — на свою два тостани! — підхопив Гвідо, не менш галантний лицар.

Не перестаючи грати, Педро Циган підвівся з довгої дерев’яної лави, шедевру Лупісиніо, на якій сидів із Зулейкою, і став у коло. В хвилину, коли чубанина, здавалося, ось-ось переросте в загальну бійку, гармоніст поволі перебирав клавіші, немовби виконував під сурдинку супровід. А тим часом він поставив на Епіфанію крузадо, певний у її перемозі. Бастіан да Роза цей виклик прийняв з чисто спортивного інтересу і щоб наддати азарту, анітрохи не вірячи, що колись отримає ці чотириста рейсів: Педро Циган був у боргах, як у реп’яхах.

Як на Гвідо, ставки стали недійсними, бо в сутичку, несподівано для всіх, втрутилася Зулейка. Даліла зазнавала поразки; Епіфанія ривком здерла з неї ситцеву спідничину — стару, бо нову вона приберігала для святого Жоана — і виставила напоказ потішеній публіці її сідниці. Розгублена Даліла вже хотіла покинути поле бою, коли Зулейка зірвалася з лавки, звідки спостерігала за бійкою, і штурхонула Епіфанію ногою; вона була взута в таманко, тож перевага була на її боці. Відчувши підтримку, Даліла мерщій нахопила спідницю і знову кинулась на суперницю. Глядачі заплескали в долоні й засвистіли:

— Два проти одного, синья виграє!

Проте Епіфанія самотою не залишилась: їй на підмогу відважно кинулася маленька Котінья. Вчотирьох вони покотилися по долівці: крім заду Даліли, вигулькували груди Епіфанії: баїянський халат розхристався.

Напад Зулейки виявив справжню причину сутички, на думку жінок справедливу, щоб не сказати шляхетну: негр Кастор Абдуїн, ось хто яблуко незгоди.

За ним вони всі сохли, за нього билися й чубились. Що воно так і є, підтвердилося одразу: підійшовши до брудних, розчухраних, подряпаних суперниць, що зчепилися на підлозі, Факел — цей чорний дженджик! — скомандував спокійним голосом:

— На сьогодні, дівчата, годі! Давайте гуляти.

Заклично, нестримно, бурхливо ревнула гармонія. Незворушний коваль повернувся спиною до безсоромниць і подав руку Меренсії; ця заміжня прямодушна жінка бійки не схвалювала й пішла з ним у танець. Даліла підсмикнула спідничину й вернулася в обійми Мізаела, Епіфанія — в обійми до Гвідо; Фадул потяг у танець Котінью; могутньою статурою турок перевершував навіть брата Нуно де Санта-Марію. Зулейка, лагідна, як завжди, ніби й чубилася оце не вона, прийняла запрошення Бастіана да Рози — цей золотавий бородань роззув свої таманко. На гладенькій глиняній долівці гопцювали босі, легкі й звинні, овіяні здоровим духом поту.

Перебираючи клавіші й відбиваючи ногами ритм, Педро Циган кружляв між парами посеред бараку. Про Аулу Гармоніста й не згадували. Празник святого Антоніо був у розпалі.

Влаштовані Циганом гулі розбуялися щосили. Сутичка між дівками самими зуботичками й ляпасами не обмежилась: сталася халепа ще гірша, справжнє лихо.

Почалося все з пересварки між Гвідо і Мізаелем. Під час зчиненої повіями бійки вони побилися об заклад — поставили по два тостани на Далілу й Епіфанію. І от ні сіло ні впало Мізаел, вихиливши чергову чарку горілки, оголосив Далілу переможницею і зажадав свій виграш.

Вони перелаювалися в музичних паузах, цмулячи женіпапо Котіньї, напій смачний і міцний. Дійшли до образ і погроз, але не до кулаків, бо втрутився турок Фадул. Він звик розводити задирак: обмаль бахурок викликала постійні суперечки й бійки. Фадул розводив суперечників, користуючись своїм визнаним авторитетом: хазяїн армазему, кредитор більшості людей. При потребі він удався б і до сили.

Хоч поруч стояли двоє мовчазних і похмурих вакейро, турок мертвою хваткою ухопив скандалістів за плечі, ставши між ними.

— Тут можуть чубитися лише жінки. Чоловіки — тільки надворі, там, будь ласка, хоч убивайте один одного. А тут танцювальна зала. — Він відпустив їхні плечі, глипнув на Мізаелових підручних, старого й хлопчака, і звернувся до Педро Цигана: — А де ж музика, чоловіче добрий?