Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 56)

У трюмі трищогловика Кастор з Баїї поплив в Ільєус. На террейро[29], пильнованих прихильними Ориша[30], в лісах кокосових пальм між Понталем та Олівенсою, його прийняв отець Аролу і рекомендував полковникові Робустіано де Араужо: той хоч і був багатій, а приносив жертву божествам і діставав благословення та поради бабалориша. В какаовому ельдорадо отець Аролу користувався таким самим авторитетом, як сеньйор єпископ: він тут перший, і його влада над сонцем і дощем незаперечна.

П’ять років підковував Кастор коней на фазенді Санта-Маріана; тоді ж таки, подорожуючи з караванами віслюків, він почав ночувати у Великій Пастці. Метою його подорожей було місто Ітабуна, точніше, ті криві вулички, де тулилися оселі веселих дівчат, — тут він угонобляв свою стражденну плоть. Тому, хто ласував досхочу смаковитими шматочками, як рідними, так і заморськими, на енженьйо Реконкаво, какаові фазенди на півдні штату здавалися бідними на прекрасну стать.

Щодо решти він був задоволений, за дядьком і то не журився. Навіть якби така змога, назад не вернувся б. Там його доля — лакейство, слухай, що тобі кажуть, і виконуй. Хай ти принц, хай на розкішних лляних простирадлах, на мережаних ковдрах, на атласних покривалах наставляєш роги баронові, навіть у ліжку мадам ти невільник. Щоб вирватися на волю, довелося бити навідліг по обличчю пана, важити головою, відмахати добрі гони й забратися на какаові землі, зате тут ти сам собі хазяїн.

На фазенді жінок нема, і він, щоб зарадити лиху, приставав до в’ючних обозів: знаходив жіноче тепло на бівуаках, на хутірцях, у виселках. Змужнівши, він залишився спокійним і щирим, зберіг простоту й людську гідність, товариськість. Трохи забариться, а дівчата вже питають: де це запропав Факел, свято не свято без нього, душі товариства.

У Санта-Маріані зліпили таку-сяку кузню для потреб фазенди: таврувати худобу, майструвати сідла й кінську упряж, точити ножі, клепати лопати, мотики, коси. Майстер на всі руки, Кастор задля втіхи виготовляв ножі, кинджали, бубонці для збруї, каблучки обдаровувати подружок, залізне справилля для жертвоприношень. Полковник до небес вихваляв майстерність коваля-умільця. Факел підніс фазендейро пару стремен чудової роботи, справжній витвір мистецтва.

Славний цей чоловік, полковник Робустіано де Араужо. Багатий і знатний, а не приндиться, не гне кирпу, з пеонами простий. І все ж куди краще мати власну кузню в якомусь новому виселку, порядкувати самому, без хазяїна над тобою, хоч який він пречудовий. Ось про що мріяв Кастор.

Звичний вечірній гомін у Великій Пастці — тепер це вже польовий табір — зненацька розітнули несамовиті зойки. Вони линули здалеку й наростали крещендо: просто нелюдські зойки. Ой рятуйте, ой смертонька прийшла! Гармонія в руках Педро Цигана, паливоди-гармоніста, вмовкла. Завзяті рондисти опустили підняті карти, табунники й пеони пробуркалися, зірвалися на рівні, повискакували надвір: що за драчка зчинилась? Негр Кастор, що лежав із Збуй-Вік на ліжку, підвівся, дослухаючись.

— Не інакше когось убивають, — зауважила його партнерка.

— Піду гляну, — кинув негр, натягуючи штани. — Я скоро.

— І я з тобою. — Збуй-Вік наставила вуха. — Плач жіночий.

За Великою Пасткою утвердилася лиха слава — та й назвали її так недарма, — хоч останнім часом звісток про тутешні вибрики поменшало. Вряди-годи хтось пальне чи штрикне ножем, погарикається за колодою заяложених карт. Недавно два кабри мало не закололи один одного, з’ясовуючи, кому спати з Бернардою; юшку вони пустили, але до смертовбивства не дійшло — діло житейське. І все ж, почувши болісні репети, крики пробі, табірники й нічліжани сполошились.

Три постаті виринули з-за барака; з-за того самого, де зсипали какао, вирощене на фазенді Санта-Маріана, і де розташувались обозники, що возили його, та жагунсо, які його охороняли. При світлі місяця Збуй-Вік і Кастор бачать: молодичка, темна мулатка, з кучерявою кучмою і на вроду нівроку, коли б не така розтерзана, рукою тримається за щоку і знай стогне. З нею худорлявий чоловік, альбінос, уже підтоптаний, і стара баба. Збуй-Вік підійшла до них: нічого особливого, хвора йде в Ітабуну, щоб зарадили. Недуга в неї не тяжка, інакше б її несли в гамаку, а не йшла сама. Повія засміялась:

— Стільки ґвалту через зуб! Колошкати через таку дрібничку людей! Сміхота!

Стара огризнулась:

— Вас би на її місце, сіа[31] хазяйко. Три дні бідолаха мучиться, світу білого не бачить, і дедалі гіршає, хоч би трохи відпустило. — Вона підвищила голос, нехай усі чують. — Оце в Такарас ідемо, може, там хто знайдеться вирвати зуба. А ні, тоді в Ітабуну. Вона мені донька, а йому ось подружка.

Стара вказала на чоловіка, що досі не пустив і пари з уст. Вона торохтіла, мов кулемет, певне, викладала свою біду кожному стрічному.

— Тут не обійшлося без ворожби, не інакше, зурочили… Є одна гадюка підколодна, звати її…

— Годі! Набридло, — урвав її чоловік.

За поясом у нього стирчав кинджал, на плечі висів карабін. І так видно, що дівчина його; хмуре чоловікове обличчя, стурбоване і схвильоване, лагідніло лише тоді, як він позирав на хвору. З юрби недбало виступив Кастор і запропонував:

— Якщо рвати зуби, то не обов’язково пертися аж у Такарас. Це можна зробити й тут. Ось ходімте.

— Куди саме? — ступив до нього чоловік.

— На склад полковника Робустіано. Я погляну на зуб.

— Ти що, мав діло з хворими зубами? — У запитанні чоловіка підозра й погроза.

— Авжеж, мав, сеньйоре. Ходімо, хазяйко.

Чоловік махнув рукою, і до складу рушила ціла процесія, цікава, чим воно все скінчиться; попереду виступали жагунсо, надходили й нові глядачі — Педро Циган, Бернарда, Лупісиніо, Бастіан да Роза, юрба обростала пеонами й гуртоправами. Перешіптування, косі позирки на озброєного до зубів чоловіка. Лупісиніо і Бастіан да Роза значуще перезирнулись. Цього похмурого типа вони впізнали: постарівся і став ревнивим, а отже, ще небезпечнішим. Столяр аж отерп: пронеси!..

Факел попросив молодичку сісти, от хоча б на мішок з какао, і відкрити рота. Проте вона тільки стояла та ойкала, чекаючи, що вирішить альбінос. А той допитувався:

— Мав діло з цим?

Негр засміявся безтурботно й задерикувато.

— Я вже сказав вашій честі.

— Я не честь, тим паче ваша. Я Мануел Бернардес з Ітакаре, зі мною жарти кепські. Сісти вона сяде, але гляди мені! — І лагідно до молодички: — Сядь, Клориндо, одкрий рота і покажи хлопцеві зуба.

Хто він такий, Лупісиніо й Бастіан да Роза встановили ще до того, як він назвався і пригрозив. Цей бандит воював на боці клану Бадаро проти полковника Базиліо де Олівейри, потрапив в оточення, залишився один, як палець, без набоїв, тяжко поранений, але й тоді не здався — кинджалом поранив ще трьох. Його схопили й добили б, якби не полковник Базиліо: хто ж убиває холоднокровно таких зухів? Полковник Базиліо потиснув йому руку і відпустив з миром. Оселившись в Ітакаре, Мануел Бернардес став вирощувати кукурудзу й маніоку, відкрив торгівлю борошном. Славетний був не менше, ніж капітан Натаріо да Фонсека.

Присутні потерпали за життя негра Факела. Працьовитого веселого хлопця шанували й любили. Як він карбував цвяхи й вухналі, як обробляв метал! Одна в нього вада: багато на себе бере, лізе, куди не просять, за все хапається, сам чорт йому не брат. Дорого йому може обійтися це зухвальство. Таки мало ще він з’їв каші, цей шибайголова, цей скалозуб.

По молодості тягався з шелихвістками — одна благовірна, а друга фаворитка сеньйора барона. Їздячи горами й долами, цукровими плантаціями й багасейрами[32], зеленими полями й голубими небесами, басував двома лошицями, а це ж власність сеньйора барона. Так безоглядно важити головою і чоловічими доблестями! Треба ж і озиратись на задні колеса.

— Радий познайомитися, сеу Мануел. А я — Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, вогонь — стихія коваля. Інші свої прізвиська не називаю. Що ж, підсобимо вашій хазяйці. Нема гірше від зубного болю, так принаймні я чув, бо сам, хвалити Бога, його не зазнав. — Сказав і всміхнувся на весь рот, сяйнувши сліпучо-білими зубами.

— Верхній чи нижній? З якого, хазяєчко, боку?

— Нижній, ось цей.

Присутні — бачити хочеться всім — глипають очима, з бандита на негра, з молодички на стару. Факел попросив, щоб Збуй-Вік потримала біля Клориндиного обличчя каганець. Підсліпуватої і чадної лампи було замало. Пальцями схопив за щелепу й мацав, аж поки хвора зойкнула: намацав, ось він, кутній зуб з дуплом.

— Зіпсутий череняк. Якщо панночка потерпить і якщо дадуть щипці, то вирву.

Знову голос Мануела Бернардеса, недовірливий і погрозливий:

— А ти вже рвав зуби?

У цьому забутому Богом закутні коваль не тільки підковує, а й лікує верхових тварин. Зуби віслюкам і коням Кастор виривав часто, а от жінкам і чоловікам не доводилося. Та яка різниця!

— Безліч разів.

Серед складського майна знайшлися обценьки. Негр попросив трохи кашаси:

— Панночці ковток, підкріпитися.

Табунник подав уже переполовинену пляшку. Факел лизнув для проби, кивнув: годиться. Клоринді пояснив:

— Болітиме, отож потерпіть, інакше не вирвеш. — І підбадьорив усмішкою: — Не бійтеся, раз, два — і все!

— Я готова.

Негр люб’язно простяг пляшку альбіносові.

— Ковтніть. Заспокоює.

— Не треба. — Стояв біля молодички і стискав руками карабін, непорушний, як скеля.