Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 57)

Кастор удав здивування.

— Не треба? Не смакує чи непитущий? А от панночці треба, смакує їй чи не смакує.

Пляшку Клоринда взяла охоче — чому б не випити. Навіть стогнати перестала.

— Відкрийте-но, хазяєчко, рота. Гасничку, Збуй-Вік!

І так незграбно почав обмацувати ясна хворої, що від кожного дотику та аж сіпалась. Тиша стояла така, що чути було, як пролітала муха; стривожені, перестрашені глядачі затамували дух. Стара взяла у дочки пляшку й собі приклалась. Факел засміявся:

— Тобі що, теж рвати? Потримай ось. — Він подав їй обценьки й обернувся до бандита: — Можна ваш кинджал, сеу Мануеле?

— Навіщо?

— Відтягти ясна, щоб краще вхопити зуба.

Одержав кинджал і порадив Клоринді покріпитися ще одним ковтком.

— Так і сп’яніти недовго, — занепокоїлася стара.

— Хміль їй тільки на користь.

Педро Циган вдоволено закивав головою, похвалив недужу: хвацько перехилила пляшчину.

— Трішки болітиме, — попередив Кастор.

— Нічого, потерплю. — Сивуха в голову не вдарила, а настрою додала.

Попросивши Збуй-Вік тримати каганця так, щоб він освітлював розтулений рот, негр обережно відокремив кинджалом від зуба ясна; цівка крові побігла в кутику рота. Мануел Бернардес одвів очі. Мертву тишу порушувало лише приглушене ойкання. Від доторків ножа Клоринду аж морозом обсипало.

— Ну от! — сказав Кастор. — Бабусю, дай їй пляшку.

Повернув кинджала, і Мануел Бернардес витер його об штани кольору хакі. Факел дав молодичці випити ще й звелів розтулити рота ширше, щоб влізли обценьки. Затиснути ними череняк виявилося не просто, хоч коваль і наламав руку на тваринах; обценьки прищемили ясна, і Клоринда аж звинулася від болю. Негр витяг з рота обценьки, щоб відтягти ясна пальцями. Клоринда при цій нагоді ляснула його по щоці й підхопилась на ноги. Мануел Бернардес незворушно сказав:

— Погодилася, то терпи, тебе ж попереджали. Сиди і не сіпайся!

Голос лунав твердо, проте лагідно. Видно, на Клоринду ніколи не кричали. Альбінос за нею впадає, подумала Бернарда, і їй стало лячно за Факела; якщо негр роздере молодичці рота і не вирве зуба, буде непереливки. Озирнулася: на обличчях присутніх той самий страх. Ох, заступися, Капістольська Богоматір!

Молодичка принишкла, і Факел нарешті затиснув череняк між щічками обценьок. Уперся ногами в землю і сіпнув. Хвора здригнулася, зуб лишився на місці, вискочили тільки обценьки. Негр, людина терпляча, знову взявся за марудну роботу; хвилини тяглися безконечно. Глядачі тислися частоколом. У когось, чи не в Бернарди, вирвалося зітхання. Мануел Бернардес досадливо й різко кинув:

— Ну чого ти возишся!

Освітлений каганцем Кастор тільки всміхнувся. Порався спокійно, аж поки відчув: лещата міцно захопили зуба під корінь. Він попросив двох потримати Клоринду, щоб не ворушилась. Та перш ніж хтось зголосився, Мануел Бернардес озвався:

— Нікого не треба, я сам.

Поклав на мішки з какао карабін, обхопив двома руками голову молодички. Негр підібрався, шарпнув, скільки було сили; а ковальські руки дужі, бо ж нелегко підковувати копита, лупасити розжарені болванки. Кастор витяг закривавлені обценьки, показав затиснутий між щічками череняк і сам замилувався понівеченим зубом:

— Ваш, панночко..

Клоринда сплюнула густий плювок, витерла рукою рожеву піну.

Попросила пляшку, хильнула горілки, як води, а тоді подякувала:

— Дай вам Бог здоров’я, добродію. Вибачайте, коли що не так.

Мануел Бернардес закинув на плече карабін, ступив уперед:

— Руку! Даремно я у вас сумнівався. Ви виявилися на висоті. Скільки з мене?

— А нічого. Я не дипломований зубодер.

Звідкись з’явилася ще пляшка, кашаса пішла по колу, і ось їхня черга. Мануел Бернардес приклався до шийки, відпив два добрячі ковтки, втерся рукавом. Передаючи пляшку негрові, засміявся вперше:

— Я не те що непитущий, Боже борони, просто не до пиття було. — І став прощатися: — Я ваш боржник. Адресу мою знаєте.

Тринь… бринь… Це гармонія Педро Цигана, коко — танець штату Алагоас, ех-ех, піддай жару! Стара стрепенулась і пішла садити дрібушки: від кашаси й музики вона просто чманіла. Нумо коло, плескіт у долоні. Бастіан да Роза, блакитноокий білий, потягнув Бернарду до танцю — ото чудова пара! Клоринда, вже здорова, очима запрошувала альбіноса танцювати. А той знов усміхнувся і зняв з плеча карабін. Від мішків з какао линули міцні пахощі, змішувалися з духом спітнілих тіл, — знайомі, давні запахи.

— Доктор Факел… — пожартувала Збуй-Вік, чіпляючи каганець на цвях біля дверей.

Моква і спека, грязь і курява чітко розмежовували какаовий календар. Дощі, такі ж необхідні, як і сонце, лили по півроку, обложні, невпинні; нерідко обрушувались і тропічні зливи. Якщо вони затягувалися, то все губили, пагони на деревах, позбавлені світла й тепла, гнили. Полковники й управителі, жагунсо й пеони весь час позирали на небо: чого чекати, дощу чи гарної погоди. Какаові дерева від надмірної вологи рясно цвіли, а під сонцем пагіння виганялось і спалахувало золотом. Яких тільки легенд, яких дивовижних історій не ширилось по Бразилії про цей благодатний край!

У пошуках роботи й багатства сунув з півночі і півдня до цього нового ельдорадо розмаїтий і заповзятливий люд: пеони, злочинці, авантюристи, блудяжки, адвокати, місіонери, готові навертати язичників. З-за моря прибували араби і євреї, італійці, шведи й німці, а також англійці, представники залізниці Ільєус-Конкіста та «Баїя вестерн рейлвей компані» і консульства під британським прапором, незворушні флегматики й чаркодуї. Англійський консул залишив сім’ю в Лондоні, а в Ільєусі підрядив для хатньої роботи мовчунку індіанку. У ліжку, в своїй чарівній наготі, вона здавалася лісовою феєю і, певно, таки мавкою й була. Сеньйор консул сплодив із нею гарнесенького синка кабокло[33] з шоколадною шкірою та блакитними очима.

Ці новоспечені плантатори святобливістю не відзначалися, згадували всує ім’я Господнє, щоб заличкувати свої капості й витівки. Щороку полковники завиграшки складали нові обітниці, просили в небесної канцелярії дощу й сонця, купували прихильність святих і прощення за свої гріхи — гріхами вони називали кровопролиття, допущене при завоюванні земель.

У колоніальні часи, ще до появи на арені какао, білі завойовники привезли в молитовнях каравел святого Георгія і проголосили його своїм покровителем. Вершник на коні зі списом напереваги, святий воїтель, що кличе на бій. Невільники привезли в трюмах рабовласницьких суден Ошоссі; схований у лісових тайниках, цей господар пущі та звірини окульбачив свиню-дикобраза, велетенського пекарі, таяка. І ось європейський святий і африканський ориша злилися в єдине божество, щоб повелівати сонцем і дощем, слухати молитви й гімни, служити обідні й приносити жертви: на ношах хресного ходу, на головному вівтарі ільєуського кафедрального собору чи в мазанці отця Аролу, який народився рабом і втік у це відлюддя здобувати волю. У капищі, зовсім поряд, лук і стріла, емблема Ошоссі, викута на ковадлі Кастора Факела Абдуїна, і барвиста іконка святого Георгія-змієборця, дарунок араба Фадула Абдали, чоловіка богобоязкого, особливо тоді, як зачиняв свою крамничку.

Шляхи, путівці й стежини, що вели з маєтків до виселків, до складів і залізничних станцій англійців, до міста Ітабуни й гавані Ільєуса, були нелегкими для тварин і людей: вибоїни, баюри, урвища, провалля — ступи не так і не минеш лиха. На таких дорогах тихоходи віслюки й мули виявилися кращими, ніж коні, баскі скакуни.

Деякі полковники, чепуруни й товстосуми, кучеряві й смагляві джентльмени, обнизали перснями пальці, привчені натискати курок, відкрили в магазинах рахунки для своїх марнотратних коханок, виписаних з Баїї, Аракажу, Ресифе і навіть з Ріо, басували міськими вулицями на чистокровних огирях. Та щоб їхати додому, на свої фазенди, вони сідали на міцнокрижих мулів і віслюків, ті бігли клуса незгірше від добрих коней.

Сухе какао з фазенди перевозили на залізничні станції або в Ільєус та Ітабуну, до контор шведських і німецьких експортних фірм, каравани віслюків. Підтоптаніших в’ючаків залишали в маєтках — доправляти з плантацій до чанів сирове какао. Обозники під час довгих і важких переходів обирали зручні місця для ночівлі. З часом ці становиська, як правило, давали початок хутірцям. Деякі хутірці виростали в хутори й селища, майбутні міста, інші ледве животіли — купка хатин з незмінною потіпахою і з шинком для продажу кашаси.

Табунники, прибуваючи з неосяжної території в басейні річки Кобрас, де зосередилася сила-силенна маєтків і найбільші фазенди, стали ночувати у Великій Пастці. Звістка про те, що турок Фадул, тертий калач, зводить торговий дім, блискавкою облетіла недавно зведені оселі: хатки, халупчини, мазанки — одні вальковані, інші дерев’яні, а найубогіші під солом’яною стріхою.

Перший кам’яний дім вимурував негр Кастор — він хотів улаштувати там кузню. Сталося це через кілька місяців по тому, як він вирвав зуба Клоринді, знадливій полюбовниці Мануела Бернардеса. Подейкували, що ковалеві допоміг полковник Робустіано де Араужо, давши без відсотків і аж поки той сам не повернё позику.

Веселі дівчата в глухомань не квапились, і отоді Фадул зазнав мук і мордувань, отоді взято на пробу його витримку й гарт. А проте він затис усю свою волю в кулак і купцював: роби що належить, і Господь тебе не обійде. Фадул при кожній нагоді згадував — найчастіше зі смиренною молитвою, а іноді, як долав розпач, і з лютою лайкою — про свою врочисту клятву: якщо Всевишній привів його сюди, то треба оселятися тут, дороблятись достатку.