Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 58)

Але бували хвилини, коли він вагався, хотів махнути на все рукою. Інші обрії відкривалися, малювались інші картини, а він погруз у цій Великій Пастці, і світ йому клином зійшовся. Прагнучи заволодіти душею, сатана його баламутив: напускав ману, галюцинації, міражі.

Знепутити його враг людський хотів при запомозі Зезіньї Пальми. Ця розпусниця, ця козир-дівка, вдиралася до спальні, щоб порушити йому відпочинок. І так щовечора, коли Фадул, наморений, падав без сили, як мертвий, на ліжко, сподіваючись здрімнути, освіжитися сном.

Чого ти забився в цю нору, в цей Богом забутий закуток? Темний же ти турок, хамлюга. А колись, тільки що — і в І табуну, схилявся до мене на груди, щоб не здичавіти в своїх довгих скитаннях. Тебе, бабія, бабського дурисвіта, величали Великим Турком, відмови тобі не було. А нині вискочиш із свого гадючника, свого лепрозорію — і відразу назад.

У наїзди до Ітабуни Фадул благав Зезінью відвідати Велику Пастку, обіцяв їй кози в золоті. Вона взяла у нього підйомні, нахваляючись невдовзі з’явитись: після дощика в четвер.

Убогий хутірець, гадючник, лепрозорій — що правда, то правда. Змій, переважно отруйних, водилося в хащах і болотах без ліку, того й гляди вжалить. Мандрьохи найнижчого штибу прибилися і в Велику Пастку; ця жменька підтоптаних дівок не могла вдовольняти запити табунників, лісорубів і сезонників в їхніх вічних мандрах з маєтку в маєток. Найнетерплячіші, хоча днів кілька як приїхали з Ільєуса й Ітабуни, не бажали довше нудитись. На хутірцеві вибору не було, проте голод не свій брат.

Виняток становила тільки Бернарда, дівка — аж очі вбирає. Молоденька, свіженька, як огірочок, темношкіра й чорногрива лялька, баска лошиця. Що її сюди закинуло: життя чи власна воля? Вибиратися звідси, розширяти свою діяльність вона не хотіла. А якби захотіла, то в Ільєусі чи в Ітабуні, в Агуа-Преті чи в Ітапірі знайшовся б полковник, охочий спорудити їй будиночок і відкрити в міських крамницях рахунок — бери, чого душа бажає. Та й у сусідній парафії були такі, хто прагнув справити їй гардероб і осипати золотом. Мені подобається тут, відказувала вона і всміхалась.

Фадул, осівши тут, пропонував їй руку і серце, вмовляв перебратися до нього, щоб допомагала в армаземі[34] й поділяла величезне ложе. Переказав Лупісиніо, що потребує ліжко й матрац: на його габарити, неодмінно двоспальні.

Бернарда подякувала й піднесла гарбуза. Так-так, будь ласка, аби тільки сеу Фаду побажав, вона охоче спатиме з ним під будь-яким дахом, у будь-якому ліжку. Тільки поманити пальцем. Оплата теж за бажанням: такий клієнт, чемний, приязний і щедрий — просто втіха. Ось тільки ставати чиєюсь утриманкою, вибачайте, вона не бажає. Ні Фадуловою, ні будь-чиєю ще. Бернарда розповіла Збуй-Вік:

— А знаєте, сеу Фаду подарував мені слоїк парфумів. Він славна людина. Кликав жити до себе.

— На утриманні?

— Про що ж і кажу!

— Жити з турком?

— Я дала одкоша. Навіщо зв’язувати собі руки?

— Я думала, ти втьопалася в турка.

— Хтозна. Проте самої прихильності чи грошей, щоб жити разом, замало. — Вона задумливо втупилася в підлогу й пояснила: — Якщо жити вкупі, подружжям, то лише з любові, любові на все життя. А ні — то краще лишитися блудницею.

Збуй-Вік не стала допитуватися, знали вони одна одну ще мало. Бернарда стрепенулася, засміялась.

— У Великій Пастці стільки красенів. Сеу Фаду, Педро Циган, Бастіан да Роза, а найгарніший — мій хрещений.

Остаточно прокидався він за прилавком, коли подавав кашу гуртоправам. Ці гроші давалися йому найважче: вранці-раненько, перш ніж устиг сходити до вітру й помитися. При першій же змозі переклав цю роботу на іншого, а сам робив те, що вигідніше й легше.

Нужду справляв у чагарях, пильнуючи, щоб не наступити на змію. У річці змивав із себе піт, розчавлених блощиць і очищав мозок від сну Зуби чистив уривком мотузки; розгорнувши присок, роздував вогонь під залізною триногою — цим азіатським начинням йому сплатили борг у Такарасі. У бляшанці ставив кип’ятити воду на каву. Знову примирений з собою, розмірковував над мінливим життям. Що не кажи, а його ремесло нелегке. Та головне — не відступитися і потім не каятись: Божа благодать не осипає маловірів. Справжній ділок — це той, хто зумів стати вище обставин.

Дужими руками роздирав м’яку жаку, цю жовту амфору з медом; пальцями видлубував соковиті ягоди, з кутиків рота котився сік. Смажив на вогні шарке — рожен зробив Кастор Абдуїн, майстер ковальської справи, золоті руки. В’ялене жирне м’ясо в маніоковому борошні так і шкварчало, для баїянця це найкращий делікатес. Кусень шарке, жменя борошна і, щоб не було таке солоне, кілька достиглих білих бананів. Смак і пахощі жаки і жаби, бананів і рападури, кажа, мангаби, умбу перемішувались. У свята він настромлював на обстругану паличку земляний банан і тримав на вогні, поки підрум’яниться і запашить жаром. Щоб банан не підгорів, обкачував у борошні, яке потім зчищав — смакота, та й годі.

Легіт війнув з річкового стрижня; повії відсипалися після нічної оргії; вийшов Факел — оглянути сильця. Кабри з какаового складу й будівельники скотного двору полковника Робустіано де Араужо ще не продирали очей. Тільки пташина трель порушувала тишу в Великій Пастці. Улюблена Фадулова пора: сиди на порозі дому, сьорбай гарячу каву і, покурюючи кальян, милуйся, як гарно довкола — долина, річка, гори, дерева і дім. Великий Турок спочиває у своєму царстві.

Звідси його не викуриш: хай відраджує лікар, хай погрожує жагунсо, хай зманює дівка. Ще не народилася така, що змогла б поламати його долю. Кого баба зведе з розуму, той скінчить на соломі. Йому, скажімо, памороки не заб’ють, навіть Зезінья Пальма, і то не сама, а з гуртом найшикарніших краль ільєуських та ітабунських кабаре. Не запаморочить його жодна вертихвістка, чи то Зезінья, весела дівуля, любов з підворіття, чи незайманиця Аруза, вигідна партія, чи Жусара Рамос Рабат, багата вдова; останнім двом так кортить заміж, що аж-аж-аж — спокусливі облудниці. Хто тільки не чигає на бідолашного християнина, будь-яка спідниця ширить фальшиві чари й зазіхає на волю.

Думки думками, а погляд так і тягне на річку, на те місце, де «дамське біде» — так Кастор називав басейн з каскадом, зручний дівчатам купатися і прати. А що, як там ця початківка Бернарда, поплаває, а потім погодиться розважити його, розвіяти ранкову нудьгу?

Бернарда, темна загадка. А здавалося ж, що в юрмі зітхальників вона вирізняє саме його; годинами слухала казки з «Тисячі й одної ночі», побрехеньки, байки, біблійні оповідки. Навіть поголоска пішла про їхні шури-мури. А проте перебратися до нього, проміняти своє ремесло на становище коханки Бернарда відмовилась. Воліла жити сама й приймати випадкових клієнтів. Фадул тільки головою крутив: не второпаєш, як суру з Корану, темної книги бусурман.

Приїзд циганського табору, дарма що збаламутив увесь хутірець, залишив по собі якийсь щем. Його довго згадували, хоча за один день і одну ніч сталося не так і багато подій, гідних опису. Проте зосталася якась аура, якась таємниця.

Приїхали цигани ввечері й отаборилися в гущаку, на тому березі. Чи то не помітили містка, чи то звернули умисне.

Розпрягли кибитки з барвистими полотняними стінами й шкіряним верхом. Жінки заходилися розкладати багаття, а чоловіки повели напувати коней і віслюків. Тільки сивий Жозеф, у жилетці, з сережками й перснями, з кинджалом за широким поясом, перейшов по камінню річку і подався до Фадулового армазему. Наче царьок з картинки, подумала, помітивши його, Збуй-Вік.

Здалеку їх аж роїлося, проте насправді було зо два десятки, разом з дітьми. Ого, скільки їх, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли наступного дня наткнувся на циганський табір перед Великою Пасткою. Капітан нагодився вчасно, щоб завадити туркові купити осла; а про вчорашні події він дізнався лише з розмов.

По всьому узбережжі й сертану всі знай товкли водно, всі відали: цигани — діти іновірного, непевного племені. Не змішують крові з баїянцями та іншими бразильцями, не родичаються з сержипанцями чи турками, португальцями чи метисами, з будь-якими людьми. Ви коли чули, щоб циган одружився з місцевою? Ні! Це окреме кодло, зграя характерників і шахраїв, їм аби дурити, обманювати, махлювати.

Чоловіки, коли сиділи охляп на крадених конях, скидалися на шляхтичів, графів і баронів, герцогів і маркізів. Жінки, коли лежали на засмальцьованих матрацах у своїх кибитках, у квітчастому шматті, у довгих, зі шлярками, спідницях, у браслетах і намисті, зійшли б за принцес і цариць, а так — ворожки, язики без кісток, босота. Дехто твердив, навіть писав, ніби цигани — недобитки вавилонського царського двору, ніби вони бродять по світу не без умислу. Хай там що, а їх краще цуратися, не вступати з ними в торг, ховати від них усе цінне. Шатерники, безземельники, де це таке видано? З циганом знайся, а каменюки за пазухою тримайся!

Навіть індіанці, на що вже гнані, а й ті не безземельні, хоча землі у них тепер мало на цих берегах. А колись же їхні племена займали тут великі території. Володарі лісів та річок, індіанці рибалили й полювали, танцювали й воювали. Більшість повимирала, у вирощуванні какао користі з них, як з цапа вовни. Вцілілі рештки окопалися по своїх застумах, проте ледь щось трапиться, відразу клич: бий червоношкірих! Якщо нині вони й становили якусь загрозу, то дуже незначну. Щоб це червоношкірі нападали на переселенців, про це запав і слух. Таке траплялося хіба за сивої давнини, ще до Великої Пастки.