Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 60)
— Хай і щире золото, нехай. Але кому цю оздобу дарувати і що з нею робити? Мені вона ні до чого. Навіщо?
— Як то навіщо? Можна продати, мати зиск. Ваша милість жартують; як самі здорові знаєте — це щире золото.
Товар першокласний, от скільки він заправить: на прикрасі можна зірвати добрячий куш в Ітабуні чи в Ільєусі. Однак Фадул узяв себе в руки, пригасив запал. Поклав медальйон на прилавок, похитав головою, стенув плечима — мовляв, розмову скінчено. Поспішати нікуди.
Ну що ж, так думав і циган. Байдужість турчина його не розчарувала. Він собі стояв і дивився, як шляхом іде хтось місцевий. Фадул глянув туди й упізнав столяра Лупісиніо. Медальйон лежав на масному прилавку між Фадулом і Жозефом. Циган почекав, поки Лупісиніо зайшов і привітався, тоді підняв за ланцюжок іскристий медальйон.
— Такої штучки ваша милість не знайдуть ні в Ільєусі, ні в Баїї. Приїхала з Європи з предками, перейшла мені у спадок. — Для більшої ваги він проджеркотів щось по-циганському, потім по-португальському звернувся до Лупісиніо: — То як вона вам, кавалере?
Вражений тарабарщиною і люб’язностями цигана, столяр, хоч який з нього в біса цінувальник, не стримав свого захвату:
— Перлина, майстерний виріб! Золотий?
Ображений запитанням, Жозеф показав на Фадула.
— Ось він, золото чи не золото, скаже знавець. Оце то номер! — Загорнув коштовність у темний папір і сунув її в жилетну кишеню. — Непродажна.
Фадул підійшов до полиці, взяв пляшку, вже почату, відкоркував. Хлюпнув звичну порцію Лупісиніо, хотів налити собі, але завагався і спитав у набурмосеного цигана:
— Може, й вам?
Вони підняли чарки, Фадул і Лупісиніо вихилили одним духом, а Жозеф сьорбав маленькими ковтками. Тоді Фадул безбарним, спокійним голосом озвався:
— Купувати я не збираюсь, бо кому його дарувати чи продавати? Питаю просто з цікавості: скільки за медальйон просите? За сам медальйон, без ланцюжка.
Жозеф неквапом цмулив сивуху; допив, смачно крякнув: деруча. Знову дістав з жилетки згорток, розгорнув темний папір і поклав виріб на прилавок. Але тут же підхопив його і спритно всунув у руку турчинові:
— Нехай у вас побуде до завтра, перевірите, скільки грамів і якої проби. А завтра ж вибирати віслюка, то ваша милість і повернуть. Захочете — залиште собі. Ваша милість скажуть ціну самі. — Коштовність зосталася у Фадуловій руці. — Тож до завтра, все завтра.
Перш ніж крамар щось відповів чи зробив, Жозеф завдав мішок з покупками на плечі, згріб з прилавка свої монети і гайнув за поріг.
— Куди ви? — здобувся нарешті Фадул на голос. — Верніться! Заберіть!
Гай-гай, за циганом аж закуріло! Лупісиніо тільки очима кліпав. Фадул, коли вже оздоба лишилася, ще раз ретельно оглянув її. Давати циганові наборг безглуздя, маразм, але ось же застава, вона з лихвою покриє харч, що той набрав: в’ялене м’ясо, боби, цукор і пляшка кашаси. Боятися нічого, хто більше ризикує, то це циганський барон. Та й навіщось же й стирчить у нього за поясом пугач.
Збуй-Вік, що нагодилася, побачила медальйон і аж заплескала:
— Яка краса! У дони Марселіни, дружини полковника Ілідіо, теж є медальйон, але далеко куцому до зайця. — Обернулася до турка: — Купили, сеу Фаду? Подарувати комусь? Чи для заручин?
«Бем! Бем!» — бемкала залізяка по каструлі. Циган Маврисіо, вусатий, у татуюванні, з хусткою на голові, обходив вулиці і звістував на всю Велику Пастку: лудимо чайники, каструлі, бляшаний посуд. Марне намагання, пустий похід: жодного металевого начиння. А глиняне череп’я, побиті коновки не стулиш. Та ось що підгледіла Марія Жина: вже по дорозі до табору Маврисіо зачерпнув пригорщею сонце і сипнув у каструлю. Вечір насилав з тінями страх і чари.
Халупи, поки хазяїв не було, обнишпорила від горищ до підвалів дітлашня, невтомні чортенята. Робити це було легко: двері не замикалися. Але що вкрадеш, як щось цінне й було, то це робочий інструмент Лупісиніо і Бастіана да Рози, убогий скарб старого Жерино й кабрів, які під його началом охороняли какаовий склад. Фадул узяв столяра під свою опіку; блондин Бастіан да Роза, який працював на сусідній фазенді, носив мулярське причандалля з собою.
Скільки в обозників наплодилося дітей, не знав ніхто. Налітали саранчею: карапузи й здоровила, бруднулі, золотушники, шибайголови, очима шасть туди-сюди, де що погано лежить. Ці невиннятка, ці красюки, ці небораки тягли рученята, канючили. У хаті пустка, а все одно щось та підцобрять: у того — скалку дзеркала, у того — ножа без колодки, в Жерино — череп’яну люльку, у Ніти Кульші — ганчір’яну ляльку, словом, усякий мотлох.
До самого смерку, поки Маніньйо приганяв з Валеріо Собацюрою з фазенди Макака череду, на хазяйстві залишалися дівки, єдині клієнтки сеу Фаду. За підкладкою плаття завжди припасали мідну чи нікелеву монетку — на читання листка завбільшки з долоню або надбати прикрасу, пару сережок, дешевенький перстеник.
Повернувшись з річки, Гута заявила подругам і суперницям:
— Приїхало аж четверо вавилонських царів. Наймолодший, щоб знали, мій, цур не перелюбити.
Манливе, млосне надвечір’я. Сонце опинилося на дні каструлі Маврисіо, Алберто гнав свої химороди. Хто не знає історії про царський двір вавилонський! Аркушики роману з продовженням, усний фольклор, колискова пісня:
Вся ця хіромантія, все це шепотіння на вухо страшенно збуджувало. Ворожба в циганок у крові. Найзатятіша невіра, забувши про всі дотеперішні клятви не даватися на підмову, простягала руку з монетою.
Аби розвіяти сумнів, утертися в довіру, ворожки починали з якоїсь події в житті тої чи тої, так ніби самі все бачили. А з кожною новою монетою на долоні вони провіщали майбутнє, постачали полюбовників, багатих покровителів, фазендейро, полковників високого стану, прибирали суперниць, насилали нечуване й вічне кохання. Влаштовували романи вроздріб і недорого.
Прийшла на цей ярмарок піфій і Бернарда; її запопала найстаріша й найхитріша циганка, скільки вона переволхвувала на віку, не злічити. Заволоділа рукою манушки — чим та не манушка — і завела мову про старого; старий цей в’язне, завжди до манушок в’язне якийсь старий. У саме яблучко: ця проста згадка свідчила тільки про зібрану інформацію, а Бернарда аж рота роззявила.
— Все сходиться. Знаю, хто цей старий.
Ясно, то батько, але про нього й минуле згадувати не хотілося.
— А що потім, що потім? Хочу знати, чи він любитиме мене.
— Ваш?
— Погляд з руки перебігає на обличчя Бернарди: проникнути в її страхи й хвилювання.
— Щоб був тільки ваш, еге ж? Щоб не ходив з іншою? Позолотіть ручку, і я його заворожу, він назавжди забуде дорогу до іншої.
— Та навіщо ж, щоб тільки мій? — здивувалася Бернарда. — Нехай має, скільки заманеться.
Циганка вражено свердлить стурбоване дівоче личко: адже геть усі, кому вона ворожила, домагалися — тільки єдина, перша, не друга; просили зурочити суперниць, оплачували підшепти й замови. А оце така притичина!
— То чого ж тобі? — ошелешено спитала.
— Мені тільки б знати, чи не збайдужіє до мене, не відцурається. Чи не набридну я йому?
— Позолоти ручку, і циганка розкаже все. — Сріблолюбство підштовхувало на ризик: — Бачу кров і смерть…
Бернарда видлубала з підшивки ще дві монетки.
— Ви зразу. Його любов — на все життя?
Дівочий голосок пролунав так журливо, що зашкарубле серце циганки розм’якло. Відкинувши всі утерті вирази, вона промовила, аби тільки втішити:
— На все життя.
— Ви казали про смерть…
— Ти помреш у нього на руках, — була відповідь.
Валеріо Собацюра показав на кибитки на тому березі.
— Цигани… — А що в ту мить він думав про повій, то признався: — От із циганкою я не жирував.
— Не ти один, ніхто не жирував. — Маніньйо у погоничах посивів, досвіду йому не позичати, слів на вітер не кидав: — На що циганка зугарна, це трясти спідницями. А в ліжко її не затягнеш. Завжди піймаєш облизня.
— Неправда, сеу Маніньйо.
— Ти ще зелений, рано зірваний. Хто бачив, щоб циганка блудила? Я от пожив на світі, а ні разу в борделі циганки не зустрічав. Навіть в Ільєусі. А там же бабський Інтернаціонал.
Валеріо Собацюра ходив у підручних погонича, а пиндючився, мов той жагунсо:
— Якщо я вже підкочуся до циганки, то доведу діло до скутку, слово даю.
— Балакай. Наш брат знай ото ослів, а циган — він не свій брат.
— От побачимо.
Фадул запевняв Жозефа, що ввечері у Великій Пастці людно, бо надходять гуртоправи, лісоруби, пеони, всі при грошах. Осмілюся висловити вашій милості сумнів, заперечив циган. І циган як у воду дивився: того вечора людей як і прийшло, то обмаль. Окрім череди Маніньйо та Валеріо Собацюри з фазенди Макака, ще один в’ючний обоз прибув на ночівлю в хутірець, доставив на склад сухе какао. Обоз пригнав з фазенди Санта-Маріана кабокло Дориндо, дужий і німий, як риба. Зате його підручний Дуду Урвитель, п’ятнадцятилітній хлопчак, торохтів за двох, базіка язикатий.
Троє табунників із шмаркачем, троє лісорубів і один пеон, останні четверо прийшли гульнути. До цієї вісімки додався Пержентино: метис уже смерком пригнав двох віслюків з харчами для фазенди Аталая, де вже почали годувати наймитів обідом і вечерею. Пержентино хотів розпитати, де зараз капітан Натаріо да Фонсека. Бо управитель Аталаї призначив йому побачення у Великій Пастці.