Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 55)

Млів з утіхи й голос Руфіни, коли він з’являвся в коморі, весь жовто— зелений, на пузирчастих рукавах пурпурові смуги; вона зітхала: Факел, ах, мій Факел! Сама ласий шматочок, гідний примхи опасистого власника енженьйо або велебного щедрого каноніка, голонога, голоплеча, перса пишні, пружні, медвяної барви, видніються у викоті стьобаного халата, але не визивно, а скромно.

Кастор зовсім не пишався цією холуйською лівреєю, пошитою на замовлення мадам, яка перезняла її з ілюстрованої книжки. Йому більше до душі пов’язка, наверчена на стегна, й пашіння ковальського горна в кузні дядька Кристована Абдуїна, єдиного живого родича. Баронеса забрала від ковадла підручного коваля, щоб зробити його пажем, джурою, фаворитом — безвільним, покірливим слугою. А проте одягнутий у кумедний стрій і переведений у кімнатні лакеї Кастор поводився незалежно, сміявся гучно й заразливо. Цей безсоромно юний Факел, або Чорний Принц, забивав памороки Руфіні, ладній задля нього на яке завгодно шаленство, і доводив мадам до нестями.

Про незрівнянні таланти негрів-служників Марі-Клод просвітила Мадлена Камю, уроджена Бюрне, її старша товаришка по інтернату. В Сакре-Кер гарненькі й розпусні учениці черничок, інтимні подружки ділилися знаннями, задумами й мріями, теревенили про релігію і проституцію, поки вирвуться на волю.

Мадленин чоловік, підполковник артилерії, командував на Гваделупі гарнізоном, і ось які повчальні уроки вивезла Мадлена з острова: а) всі підполковники неодмінні рогоносці, навіть якщо дружини в них останні дурепи; б) негри в алькові незрівнянні. Перше твердження якнайкраще довів сам Мадленин чоловік: привів у дім ординарцем негра Додуна — найпереконливіший, найліпший доказ другого відкриття.

Баронесою і хазяйкою енженьйо Марі-Клод стала, вискочивши заміж за дворянина, хоч і не знатного роду, не блакитної крові, зате грошовитого — гроші вам не жарти. Її чекала подорож у далекі й загадкові тропіки, до буйно-зеленого царства цукрової тростини і челядників-негрів. У багажі вона везла розкішні наряди, гору медикаментів, материні турботливі настанови й пікантний Мадленин досвід. Спершу все її дивувало й хвилювало, будило веселощі, святковий настрій, але невдовзі почали заїдати будні.

Набридли провінційні бали, на яких її ошатність і європейські наряди викликали заздрість і ворожість жінок, злостивих провінціалок, а особливо набрид власник Ітауасу, чванько і бовдур, чого це біля нього позіхати та нудитися в цій глушині; тож Марі-Клод вирішила їздити верхи й розважатись. Хвацька наїзниця, сама чи з бароном, гарцювала полями на породистих скакунах, найбаскіших у Реконкаво.

Жінка досить розумна, вона переконалася на власному досвіді: як і полковники, всі барони неодмінні рогоносці, їм це на роду написано. Благовірній лишається одне — скоритися своїй долі. Якось вони об’їжджали плантації тростини, барон Адроалдо патякав про породистих коней і показав пальцем на чорного хлопця в кузні, мовляв, чим не чудовий взірець тваринної породи.

— Який торс, які ноги, які біцепси, яка голова, моя люба! Прегарний звір. Чудовий екземпляр. А які зуби! Ні, ти поглянь.

Коли вже так настійливо рекомендують, подивимось. Вогкі очі затрималися на чудовому екземплярі, на цьому прегарному звірові. Зуби просто сліпучі. Леле! Довершеність приховував клапоть матерії.

Породистість барон визначав непомильно, наламав руку на кінських заводах і невільницьких ринках. Та як же бути з наукою черничок Сакре— Кер: вони наставляли Марі-Клод, що і в негрів є душа, в негрів хрещених. Звісно, така собі душиця, відстала, другосортна, але й така відрізняла їх від тварин: доброта Господня безмежна, втокмачувала сестра Домініка, живописуючи апостольство місіонерів у серці дикої Африки.

— Та що ти, друже, який же це звір, — мовила Марі-Клод по-французькому. — Це людина, виталище безсмертної душі, яку вклав туди при хрещенні місіонер.

— Людина?! — Барон зареготав.

Коли хазяїн Ітауасу реготав по-французькому, корчачи з себе аристократа, потішеного людським недоумством, фальш так і різав. Його тезко, Адроалдо Рібейро да Коста, літератор із Санто-Амаро, чуючи, як він хихоче і калічить мову божественного Бодлера, почав дражнити його мусьє Франсью, звісно, позаочі: поет не живе в безповітряному просторі.

— Даруй мені, серденько, але це бридня. Таке зморозити: негр — людина! Гарний звір, та й годі, олії в його голові ще менше, ніж у твого коня на кличку Голубий Алмаз.

— Таки гарний, авжеж. Людина прегарна, принц. Чорний Принц!

— Чорний Принц! Ви, мадам, збожеволіли. Ой не можу! — І зайшовся нестримним глузливим реготом.

Ці кпини, ця пиха, це сардонічне баронове шкилювання доконали її: що написано пером, того не виволочеш волом. Баронеса взяла на службу Кастора і не жалкувала. Знай власник енженьйо, навіщо ковальчука поставили прислужувати, він би подивився на це крізь пальці, адже до його послуг був цілий гарем метисок, робітниць на цукровій плантації.

Багато перебрав тригрошових дівок феодал, але тільки з Руфіною тривав у нього роман; на кухні в поміщицькому домі вона виглядала справжньою пані, ця роззолочена, висріблена наложниця: браслети, сережки, намиста, всілякі витребеньки; та ще й парламутровий хрестик, презент превелебного каноніка.

Як сласно ходив ходором, як перлився бісером зніжений і напахчений баронесин живіт, коли в самоті будуару (барон задавав хропака) вона думала про Чорного Принца й по кісточках розбирала його: м’ясисті губища, зуби, тільки вгороджуй, шорсткий язик, груди колесом, ноги, як колони, а що вже решта — й не кажіть!

Руфіна — спробуй витерпи нюхальний тютюн і любовні витівки барона, єлей прекраснодушного каноніка, — шукала втіхи на тих самих грудях колесом, що й білява сибаритка баронеса: грудях Кастора Абдуїна да Асунсана, Факела, Чорного Принца, чудового служника, колишнього ковальчука на кузні дядька Кристована Абдуїна; обох скласти головами — і викапаний тобі Шанго[27].

На плантаціях цукрової тростини, на енженьйо Реконкаво, у містечках Сан-Феліш, Кашоейра, Муритіба і Санто-Амаро, в Маргожипе і навіть у столиці штату обсмоктували новину, запевняли, що братство святого Корнелія, заступника рогатих, здобуло нового й чудового голову, барона Ітауасу, мусьє Франсью, подвійного рогоносця, власника розкішної пари гіллястих рогів, царя плохут.

Щоб не паплюжити Адроалдо Муніза Сарайву де Албукерке, барона Ітауасу і не вішати на нього собак, — мовляв, дивіться, який хазяїн енженьйо ретроград, носій забобонів і прописних істин, недостойний європейки муж, — заявимо одразу: пригода з Кастором, його неласка і втеча безпосередньо інтрижкою між баронесою і ковальчуком не викликана. Навпаки, роги, які наставляла йому легковажна мадам, самого барона аж ніяк не бентежили. Він носив їх гідно й недбало, на науку скорим на розправу власникам енженьйо: ці варвари за зв’язок із чорнопикими пань і панянок пристрелювали, а самих чорнопиких перед стратою кастрували.

Як тут не замахнешся, не вибатожиш голу спину Руфіни через таку обурливу поведінку: яка чорна невдячність, яка зухвалість! Його ображено в найсвятішому почутті, почутті власності. Стільки вкласти знань, стільки грошей вгатити в цю невдячницю: удостоїв честі стати першим і постійним коханцем, учив усіляких любовних витівок, а вона, чортове насіння, ідіотка, ще й гидувала; взяв її з грязі, з хатніх служниць, вдягнув, як лялечку, вичепурив. До живого допекла його зрада мулатки: це не те, що вскочила в гречку його обридла дружина, там забаганка, легковажний вибрик, простимий грішок. А тут кровна образа, афронт, наруга панові й хазяїнові, — це провина непрощенна, смертний гріх. Як проковтнути таку пілюлю, коли підриваються основи моралі й суспільності?!

Уявіть тільки, як розсатанів барон, коли після вранішнього моціону верхи застав у кутку старовинної сензали[28] Руфіну в обіймах Кастора (та ще й так примітивно: мулатка знизу, негр зверху). Розсатанів, зауважмо, не тільки через останнє. Чорнопикий одразу ходу, але на Руфінин зойк повернувся. Барон, не тямлячись із люті, шмагав зрадливицю. Кастор вирвав нагая, переламав навпіл і закинув. Натомість його почастували ляпасом, зливою лайки й погроз.

— Та я звелю тебе вихолостити, чорнопикий принце, брудний негритосе!

Скипівши, — чорнопикий там чи брудний, а принц, — Кастор лівою рукою злапав барона за жокейську куртку, а правою затопив у пику. Перестав його товкти лише тоді, як із дому збіглася челядь; у цій метушні було щось святкове — ще б пак, не щодня бачиш, як власника енженьйо збили на яєчню.

Кастор утік, за його голову й чоловіче причандалля обіцяно винагороду. Якби зостався, то не врятувала б пані баронеса, постійна заступниця. Годі за нього заступатись, за цього віроломного негра: хто б подумав, Мадлено, найвродливіший на світі чорношкірий — і така тварюка; мадам злягла, два дні провалялася в постелі, проте оклигала: накльовувалася подорож до Європи в товаристві барона, чим не другий їхній медовий місяць.

А втікач, на борту вітрильника, вантаженого цукром і кашасою, поплив униз по річці Парагуасу і добувся столиці штату. Жертрудес, мати богині вод Ошун, давши йому притулок, вважала, що місто Баїя заблизько від Санто-Амаро, тут небезпечно ховатися негрові, що так провинився: накинув хтивим оком на чесну й цнотливу дружину господаря, а коли спіймав облизня, мерщій кинувся ґвалтувати безталанну й безборонну мулатку; а як застукали на гарячому, давай убивати власника енженьйо. Шпиги з ордером на арешт розшукували його, наймані вбивці з Реконкаво нишпорили по вулицях з наказом порішити на місці.