Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 54)

Натаріо вирішив, раз таке свято, одружитись із Зілдою після року співжиття. Вона здибалася йому на агуапретському шляху — бліда, рахітична й затуркана сирота, батька й матір забрала віспа. За нею, як тічка собак за сучкою, ув’язалася ватага бахурів. Знічев’я Натаріо втрутився в цю свайбу і звалив Мане Рябого з ніг: той його не знав і вихопив ножа. Отак через труп ця худорба й дісталася йому, він забрав її з собою і скоро нарядив з нею дитину.

Мовчазна, покірлива, працьовита, як бджілка, — в хаті все блищало, — Зілда набрала тіла, посвіжіла, постатечнішала. Хто її напоумив натякнути своєму коханцеві й повелителеві про одруження? Тут постарався падре, охоронець Божих законів; послуг мера вона не потребувала.

Підібрав її Натаріо тоді саме, як мешкав у Флоренсіо; зачали вони на його холостяцькому гамаку, так би мовити, на Бернардиних очах. Та спала й далі у віталеньці, але з появою Зілди місця в гамаку позбулася, її вже не колисали, не горнули до грудей.

Під час масового хрещення Ана попросила їх стати хрещеними її дитини. Майстерниця Зілда пошила для хрещениці ганчір’яну ляльку. Натаріо ж дав їй щось незмірно більше: право називати хрещеним, цілувати руку й діставати благословіння.

Поки Флоренсіо служив в Аталаї, Бернарда більше жила у хрещених, аніж удома. Їй минав десятий рік, коли Флоренсіо погиркався з полковником і пішов на службу до полковника Бенвіндо — маєток Бока-де-Мато потребував твердої руки, щоб тримати в шорах пеонів. Натаріо й Зілда просили зоставити хрещеницю в них, але Флоренсіо не хотів і слухати. Кому ж, як не Бернарді, доглядати сестричку: Ана встигла народити ще одну доньку, Ірару, Іру. Згодом, коли вже сталася біда, Зілда вважала, що Флоренсіо накинув оком на дівчину вже тоді.

Після переїзду кумів Натаріо бачив Бернарду лише зрідка. В тринадцять вона вже розквітла, запишалася вродою. В закинутому какаовому краю жінка взагалі неабиякий дефіцит, доступний небагатьом щасливчикам. Усяка спідниця оточена шанобою.

Ану спаралізувало; німа й глуха, вона лежала, прикута до ліжка. Ну що від цієї колоди візьмеш, а тут Бернарда, така поставна, така зваблива. З кімнати, де він лежав з паралітичкою, Флоренсіо чув, як посопує донька, так заклично. Чи міг старий п’яничка утриматися? Зайняти, поки не зайняли інші. Вона не перша й не остання, люди махнули рукою. За цим Флоренсіо, горлорізом, найнятим у сертані Сан-Франсіско на початку земельної війни, тягнувся чорний послужний список. Донька його, рідна, тож хай розпоряджається, як самому заманеться.

Одпускаючи попругу на мулі, капітан прикинув, що Бернарді років чотирнадцять-п’ятнадцять. В Ільєусі вона ще не тямила б нічого, гралася б у ляльки; а тут, у лісі, вона вже дохожала, дама півсвіту.

Прання впало на землю; Бернарда метнулася обняти його, але зупинилась і потупилась. Натаріо спирався на мула, а очі так і бігали, обмацували хрещеницю: струнка й зграбна, бронзовошкіра. Він стояв ні в сих ні в тих, у сум’ятті почуттів, ніби роздвоївся. Та ось, такий знайомий, ніби з далекого минулого, забринів ніжний голосок:

— Благословіть, хрещений.

Але одразу ж цей голос перенісся в дійсність:

— Отримали мою вісточку?

— Вісточку? Я дізнався, що ти тут, хвилину тому, Збуй-Вік сказала. А що сталося?

Він пустив мула пастися на моріжку недалечко. Не діждавшись відповіді, переступив поріг халупки й сів на тапчані, збитому з двох дощок. Бернарда рушила слідком і стала перед ним: у тісняві майже торкалася його колін.

— То що сталося? — В рівному, стриманому голосі деяка стурбованість.

Бернарда звела голову й глянула в очі хрещеному.

— Я випила повну. Батько, вертаючись додому, знав лише хлистати сивуху і давати нам гарту. — Слова цідилися повільно й важко. — А тут ще Й теє… страшно сказати. — Рука її бгала спідницю — єдина ознака ніяковості. — У хаті як виметено, тільки спиртне. Не померли з голоду, бо підгодовували сусіди та ще я підробляла натурою на свій страх і ризик: знай батько, убив би.

Натаріо мовчки слухав. Бернарда шморгнула носом, до горла підступили ридання, але вона притлумила їх — душа її загартувалась. Подолом обмахувала розпашіле обличчя. Капітан угледів туге стегно, округлу сідницю. Зразу видно, чим хрещениця займалася. Серцем він її жалів, — ах ти ж бідолашко! — проте очі його горіли й масніли, поки дівчина не опустила спідницю.

— Батько зробив з мене, своєї доньки, полюбовницю. Поки мама жила, геть паралізована, я терпіла, щоб не кидати її напризволяще. А тільки її поховали, я ноги на плечі. — Вона знову глянула на хрещеного і додала: — Що б там не думали, а то було звичайнісіньке ґвалтування. Я приносила себе в жертву розбитій паралічем мамі.

Так, вона приносила себе в жертву, проте Натаріо обмежився зауваженням:

— Про смерть куми Ани я не знав.

— Померла двадцять днів тому. Я передала вам вісточку в Аталаю. Невже не переказали?

— Мене не було, оце лиш повертаюся. А як же Іра?

— Вона з батьком.

— Аз Ірою не станеться того, що й з тобою?

— З Ірою, хрещений? Та вона ж дитина, їй і одинадцяти немає. У неї навіть краска не йде.

— Чи ж кумові, цьому жеребцеві, закон писаний?

Він констатував факт, та й годі. Після паузи, умисне затягнутої, капітан штовхнув ногою двері, сплетені з гілля. Простяг руку й торкнувся ситцевого платтячка, яке щільно облипало хрещеницю. Бернарда не ворухнулася, не опустила очей.

Його хрещениця. Маленькою, гола бруднуля, з розгону повисала в нього на шиї. Натаріо тицяв їй монету, але грошей вона не брала. Дрімала в його гамаку, посопувала в нього на грудях, сміючись від його лоскоту. Так і виросла. Тільки й світу, що хрещений, без нього нудьга й пустка.

Більше, ніж хрещений, майже батько. То й що? Рідному батькові не дала одкоша, коли старий забажав її. Понад рік тривало це кровозмішення. Натаріо поклав руку на живіт Бернарді, вона не ворухнулась. Та коли його пальці черкнули по грудях, ледь всміхнулась і потупилась. Капітан штовхнув її на тапчан.

Після уривчастих зітхань, болісно-солодких зойків Бернарда пацнула хрещеного й усміхнулась:

— Рано чи пізно, я все одно вам віддалася б. — Пригорнулася до спітнілих грудей, як колись малою в гамаку. — Уві сні це траплялося не раз. Мені як щось кортить, то сниться. А вам? — Вона заговорила, щоб довше побути в його обіймах.

— Сни облудні, снам не вір. Коли мені кортить чогось, я беру бика за роги. — Він пом’якшив голос і закінчив: — Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. І я тебе хотів.

Благословенні, солодкі слова: хрещений теж її хотів, палав жагою до неї, ласився на неї. Нудьга-нерозвага й мерзота життя відступають, лишаються за бортом любовного човна, тіла й душі тут єднаються, переливаються одне в одне, так вільно, так розкуто. Як це чудово, хрещений, втішаймося досхочу, щоб забути прокляті дні, розпачливі й страшні ночі! Ох, мій хрещений, життя таке жорстоке, таке невеселе! Втішаймося ж досхочу, не полишайте мене!

— Хрещений, а ви ж не покинете мене скоро, ні? Ще рано. — І забідкалася: — Шкода, нема чим почастувати вас. Хіба тільки собою, якщо ви мене хочете.

Вони прагнули одне одного; перепочинок і знову обійми, аж поки сонце з небес опустилося ночувати в річку й надворі заіржав мул. Взуваючи чоботи, капітан поцікавився:

— А що казав турок?

— Він ставить тут торговий дім. Мовляв, діло певне. Скоро повернеться.

— Передай йому, як з’явиться, щоб прийшов в Аталаю побалакати зі мною. І попередь його, щоб знав: отой пагорб над річковим коліном, найвищий, давно вже мій.

Раз хрещений говорить, значить так і є. Бернарда спитала, щоб розтягти блаженство:

— Купили разом з плантацією?

— Плантація від полковника за послуги. За послуги і цей шпиль, а от від кого саме, не знаю: може, від Бога, а може, й від чорта. Знаю лише, що він мій, і ніхто туди ногою не ступить.

Грошей при прощанні їй не дав: навіщо ображати малу, не мідяка вона чекала, а втіхи. Але перед від’їздом домовився з Бастіаном да Розою і Лупісиніо, щоб використати обрізки заготовлюваної Фадулом деревини.

З тих обаполів та поставити, його коштом, трикімнатну хатину для хрещениці і Збуй-Вік. Хазяїн, він не лише владарює, а й щось дає людям. Тож він вносить і свою лепту.

Негр Кастор Абдуїн да Асунсан привіз із Реконкаво, рідного краю, прізвисько Факел, і воно так пристало до нього, що він майже відвик від свого справжнього імені; Факел, та й годі, де Факел, там і свято. Зате після втечі раз і назавжди позбувся прізвиська Чорний Принц, як величали його Адроалдо Муніз Сарайва де Албукерке, барон Ітауасу, з явним глумом, і баронеса Марі-Клод Дюкло Сарайва де Албукерке, чи просто мадам; ця щоразу закочувала очі під лоба, цмокала язиком і крутила гепою.

Саме гепою, а не крижами, клубами, задом, сідницями, як твердила обізнана, але по вуха закохана мулатка Руфіна, коли виступила на кухні «великого будинку», викликаючи смішки й шпильки: адже мадам, позбавлена пишних тілес, не могла ними трясти. Зате очима, величезними, як блюдця, благальними, палючими, поводила і під прозорою блузкою з органді безсоромно, як грінга[25], виставляла пару маленьких, зате тугих, високих грудей, білосніжних, з рожевим відтінком: ото вже шик! Коли у яскравій лівреї до їдальні входив юний Кастор, несучи на срібній таці кришталеві чарки, мадам шепотіла «mon prince»[26], і голос її млів з утіхи.