Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 53)

Потрапивши сюди вперше, Фадул розважив, що його привела рука Божа. Блукальця Господь направив, скерував його кроки сюди. Виходить, не для того, щоб дати перепочинок, як гадав він тоді. Господь привів його, щоб показати, де здійснити його присуд. І більше він не вагався.

Вони домовилися на словах, та й годі. Письмова угода між ними обома, окрім того що була б зайва, означала б зухвалу недовіру й неповагу. За домовленістю Натаріо здобув титул управителя фазенди Аталая — наглядач для капітана національної гвардії не посада — з правом щомісяця проводити кілька днів у своєму маєтку, який він почав закладати на ґрунтах, як винагороду за корисні послуги, послуги просто безцінні. Добрий, хоч прикладай до рани, полковник Боавентура закінчив так:

— Тепер, Натаріо, я не господар, а ти не служник, ми одного тіста книші.

— Поки житимете, хай там що, а я ваш.

— Ціную твою відданість і відплачу тією ж монетою.

Натаріо так само поважно провадив далі.

— А що б я ще хотів вас просити, якщо дозволите, полковнику…

Ще щось просити? Полковник здивовано витріщився на метиса.

— Кажи, слухаю.

— Зілда знов непорожня. Хотів би, щоб ви й дона Ернестина були хрещеними.

— Оце-то попросив! — Боавентура простяг руку. — Тримай, куме. Та й хрестини ж улаштуємо! Це вже п’яте, еге ж?

— П’яте, сеньйоре. Маю вже двох хлоп’яків і двох вертихвісток.

— А самосійні, Натаріо?

— Та їх же — легіон, полковнику. І всі на моє лице, хоча я і не мальований красень.

За тих кілька днів, що їх капітан проводив на своїх землях, він устигав заплатити півдюжині пеонів, вникнути в справи, намилуватися квітучими плантаціями. Проте якось корчування останньої ділянки затримало його на три тижні. Пусти він це на самоплив, ще б довго не приступали до випалювання. А він уже доглянув, щоб люди не розгинали спини.

Маєточок невеликий, на думку експертів, міг давати півтисячі арроб[23] какао на рік, якщо брати ранній збір і основний врожай, це від сили. Проте капітан міркував інакше і називав його фазендою: фазенда Винозоре. Це саме Винозоре, запевняв хазяїн, за пару років після першого цвітіння дасть двічі по тих п’ятсот арроб, які називали скептики. Земля тут родюча, та й плантатор з нього неабиякий, скільки років керував і ще керує чужим маєтком, знає всі тонкощі вирощування какао, фазенда не могла не дати тисячу арроб. Натаріо ладен був битися навзаклад з кожним, хто в цьому сумнівався. І це не рахуючи майбутніх плантацій, землі під які ще розчищалися.

Справжня втіха — спостерігати, як у вогкому затінку дерев виганяються какаові саджанці. Відзначаючи, як дбайливо, на рівній відстані тягнуться лунки, майже без каміння, малі капітанові очиці масно блищали. Що не кажи, а вирощувати какао — бізнес, яких мало, окупається сторицею. Садити какао все одно, що сіяти золоті крупинки, а потім збирати цілі зливки. Аксіому доведено, усмішка кривить губи, збирає зморшки біля очиць власника Винозорого. Тепер тільки запасись терпінням.

Це ж треба, щоб полковник Боавентура Андраде, зумисне чи випадково, відписав колишньому капанзі ґрунти біля самої Великої Пастки. Необачні базіки на всі лади обсмоктували назву маєтку, мовляв, вона спала Натаріо на думку тоді, коли він тієї далекої горобиної ночі чатував з парабелумом напоготові на пагорбі над річковою долиною. Язики в людей довгі й гострі, уява буйна. Страхополохи, а таких більшість, застерігали марно: всі ці плітки й наклепи не варті виїденого яйця, зате добалакаєшся, що в тебе пальнуть з-за стовбура. Навіщо ворушити минуле, капанги вже давно немає, натомість є капітан і фазендейро.

Велика Пастка на півдорозі між фазендами Аталая і Винозоре, відстань від одної до другої півтори, од сили дві легуа; на доброму мулі один мах. У цих чиновникових рейдах капітан завжди їздив навпростець. Отже, сам був свідок, а то й учасник перемін.

Бувши у курсі задумів і полковника Робустіано де Араужо, Натаріо порадив йому збудувати у Великій Пастці склад. Полковник вирощував какао й розводив худобу в Санта-Маріані; ця безкрая фазенда біля витоків річки Кобрас, на краю каатинги[24], задалеко від станції. Тож годилося б на маршруті поставити пакгауз, щоб складати сухе какао й передавати його скупникам, а ті вже самі займуться перевозкою в Ільєус. Місце фазендейро сподобалося, він послухався мудрої ради і не прорахувався, надумав навіть збудувати обору, щоб там перепочивала худоба, коли її гнали на ільєуські та ітабунські різниці. Полковник віддячився тим, що подарував капітанові теличку.

Капітан бачив, як будівельники полковника Робустіано замішували глину, різали рейки, зводили перші халупи; при ньому приїхала й перша повія Жасинта, відоміша під прізвиськом Збуй-Вік. Застара, вона вже не могла обслуговувати клієнтів, кочуючи з плантації на плантацію; а тут собі трудися на місці, бо у Великій Пастці погоничів не бракувало.

Натаріо поділився з полковником Робустіано давньою мрією: збудуватися на пагорбі над долиною і жити там. Нехай тільки заведуться вільні грошики. Бо поки що всі його кошти вкладені в Винозоре.

В піднесеному настрої капітан Натаріо прибув надвечір у Велику Пастку. В Аталаї він був відсутній довше, ніж сподівався, отож поспішав. У самій долині затримуватись не думав, але побачив незвичне пожвавлення: гурти людей рубають і перевозять дерева. Тож спинив мула якраз біля Жасинтиної хижки. Невже полковник Робустіано спішить звести обору? Пристаркувата й підтоптана жінка, показуючи вислі груди у вирізі комбінації, стала на порозі.

— Добривечір, Збуй-Вік, — привітався Натаріо, не злазячи з мула.

— Добривечір, Натаріо… — І поправилась: — …Капітане Натаріо. — Раніше, як він був молодший, вони частенько втішалися в ліжку, іноді на віру; жаліючи його, Збуй-Вік боргувала, але останнім часом його відвідини стали нечасті. — Вернулися? Зупинилися в наших краях? Нова краля завелася?

— Якби апетитна, я б не проти… А скажи-но мені, може, ти знаєш: що це за аврал? Що це в біса буде? Не кошара полковника Робустіано?

— Це сеу Фаду підрядив будувати дім для себе. Рубаний дім, не те що мій курінь.

— Турок Фадул? Торговий дім ставить? — Він замислився. — А де саме? В якому місці?

— Хто може знати, то це Бернарда. Він, коли ночує тут, то йде до неї.

— Яка Бернарда? Донька Флоренсіо?

— Атож, вона. Вже два тижні, як тут. Утекла від батечка. Прибула з Бока-де-Ріо з караваном віслюків. Початківка, чоловіків не відженешся.

Перш ніж погнати мула, Натаріо поцікавився:

— Біду бідуєш, Збуй-Вік?

— Та ще не жебраю. Краще померти з голоду.

Капітан реготнув, примружив одне око: ах ти ж старе луб’я!

— За мною боржок, пригадуєш? З давніх часів.

— Можливо.

Вділив їй трохи грошей і потрюхикав далі, до будівельників; ті вже розповіли йому про Фадулові плани. Мандрівний крамар дав Бастіанові да Розі грошей на деревину, щоб вистачило на дім з двома входами з причілку і трьома задніми кімнатами. Такий собі особнячок, які побачиш лише в Такарасі, при залізниці. Крім того, з Такараса приїхав столяр Лупісиніо, майструвати на замовлення Фаду прилавок і полиці. Підряд чималий, робота спішна. Бастіан да Роза підсумував:

— Турок схибнувся, капітане. Велика Пастка не варта таких хоромів.

Натаріо похитав головою. Схибнувся? Він так не вважав. Твердо вірив: рано чи пізно Велика Пастка стане містом. А от Такарас залишиться сільцем, карантинним пунктом.

Проти Бернардиної солом’яної халупи оселя Жасинти була справжнім палацом: щільні стіни з пальмового гілля, по кутках вкопані чотири стовпи. Всередині розкладачка, горня на кабиці з трьох каменюк — оце й усе начиння.

Натаріо спішився, став роззиратись. Коли це від річки йде дівчина, мокра, як хлющ, у руках прання: трусики й нижня спідничка. Ситцева вогка суконька облипла темне тіло; по розпущеному волоссю збігає вода, збирається краплями на потилиці. Впізнавши гостя, спинилась, а тоді кинулась назустріч з розкритими обіймами. Натаріо пригадав, як вона дворічним малям брьохалася в калюжі й бігла до нього, гола й брудна, щоб повиснути на шиї. Сховавшись на фазенді Аталая, він довгенько жив у домі Флоренсіо та його коханки Ани. Флоренсіо не гнув горба на плантаціях, він доскочив кращої роботи — відповідав за арсенал і стрільців.

Скільки ж це Бернарді років, прикидав він, поки дитина знову ставала дівчиною, у краплях, що ряхтіли на сонці. Знав її ще немовлям; якоюсь мірою Натаріо і ростив її. У нього був гамак у віталеньці, будиночок мав дві кімнати; дитина спала на підлозі, в ящику, що правив за колиску. Серед ночі мала прокидалась і плакала, але Ана вставала рідко, щоб її погодувати. Наморена, вона хропла на всі заставки в суміжній кімнаті й не чула доньчиного плачу. Натаріо забирав дитину з ящика до себе й заколисував, притуливши до грудей.

Їй було років п’ять, коли полковник Боавентура привіз падре Афонсо освячувати капличку. Капличку звела дона Ернестина в маєтку, виконуючи обітницю святому Жозе, цьому небесному заступникові завдячував полковник своє життя — святому Жозе і Натаріо, який вчасно натиснув гашетку: вашим благословенням, полковнику. Два дні тривало свято; гостей сила-силенна, дехто приїхав навіть з Баїї. Падре відслужив месу, освятив статую святого, обвінчав коханців, увів у хрест купу дітей і гурт чоловіків — хрести не хрести, все одно безбожники. Що вже об’їдались, що вже обпивались, кашаса в хатинах пеонів лилася рікою. Бенкет на всю губу. Скромний служник господній, полковників клеврет, зразковий християнин і баїянський патріот, падре Афонсо грішив черевоугодництвом і жер як не в себе.