Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 143)

— Імператор божевільний, — бурмотів їхній внутрішній голос, однак від слів уголос вони розсудливо утримувалися. І коли він гарцював на коні, убиваючи людей, вони давали їй спокій. Вони ніколи не вимовляли її імени. Джодга, Джодгабай. Жодного разу ці слова не зірвалися з їхніх уст. А вона самотньою блукала палатами палацу. Вона було самотньою тінню, що мигтіла за ґратчастими камінними перегородками. Одяг її розвівався на вітерці. Уночі вона стояла під невеликим куполом на горішньому поверсі Панч-Магалу і дивилася аж ген за обрій, виглядаючи короля, що оживляв її. Короля, який повертався додому з війни.

Ще задовго до тривожного прибуття до Фатегпур Сікрі білявого брехача з далеких країв з його розповідями про чарівниць та чари, Джодга добре знала, що в крові її славетного чоловіка, мабуть, тече щось чаклунське. Всі чули про некроманію Чингісхана, про його жертвоприношення тварин та використання окультних рослин, і як він за допомогою чорної магії зумів стати плідником восьми сотень тисяч нащадків. Усі чули легенду про те, як Тимур Кульгавий спалив Коран і після завоювання землі намагався піднестися до зірок і завоювати небо. Всі також знали розповідь про те, як імператор Бабар урятував життя вже вмираючого Гумаюна, обійшовши постіль хворого і приманивши Смерть від хлопчика до себе, пожертвувавши собою заради життя свого сина. Такі похмурі угоди зі Смертю та Дияволом лежали в основі спадщини її чоловіка, і навіть її власне існування підтверджувало, наскільки розвиненим було у ньому чаклунство.

Створення реального життя з мрії — не до снаги людям, це виключне право богів. У ті часи Сікрі кишів поетами та митцями, такими собі чепурними егоїстами, які проголошували, що за допомогою мови чи образів вони спроможні абсолютно з нічого викликати в уяві щось прекрасне, однак жоден з поетів, художників, музикантів чи скульпторів не підійшов так близько до звершень, яких досяг Досконалий Чоловік. Також королівський двір був повний іноземців, усілякої екзотики з напомадженим волоссям, купців із загрубілими обличчями, довголицими священиками з далекого Заходу, що своїми огидними мовами вихваляли велич своїх земель, богів та королів. Крізь кам’яну віконну перегородку горішнього поверху своїх покоїв вона споглядала, як в обнесеному муром дворі Громадських Аудієнцій поважно походжають юрми пихатих чужинців. Коли ж імператор показував привезені ними картини із зображенням їхніх гір та долин, то їй на думку спадали Гімалаї та Кашмір, і вона сміялася над дріб’язковою величчю їхніх дііл та гіір, над їхніми півсловами, що позначають напівречі. А їхні королі були дикунами, адже вони прибили до дерева свого бога. І чого можна хотіти від настільки сміхотворних людей?

Їхні розповіді також не вражали. Від імператора вона чула про те, як подорожні розповідали, буцімто якийсь стародавній грецький скульптор оживив жінку і закохався в неї. До того ж уся та історія з оживленням закінчилася не найкращим чином, а загалом це — казка для дітей. Ніщо не могло зрівнятися з її, можна навіть твердити, існуванням. Зрештою, вона є. Вона просто є. Лишень одній людині на землі за допомогою власної волі вдалося здійснити такий акт творення.

Її не цікавили іноземні мандрівники, хоч і знала, що ними захоплюється імператор. Вони приїздили в пошуках… чого? Нічого. Якби вони були мудрими, то марність їхніх подорожей була б для них очевидною. Всі вони подорожували даремно. Подорожі викрадають вас з місця, в якому ви щось означали і яке ви, у свою чергу, також означували, бо присвячували йому своє життя, і переносять вас до казкових країн, і, чесно кажучи, це видається абсурдним.

Так, Сікрі був для них казкою, так само як їхня Англія, Португалія, Голландія чи Франція перебували поза межами її розуміння. Світ не був однаковим.

— Ми — їхня мрія, — казала вона імператорові, — а вони — наша.

Вона кохала його, бо він ніколи не відкидав її поглядів, ніколи не відмітав її думок величчю своєї руки.

— Але уяви собі, Джодго, — казав він, коли вони одного вечора хляскали картами в ґанджіфа. — Якби ми могли прокидатися у сні інших людей і змінювати їх, якби ми, своєю чергою, мали відвагу запросити їх до наших снів. Тоді цілий світ був би сном наяву?

Коли він говорив про сни наяву, язик не повертався назвати його фантазером. Бо чим же тоді була вона?

Вона ніколи не залишала палаців, в яких десятиліття тому народилася, народилася дорослою у чоловіка, який був не тільки її творцем, але також і коханцем. Так, це була правда: вона-його дружина і дитина. Якщо вона залишить палаци, чи щось таке інше станеться, побоювалася вона, чари зникнуть — і вона перестане існувати. Можливо, вона могла б таке зробити, якби він, імператор, був побіля неї і підтримував її своєю вірою, але наодинці у неї не залишалося шансів. На щастя, вона не мала жодного бажання виходити з палаців. Довгі лабіринти обнесених стінами та закритих шторами коридорів, що сполучали різні будівлі палацового комплексу, давали їй усі потрібні можливості для подорожі. Це був її маленький всесвіт. І вона не мала вдачі першопрохідців. Нехай решта світу залишається для інших. А цей квартал фортифікаційного каменю належить їй.

Жінка без минулого, відірвана від історії, а чи, радше, жінка з історією, яку йому захотілося закласти в неї і яку інші королеви заперечували з усіх сил. Також, хотіла вона цього чи ні, постійно, раз у раз поставало питання її незалежного існування, питання існування як такого. Якщо Бог відвертає свій погляд від свого ж творіння, то Людина… чи Людина перестає існувати? Це було надто широкомасштабне питання, але її турбували егоїстичні дрібномасштабні версії цього питання. Чи її воля незалежна від чоловіка, з волі якого вона потрапила в буття? Чи вона існує тільки з огляду на відстрочку його зневіри у можливість її існування? Чи зможе вона існувати після його смерти?

Відчула, як закалатало серце. Щось мало статися. Відчула себе міцнішою, твердішою. Сумніви — геть. Він прибуває.

Імператор зайшов у палацовий комплекс, і вона відчула силу його жаги. Так. Щось мало статися. Відчула, як нуртує її кров, побачила його у собі, дедалі більшого в міру того, як він наближався до неї. Вона була його відображенням, такою, як він її створив, але вона також була сама собою. Так. Тепер, коли акт створення завершився, вона могла бути вільною особистістю — вільною, як усі інші, але в межах того, що було закладено в їхню природу. Якою сильною вона раптом стала, повнокровною та шаленою. Над нею його влада аж ніяк не була абсолютною. Все, що їй треба робити, то це бути послідовною. Вона ще ніколи не відчувала себе настільки послідовною. Її природа нахлинула на неї, неначе повінь. Ні, вона — не догідлива. Йому не подобаються догідливі жінки.

Насамперед вона його добряче висварить. Як він міг так довго не приїжджати додому? За його відсутности вона ледве уникла кількох інтриґ. Тут нікому не можна довіряти. Навіть стіни повнилися поголосом. Вона дала гідну відсіч усім і вберегла палац до його приходу від усякої небезпеки, розкривши корисливі змови прислуги, порозганявши ящірок, що підглядали зі стін, припинивши змовницьку біганину мишей. І все це вона робила, коли почувалася геть кволою, коли сама боротьба за виживання вимагала застосування своєї волі у повну силу. Інші королеви… ні, вона не згадуватиме інших королев. Інших королев не існує. Існує лишень вона. Вона також чаклунка. Вона чаклує над собою. їй потрібно причарувати лишень одного чоловіка, і він уже тут. Він не піде до інших королев. Він прийде до тієї, хто йому наймиліша. Вона переповнена ним, його бажанням та чимось, що має статися. Вона знавець усіх його потреб. Вона знає геть усе.

Відчинилися двері. Вона існує. Вона-безсмертна, бо створена коханням. На ньому був золотий тюрбан із кокардою та плащ із золотої парчі. Як військову відзнаку він ніс на собі порох завойованих земель.

— «Я» хотів прибути додому раніше, — промовив він. — «Я» трохи затримався.

У його мові було щось недоладне й незвичне. Що з ним? Вирішила не зважати на чужу йому нерішучість і діяти так, як замислила.

— Так, ви «хотіли», аякже, — сказала вона випростовуючись у повсякденному вбранні, прикриваючи шовковою хусткою нижню частину обличчя. — Чоловік не знає, чого він хоче. Чоловік не хоче того, що він сказав, що хоче. Чоловік хоче тільки того, що йому потрібно.

Він страшенно здивувався з її відмови помічати, що він перейшов на першу особу однини, а це ж бо вшановувало її, від радости вона мала аж зомліти, адже це було його чи не найсміливішим оновленням та проголошенням кохання. Був збентежений і дещо розгублений.

— І скількох чоловіків ти мала, що так добре все знаєш? — промовив він, насупившись і крокуючи до неї. — Ти що, понавигадувала собі чоловіків, коли «мене» не було вдома, а чи таки знайшла справжніх чоловіків для задоволення, чоловіків, що не були вигадкою? То що? Є чоловіки, яких «мені» треба вбити?

Авжеж, цього разу вона помітить революційну, еротичну новизну займенника. Чи тепер вона збагне, що він намагається сказати?

Ні, не помічає і не розуміє. Вона вважає, що достеменно знає, що його збуджує найбільше, і думає тільки про слова, які їй треба сказати, аби він належав їй і більше нікому.