Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 144)

— Загалом, жінки думають про чоловіків менше, ніж вони можуть собі уявити. Жінки думають про своїх чоловіків рідше, ніж їхнім чоловікам хочеться вірити, що саме так воно і є. Всі жінки потребують усіх чоловіків менше, ніж усі чоловіки потребують жінок. Тому дуже важливо гарну жінку тримати в покорі. Якщо ти її не триматимеш у покорі, то вона обов’язково піде від тебе.

Вона не одягнена для того, аби прийняти його.

— Якщо тобі потрібні ляльки, — промовила вона, — іди до лялькового дому, де вони на тебе вже чекають, причепурюючись, вищать і тягають одна одну за волосся.

Але це була помилка. Вона згадала інших королев. Його чоло вкрилося глибокими борознами, а очі захмарилися. Вона зробила неправильний крок. Чари майже розвіялися. Всю силу своїх очей вона перелила в його очі, і він повернувся до неї. Чари діяли. Підвищила голос і вела своє далі.

Вона не лестила йому.

— Ти вже виглядаєш, як старий чоловік, — промовила вона. — Сини подумають, що ти — їхній дід. — Вона не вітала його з перемогами. — Якби історія пішла іншим шляхом, — казала вона, — то старі боги і далі правили б світом, ті боги, яких ти розбив, — багаторукі, багатоногі та багатоголові боги, переповнені розповідями і вчинками, а не покараннями та законами, боги буття стояли б біля богів діяння, боги танцю, боги сміху, боги граду та боги сопілки, багато, багато богів, і тоді могло б статися зрушення на краще.

Вона знала, що була прекрасною, і тепер, скинувши тонку шовкову чадру, аж вибухнула красою, яку приховувала, і він оторопів.

— Коли хлопець мріє про жінку, він наділяє її великими грудьми й куцим розумом, — сказала тихо вона. — Коли король уявляє дружину, він мріє про мене.

Вона знала сім способів унґюкуляції, себто мистецтва використання нігтів з метою підсилення статевого потягу. Ще до того як він вирушив у далеку дорогу, вона залишила на його тілі Три Глибокі Знаки — подряпини, зроблені на його спині, грудях, а також на яєчках першими трьома пальцями правої руки, аби він не забував її. Тепер же, після повернення додому, вона могла змусити його здригатися, могла підняти його волосся дибки, лишень легенько доторкнувшись нігтями до щік, нижньої губи і грудей, не залишаючи жодних подряпин. Могла вона його і подряпати, залишивши знак півмісяця на шиї. Вона також могла повільно і довго впиватися нігтями в його обличчя. Могла робити довгі подряпини на його голові та стегнах і, знову ж таки, на його завжди чутливих грудях. Вона також могла зробити йому зайчика-побігайчика, легко торкаючись на його грудях навколопипкових кружків, але не торкаючись тіла в інших місцях. І жодна суща на світі жінка не вміла так, як вона, зробити павичеву ніжку, досить складний прийом: треба впертися великим пальцем у його ліву пипку, а рештою чотирма «йти» по грудях, глибоко впиваючись вигнутими, ніби пташині дзьоби, нігтями, які вона спеціально плекала і гострила в очікуванні саме цієї миті, встромляючи їх в імператорову шкіру дедалі глибше, аж поки вони не залишали подряпин, котрі нагадували сліди павичевих лап у грязюці. Вона знала, що він казатиме, коли вона голубитиме його. Він казатиме, що на самоті у своєму похідному наметі, бувало, заплющить очі й імітує її рухи, уявляє, що її нігті рухаються по його тілу, і його охоплює палке бажання.

Вона чекала, аби він сказав саме це, але він мовчав. Щось тут було не так. У ньому вгадувалась якась нетерплячість, навіть легке роздратування, незадоволення, якого вона не розуміла. Виглядало так, наче всі тонкощі мистецтва її любощів утратили свої чари, а йому хотілося одного — заволодіти нею, і по всьому. І раптом вона збагнула: він змінився. Тепер зміниться геть усе.

Що стосується імператора, то себе він більше ніколи не називав в однині у присутності іншої особи. В очах світу він був множинний, множинний навіть у баченні жінки, що кохала його, і множинним він залишиться. Свій урок він отримав.

Його сини, гасаючи на конях, цілилися списами у забиті в землі кілки для намету; його сини, сидячи на конях, вправлялися у грі, що називалася чауґан; вони розмахували довгими палицями з вигнутими кінцями і заганяли м’яч у ворота з сіткою; його сини грали в нічне поло люмінесцентним м’ячем; його сини — на полюванні, і найвправніший мисливець утаємничує їх у тонкощі полювання на леопарда; його сини беруть участь у «грі кохання», ішкбазі, себто беруть участь у голубиних перегонах… які ж вони прекрасні, його сини! Як добре вони грають! Тільки погляньте на принца-наступника Саліма; уже в чотирнадцять він настільки вправний лучник, що спеціально для нього довелося міняти правила змагань. Ах, Мураде, Даніяле, мої вершники, думав імператор. Як він їх любив і якими ж вони були дармоїдами і бевзями! Тільки погляньте на їхні очі: вони вже п’яні. їм ще тільки по одинадцять та десять років, а вони вже п’яні, і то на конях, от йолопи. Хай би які суворі вказівки він давав, ніхто з прислуги не наважувався суперечити синам, бо вони були кровними принцами.

Аякже, за ними шпигували, і він знав про Салімову пристрасть до опію та його нічні пригоди із збоченою розпутністю. З одного боку, можна Саліма зрозуміти, що йому, молодому парубкові із сильною потенцією, припало до душі займатися з дівками содомією, але йому треба буде щось казати, якось впливати на нього, бо танцівниці починають скаржитися, що їхні сині сідниці і забиті, аж гранатові, пуп’янки, заважають їм потім бути вправними маленькими повіями.

На жаль, на превеликий жаль, його діти — дуже пусті діти, хоч і кровинка від кровинки, але успадкували від нього все найгірше і нічого найкращого! От хоча б узяти падучу хворобу принца Мурада; її все ще приховують від стороннього ока, але скільки це може тривати? А Даніял також нічого не вартий, геть чисто безвольний, хоч і успадкував родинну вроду, і, як марнославний чепурун, пишається цим, ніби власним досягненням. А чи варто засуджувати десятирічного хлопця? Ні, не варто, але то були не хлопці. То були маленькі боги, деспоти майбутнього: мали нещастя народитися, аби управляти. І він їх любив. Вони його зраджуватимуть. Вони — світло в його житті. Вони прийдуть до нього, коли він спатиме. Ці — пуцьвірінки. Він чекав на їхні кроки.

Сьогодні, як і щодня, королю дуже хотілося довіряти своїм синам. Він довіряв Бірбалу, і Джодалу, і Абул Фазлу, і Тодар Малу, але ніколи не спускав очей із хлопців. Йому хотілося довіряти їм, йому хотілося, аби вони стали його надійною опорою у старості. Він мріяв про те, як покладатиметься на їхні шість чудових очей, коли на його власні впаде пелена, як він дочекається допомоги від їхніх шістьох міцних рук, коли його власні стануть немічними, і чинитимуть вони все одностайно згідно з його заповітом, а він стане богом, багатоголовим і багаторуким. Він дуже хотів довіряти їм, бо вважав довір’я чеснотою і намагався розвивати цю рису у всякий можливий спосіб, але йому також була відома історія його пращурів, і він пам’ятав, що довір’я їм не було притаманне. Його сини виростуть і стануть осяйними героями з пишними вусами і повстануть проти нього, вже навіть зараз він це бачив у їхніх очах. У роді Чаґгатая з Фергани вже так повелося, що діти плели інтриги проти своїх коронованих батьків, аби повалити їх з трону, ув’язнити їх у їхніх же фортецях чи на озерних островах або ж навіть власноруч скарати на горло.

Дякувати Богові, Салім, той кровожерливий негідник, уже розмірковував над витонченими методами позбавлення людей життя. Якщо хтось зрадить мене, тату, то я заріжу віслюка і накажу зашити зрадника всередину щойно зідраної і ще мокрої від крови шкури. А тоді посаджу його на осла задом наперед і поведу по вулицях, саме в полудень, аби гаряче сонце зробило свою справу. Жорстоке сонце висушуватиме шкуру, і вона збігатиметься, тож зрадник, зашитий у неї, повільно помре від задухи. І хто ж бо тобі розповів про таку огидну дурницю? питав імператор свого сина. Я сам придумав, збрехав хлопець. Тату, не тобі побиватися над жорстоко вбитими. Я на власні очі бачив, як ти вийняв меча і відрубав ноги чоловікові, що вкрав пару чобіт. Імператор знав, що то правда. Якщо темрява і заполонила уяву принца Саліма, то він це успадкував від самого короля над королями.

Салім був його улюбленим сином і найімовірнішим його вбивцею. Коли він помре, то троє братів гризтимуться між собою, як вуличні собаки за кістку з м’ясом. Досить було йому заплющити очі і почути тупіт кінських копит, як він бачив Саліма на чолі змови проти нього; але Салім приречений на поразку, як той кволий недомірок, яким він, до речі, і був. Ми його простимо, аякже, і дозволимо йому жити, нашому синові, адже він такий управний вершник, такий осяйний, з такою королівською усмішкою. Імператор зітхнув. Він не довіряв своїм синам.

Питання любови вирішувалося ще загадковіше. Королеві подобалося дивитися на дітей, коли вони гасали на конях по майдану. Якщо йому доведеться помирати на їхніх руках, то він полюбить ту руку, що завдасть фатального удару. Однак він аж ніяк не планував, що малі негідники зможуть здолати його, поки він дихатиме. В пеклі він їх спочатку побачить. Він — імператор, Акбар. І нікому не дозволено з ним жартувати.