Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 9)
Як на мене, це не було схоже на похвалу! Цей зарозумілий і суворий тип…
— І, — продовжував Вайс, — хлопчик, який отримав трійку з мінусом за аналітику телебачення, не може бути аж таким поганим. Хочеш бути піхотинцем?
Я вийшов із Федеральної будівлі, почуваючись пригніченим, але не зовсім нещасним. Принаймні, я був солдатом; у мене були документи в кишені, які це підтверджували. Мене не вважали надто тупим і непридатним ні для чого, окрім чорної роботи.
Було вже кілька хвилин після закінчення робочого дня, і будівля була порожня, за винятком нічного персоналу та кількох запізнілих відвідувачів. У ротонді я зіткнувся з чоловіком, який саме виходив; його обличчя здалося знайомим, але я не міг його впізнати.
Але він перехопив мій погляд і впізнав мене.
— Добрий вечір! — сказав він бадьоро. — Ви ще не відбули на службу?
І тут я впізнав його — сержанта флоту, який приводив нас до присяги. Мабуть, у мене аж щелепа відвисла: цей чоловік був у цивільному одязі, ходив на двох ногах і мав дві руки.
— Доброго вечора, сержанте, — пробурмотів я.
Він чудово зрозумів мій вираз обличчя, опустив погляд і невимушено всміхнувся:
— Розслабся, хлопче. Я не зобов’язаний влаштовувати своє шоу жахів після робочого дня, і не влаштовую. Тебе ще не розподілили?
— Я щойно отримав припис.
— Куди?
— Мобільна піхота.
Його обличчя розпливлося в широкій усмішці захоплення, і він простягнув руку.
— Це — моя організація! Потисни руку, синку! Ми зробимо з тебе чоловіка — або вб’ємо під час спроби. А, може, і те, і інше.
— Це хороший вибір? — запитав я із сумнівом.
— Хороший вибір? Синку, це єдиний вибір. Мобільна піхота — це армія. Всі інші — або кнопкодави, або професори, які лише подають нам інструмент, а ми виконуємо роботу.
Він ще раз потиснув руку і додав:
— Кинь мені поштівку — «Сержант флоту Хо, Федеральний будинок», вона дійде до мене. Щасти!
І він пішов, розправивши плечі, цокаючи підборами, з піднятою головою.
Я подивився на свою руку. Рука, яку він простягнув мені, була тією, якої не було — його правою рукою, але вона відчувалася як плоть і тремтливо потискала мою. Я читав про ці протези з електроприводом, але це вражає, коли вперше стикаєшся з ними. Я повернувся до готелю, де рекрутів тимчасово поселили під час стажування — у нас ще навіть не було форми, лише звичайні комбінезони, які ми носили вдень, і наш власний одяг після закінчення робочого дня. Я пішов до своєї кімнати і почав пакувати речі, оскільки я мав від’їжджати рано-вранці — пакувати, щоб відправити речі додому; Вайс попередив мене, щоб я не брав із собою нічого, крім сімейних фотографій і, можливо, музичного інструменту, якщо я на ньому граю (чого я не робив). Карл поїхав трьома днями раніше, отримавши омріяне науково-дослідницьке завдання. Я був дуже радий, бо він був би надто збентежений, дізнавшись, якого білета я витягнув. Маленька Кармен теж вирушила в рейс у званні кадета-мічмана (на випробувальному терміні) — вона таки стане пілотом, все правильно, якщо витримає; а я підозрював, що витримає.
Поки я пакував речі, зайшов мій тимчасовий сусід по кімнаті.
— Наказ отримав? — запитав він.
— Так.
— Який?
— Мобільна піхота.
— Піхота? Бідолашний дурний клоун! Мені тебе шкода, реально шкода.
Я випростався і сердито сказав:
— Замовкни! Мобільна піхота — це найкращий підрозділ в армії, бо це і є армія! А ви, придурки, тут лише для того, щоб подати нам інструменти, а роботу робимо ми.
Він засміявся:
— Не верзи дурниць!
— А в пику хочеш?
РОЗДІЛ 3
І буде пасти їх залізним жезлом.
Свою базову підготовку я пройшов у Таборі «Артур Кар-рі» в північних преріях разом із кількома тисячами інших жертв рекрутингу; під «Табором» я маю на увазі, що єдиними перманентними спорудами там були ті, де зберігалося обладнання. Ми ж спали в тентах; фактично ми жили надворі, якщо це можна було назвати «життям»; як на мене — то ні, принаймні тоді. Я звик до теплого клімату, і мені здавалося, що Північний полюс був десь неподалік і увесь час ставав дедалі ближчим. Льодовиковий період повертався, не інакше.
Але фізичні вправи допомагають зігріватися, і начальство стежило за тим, щоб у нас їх було багато.
Першого ж нашого ранку в таборі нас розбудили ще вдосвіта. Я ще не встиг пристосуватися до зміни часових поясів, тому мені здавалося, що я щойно заснув; мені не вірилося, що хтось цілком серйозно вважав, що мав прокинутися посеред ночі.
Але вони справді так вважали. Десь неподалік із гучномовця виривався військовий марш, здатний розбудити навіть мертвого; в проході між тентами нашої роти хутко з’явилася якась волохата набридлива істота і дико заволала: «Всім вийти! Мерщій! Не баріться!». Ледве я встиг знову натягнути ковдру на голову, як ця ж істота намалювалася знову, перекинула моє ліжко, і я опинився на твердій холодній землі.
Нічого особистого в цьому не було, цей тип навіть не завдав собі клопоту почекати й пересвідчитися, випав я з ліжка чи ні.
Десять хвилин по тому, в штанях, спідній сорочці та черевиках я вишикувався нерівною шеренгою для ранкових вправ, а тим часом сонце вже визирало з-за східного обрію. Перед нами стояв великий широкоплечий і злісного з виду чоловік, вдягнений так само, як і ми, але з тією різницею, що я мав вигляд і почувався як неоковирний манекен, а його щелепу було виголено до стального блиску, штани гостро напрасовано як ножі, черевики відполіровані так, що їх можна було використовувати замість дзеркала, а манера була жвавою, настороженою, але водночас невимушеною й спокійною. Складалося враження, що сон йому не потрібен — лише регулярний техогляд що десять тисяч миль і час від часу чистити від пилу.
— Рото-о-о! Струнко! — гаркнув він. — Мене звати кадровий корабельний сержант Зім, і я — командир вашої роти. Звертаючись до мене, віддавайте честь і кажіть «сер». Віддавати честь і казати «сер» слід кожному, хто носить інструкторську паличку.
У нього ж був шикарний ціпок, і він, мов жонглер хвацько крутнув його в руці, щоби продемонструвати нам, що таке інструкторська паличка. Коли ми минулого вечора прибули до табору, я помітив декількох чоловіків, які мали такі палички, і мені захотілося й собі роздобути таку саму, бо вони мали шикарний вигляд. Однак тепер я передумав.
— Бо нам тут бракує офіцерів, щоб ви практикували правильне звертання. Тому практикуватиметеся на нас. Хто чхнув?
Мовчанка.
— ХТО ЧХНУВ?!
— Я, — відповів чийсь голос.
— Я — що?
— Я чхнув.
— Я чхнув, СЕР!
— Я чхнув, сер. Я застудився, сер.
— Ага! — Зім широким кроком підійшов до чоловіка, який чхнув, тицьнув своїм шикарним ціпком йому під ніс і запитав: — Ім’я?
— Дженкінс… Сер.
— Дженкінс… — повторив Зім так, наче саме це прізвище було якимось огидним і навіть ганебним. — Мабуть, колись вночі на патрулюванні ви також чхатимете, бо у вас із носа шмарклі тектимуть? Га?
— Сподіваюся, що ні, сер.
— Я теж. Але у вас застуда. Гм, ми її вилікуємо. — Він тицьнув своєю палицею кудись у простір. — Бачите он там оту зброярню? — Я поглянув і не побачив нічого, окрім степу, за винятком якоїсь споруди, яка невиразно маячила майже на обрії. — Вийти зі строю. Біжіть до неї і довкола. Бігом, я сказав. Швидше! Бронський — слідуйте за ним.
— Слухаю, сер.
Один з п’яти чи шести інших володарів палички кинувся навздогін за Дженкінсом, швидко наздогнав його й ляснув палицею по дупі. Зім повернувся до решти — ми стояли струнко й цокотіли зубами від холоду. Сержант пройшовся туди-сюди, оглянув нас з ніг до голови, маючи страшенно невдоволений вигляд. Нарешті він зупинився поперед нас і сказав, вочевидь самому собі, але так, щоб почули й ми:
— Подумати лишень — таке сталося
Сержант подивився на нас:
— Ви, мавпи… Ні, не «мавпи», ви їх нє варті. Ви — жалюгідна юрба хворобливих макак… ви запалогруді, хирляві, пузаті, слиняві втікачі з-під мамчиних спідниць. За все своє життя я ніколи не бачив такого ганебного збіговиська розбещених матусиних малят — гей, ви, там! Втягніть живота! Дивитися вперед! Я до вас звертаюся!
Я втягнув живота, хоча не був впевнений, що він звертався до мене. Сержант продовжував і продовжував, і я почав забувати про свою змерзлу гусячу шкіру, слухаючи його наскоки. Він жодного разу не повторився і не вжив жодної нецензурної лайки. (Пізніше я дізнався, що сержант приберігав їх для дуже особливих випадків, яким цей не був). Але він описував наші недоліки, фізичні, розумові, моральні та генетичні, в дуже детальних і образливих подробицях. Але я чомусь не образився, а навпаки, дуже зацікавився вивченням його мови. От якби сержант був у нашій шкільній дискусійній команді!
Нарешті він зупинився і, здавалося, ось-ось заплаче.
— Я не можу цього стерпіти, — гірко сказав сержант. — Мені просто треба було трохи спустити пару: у мене був набір дерев’яних солдатиків, коли мені було шість років. І вони були кращими за вас… Гаразд! Чи є серед вас, воші з джунглів, хтось, хто думає, що може мене відлупцювати? Чи є цей чоловіку вашому у натовпі? Кажіть!
Запанувала коротка тиша, до якої долучився і я. У мене не було жодних сумнівів, що сержант зможе мене відлупцювати; я був у цьому твердо переконаний.
Я почув голос далеко в кінці черги. «Гадаю, я зможу… сер».