Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 8)

«І підкорятися всім законним наказам Головнокомандувача Терранської Служби та всіх офіцерів або делегованих осіб, призначених моїми керівниками»…

«…І вимагати такої ж покори від усіх членів Служби або інших людей чи людиноподібних істот, законно підпорядкованих моїм наказам»…

«…І, бувши з честю звільненим після завершення повного терміну моєї активної служби або після переходу на неактивну відставку після завершення такого повного терміну, до кінця мого природного життя виконувати всі обов’язки та зобов’язання і користуватися всіма привілеями громадянства Федерації, зокрема обов’язками, зобов’язаннями і привілеями обирати й бути обраним на державні посади, якщо тільки я не буду позбавлений честі за вироком суду, повністю підтриманим моїми суверенними колегами».

Хух! Пан Дюбуа проаналізував для нас Військову присягу на уроках з історії та моральної філософії і змусив нас вивчити її фразу за фразою — але ви не відчуваєте масштабу речі, поки вона не перекотиться через вас одним незграбним шматком, важким і нестримним, як колісниця Джаггернаута.

Принаймні це змусило мене зрозуміти, що я більше не буду цивільним, із сорочкою навипуск і нічим не зайнятою головою. Я ще не знав, ким був, але знав, ким я вже не був.

«Хай допоможе мені Бог!» — закінчили ми обидва; Карл перехрестився, і та симпатяга теж.

Після цього було ще більше підписів і відбитків пальців, а одномірні кольорові знімки, мої та Карла, час від часу вклеювали в наші папери. Сержант флоту здивовано підняв очі.

— Вже давно почалася перерва на обід. Час підхарчитися, хлопці.

Я важко ковтнув:

— Е-е-е… Сержанте?

— Що? Говоріть голосніше.

— Можна, я маякну звідси батькам? Розповім їм, як усе це вийшло?

— Ми зробимо навіть краще.

— Сер?

— Ти йдеш у відпустку на сорок вісім годин. — Він холодно посміхнувся. — Ти знаєш, що буде, якщо ти не повернешся?

— Е-е-е, військовий трибунал?

— Нічого такого. Якби ж то. Нічого страшного. Хіба що на твоїх паперах поставлять позначку «незадовільно закінчив термін», і ти ніколи, ніколи, ніколи не отримаєш другого шансу. Це наш період «охолодження», під час якого ми витрушуємо немовлят-переростків, які насправді не мали наміру і не повинні були складати присягу. Це економить державні гроші, і це економить цілу купу негараздів для таких дітей та їхніх батьків — сусіди не мають здогадуватися, а батькам можна навіть не казати. — Він відсунув стілець від столу. — Тож побачимося післязавтра опівдні. Якщо побачимося. Заберіть свої особисті речі.

Це була крихітна відпустка. Батько напустився на мене, а потім перестав зі мною розмовляти; мати злягла в ліжко. Коли я нарешті пішов на годину раніше, ніж мав, мене ніхто не проводжав, окрім ранкового кухаря та слуг.

Я зупинився перед столом сержанта-вербувальника, подумав, як віддати честь, і вирішив, що не знаю, як це зробити. Він підняв очі. «Ось твої документи. Віднеси їх у кімнату 201, там тобі влаштують перевірку. Постукай і заходь».

Через два дні я вже знав, що не буду пілотом. Ось дещо з того, що написали про мене екзаменатори: недостатньо добре інтуїтивне розуміння просторових відносин, недостатні математичні здібності, недостатня математична підготовка, час реакції адекватний, зір добрий. Я радий, що вони додали останні два пункти, бо я вже почав відчувати, що я тільки на пальцях рахувати і вмію.

Співробітник з відбору дозволив мені перелічити мої менш значущі переваги по порядку, і я потрапив ще на чотири дні найбільш диких тестів на здібності, про які я коли-небудь чув. Я маю на увазі, що саме вони виявляють, коли стенографістка стрибає на стільці й кричить: «Змії!». Не було ніякої змії, був лише безневинний шматок пластикового шланга.

Письмові та усні тести були здебільшого так само дурними, але вони, здається, були задоволені ними, тож я пройшов їх. Найретельніше я поставився до перелічення своїх уподобань. Звісно, я зазначив усі професії Космічного флоту (окрім пілота) як пріоритетні; незалежно від того, піду я працювати техніком електрощитової чи кухарем, я знав, що будь-яку роботу у BMC я вважаю за краще, ніж роботу в армії, бо я хотів подорожувати.

Наступним пунктом я вказав розвідку: шпигуни теж мандрують по світу, і мені здавалося, що така робота не може бути нудною. (Я помилився, але неважливо). Далі йшов довгий список: психологічна війна, хімічна війна, біологічна війна, бойова екологія (я не знав, що це таке, але звучало цікаво), тилові війська (проста помилка; я вивчав логіку для команди дебатів, а «логістика», виявляється, це дещо зовсім інше) і ще з десяток інших. Внизу, з деякими ваганнями, я поставив кінологічний корпус К-9 та піхоту.

Я не став перераховувати різні небойові допоміжні корпуси, тому що, якщо мене не візьмуть до бойового корпусу, буде байдуже, чи використають мене як піддослідну тварину, чи відправлять як робітника на «Облаштування Венери» — і те, і інше було би призом для телепнів.

Містер Вайс, офіцер з розподілу, прийшов по мене за тиждень після того, як я склав присягу. Насправді він був майором психологічної війни у відставці, на чинній військовій службі з рекрутингу, але носив цивільний одяг і наполягав, щоб його називали просто «містер», тож з ним можна було розслабитись і не перейматися. У нього був список моїх уподобань і звіти з усіх моїх тестів, і я побачив, що він тримає в руках мій шкільний атестат — це мене потішило, бо в школі я вчився добре; я стояв досить високо, але не настільки високо, щоб мене вважали двієчником, ніколи не провалював жодного предмета і пропустив лише один, а в іншому я був в школі досить великим цабе: команда з плавання, команда з дебатів, команда з легкої атлетики, посада скарбника класу, срібна медаль на щорічній літературній олімпіаді, голова шкільної ради і все так само. Всебічний послужний список, і все це записано в атестаті.

Він підняв очі, коли я увійшов, сказав: «Сідай, Джонні», і знову подивився на атестат, а потім поклав його на місце.

— Любиш собак?

— Га? Так, сер.

— Наскільки сильно ти їх любиш? Твій собака спав на твоєму ліжку? До речі, де зараз твій собака?

— Ну, так сталося, що зараз у мене немає собаки. А коли був — ну, ні, він не спав на моєму ліжку. Розумієте, мама не дозволяла тримати собак у хаті.

— Але хіба ви не проносили його туди потайки?

Я думав було пояснити мамину не злу, але страшенно дратівливу звичку — коли ти намагався щось пояснити їй, а вона, виявляється, вже все давно вирішила. Але не став.

— Ні, сер.

— Ти коли-небудь бачив неопса?

— Одного разу, сер. Його показували в театрі Макартура два роки тому. Але Товариство захисту тварин створило їм проблеми.

— Дозволь мені розповісти, як це відбувається в команді К-9. Неопес — це не просто собака, який розмовляє.

— Я не міг зрозуміти того нео в «Макартурі». Вони справді розмовляють?

— Так, розмовляють. Тобі просто потрібно натренувати слух на їхній акцент. Їхні роти не можуть вимовляти «б», «м», «п» або «в», і тобі доведеться звикнути до їхніх еквівалентів — щось на кшталт шепелявості. Незважаючи на це, їхня мова така ж чітка, як і будь-яка людська мова. Але неопес — це не собака, що розмовляє, це взагалі не собака, а штучно мутований симбіонт, виведений із собачого поголів’я. Нео, дресирований Калеб, приблизно в шість разів розумніший за собаку, скажімо, майже такий же розумний, як людський дебіл — за винятком того, що порівняння несправедливе стосовно нео; дебіл — це дефект, в той час як нео — стабільний геній у своїй справі.

Пан Вайс насупився:

— Звісно, за умови, що він має свого симбіота. У цьому-то і проблема. М-м-м… ти ще занадто молодий, щоби бути одруженим, але ти бачив шлюб, принаймні своїх батьків. Можеш уявити себе в шлюбі з Калебом?

— Га? Ні. Ні, не можу.

— Емоційні стосунки між людино-собакою і собако-людиною в команді К-9 набагато тісніші і набагато важливіші, ніж емоційні стосунки в більшості шлюбів. Якщо вбивають господаря, то ми вбиваємо неособаку — негайно! Це все, що ми можемо зробити для бідолахи. Вбивство з милосердя. Якщо ж вбивають неопса… Ну, ми не можемо вбити людину, хоча це було б найпростішим рішенням. Натомість ми його зв’язуємо, кладемо в лікарню і повільно повертаємо його назад. — Містер Вайс взяв ручку і зробив позначку. — Я не думаю, що ми можемо ризикувати, призначаючи до К-9 хлопчика, який не зміг перехитрити свою матір, щоб собака спав із ним. Тож розгляньмо щось інше.

Лише тоді я зрозумів, що, мабуть, уже провалив усі варіанти з мого списку, крім Корпусу К-9 — і тепер я щойно провалив і його. Я був настільки вражений, що ледь не пропустив його наступне зауваження. Майор Вайс сказав замислено, без жодного виразу обличчя, ніби говорив про когось іншого, давно померлого і далекого:

— Колись я був половиною команди К-9. Коли мій Калеб став жертвою, мене шість тижнів тримали під седативними препаратами, а потім реабілітували для іншої роботи. Джонні, ці курси, які ти пройшов, — чому ти не навчився чогось корисного?

— Сер?

— Занадто пізно. Забудь про це. М-м-м… ваш викладач з історії та моральної філософії, здається, добре про вас думає.

— Справді? — здивувався я. — І що ж він сказав?

Вайс усміхнувся:

— Він сказав, що ти не дурний, а просто невіглас і упереджений своїм оточенням. Від нього це висока похвала — я його знаю.