Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 10)

Зім радісно засіяв.

— Чудово! Вийди сюди, щоб я тебе бачив. — Новобранець так і зробив, і він був разючим, щонайменше на три дюйми вищим за сержанта Зіма і ширшим у плечах. — Як тебе звати, солдате?

— Брекінрідж, сер, важу двісті десять фунтів, і зовсім не слабак.

— Як саме ти хотів би битися?

— Ну, ви просто оберіть свій власний спосіб померти, сер. Я невибагливий.

— Гаразд, жодних правил. Починай тоді, коли захочеш. — Зім відкинув свою палицю вбік.

Почалося — і враз закінчилося. Здоровенний рекрут сидів на землі, тримаючи зап’ястя лівої руки в правій. Він мовчав.

Зім нахилився над ним.

— Перелом?

— Гадаю, може бути й так, сер….

— Вибач. Ти мене трохи розізлив. Знаєш, де тут амбулаторія? Неважливо. Джонсе! Відведи Брекінріджа до шпиталю.

Коли вони зібралися йти, Зім ляснув Брекінріджа по правому плечу і тихо сказав: «Спробуймо ще раз десь через місяць. Я поясню тобі, як це сталося». Я думаю, що це мало бути приватним зауваженням, але вони стояли приблизно за шість футів від того місця, де я повільно перетворювався на уламок криги.

Зім відступив назад і вигукнув:

— Гаразд, принаймні у нас є один чоловік у цій роті. Я почуваюся вже краще. У нас є ще один? Чи ще двоє? Хто-небудь з вас, золотушних жаб, може сказати, що впорається зі мною? — Він окинув поглядом наші ряди. — Безхребетні боягузи! О! Що я бачу? Виходьте.

Двоє чоловіків, які стояли пліч-о-пліч у шерензі, вийшли разом; я припускаю, що вони домовилися про це пошепки, але вони також були далеко від мене, тому я не почув.

Зім посміхнувся до них:

— Імена, для ваших найближчих родичів, будь ласка.

— Генріх.

— Генріх — що?

— Генріх, сер. Бітте.

Хлопець швидко звернувся до другого новобранця і ввічливо додав:

— Він ще не дуже добре розмовляє стандартною англійською, сер.

— Маєр, майн гер, — відповів другий.

— Нічого страшного, багато хто не володіє нею, коли прибуває сюди. Я сам не володів. Скажіть Маєру, щоб не хвилювався, він наздожене в англійській. Але він розуміє, що ми збираємося робити?

— Яволь, — погодився Меєр.

— Звісно, сер. Він розуміє стандартну мову, просто не може говорити нею вільно.

— Гаразд. Звідки у вас обох ці шрами на обличчі? У Гейдельберзі?

— Найн, ні, сер. У Кенігсберзі.

— Це те ж саме. — Зім підняв свій кийок після бою із Брекінріджем; він покрутив його й запитав: — Можливо, кожен із вас хотів би мати такий?

— Це було б несправедливо стосовно вас, сер, — відповів Генріх з усією відповідальністю. — Голіруч, будь ласка.

— Як хочете. Хоча я можу вас обдурити. Кенігсберг, так? Ваші правила?

— Які можуть бути правила, сер, коли нас троє?

— Цікава думка. Що ж, домовмося, що якщо викололи очі, то їх треба віддати назад, коли все закінчиться. І поясніть своєму побратиму, що я готовий. Починайте, коли захочете. — Зім жбурнув свій кийок; хтось його зловив.

— Жартуєте, сер? Ми не будемо виколювати очі.

— Очі виколювати не будемо, згода. — Стріляй, коли будеш готовий, Грідлі.

— Прошу?

— Почнімо битися! Або повертайтеся в стрій!

Я не впевнений, що бачив, що це відбувалося саме так; можливо, я дізнався про це пізніше, під час тренувань.

Але сталося, на мою думку, ось що: двоє висунулися з обох боків від нашого командира роти, поки не оточили його повністю з флангів, але поза зоною досяжності. З цієї позиції є вибір з чотирьох основних рухів для людини, яка працює наодинці, рухів, які використовують переваги її власної мобільності і кращої координації дій однієї людини порівняно з двома — сержант Зім каже (і правильно каже), що будь-яка група людей слабша, ніж людина наодинці, якщо вони не навчені працювати разом досконало. Наприклад, Зім міг би напасти на одного з них, швидко підскочити до другого, вивести його з ладу, наприклад, зламавши йому колінну чашечку, а потім добити першого на свій розсуд.

Натомість він дозволив їм атакувати. Маєр швидко налетів на нього, збираючись ударом в корпус збити сержанта з ніг, після чого Генріх мав напасти згори і працювати ногами.

Здається, так все і почалося.

І ось що, як мені здається, я побачив.

Маєр так і не встиг його ударити.

Сержант Зім крутнувся до нього обличчям, одночасно хвицнувши ногою і влучивши Генріху в живіт — Маєр пролетів мимо у повітрі, і Зім радо допоміг йому в цьому польоті.

Але все, в чому я впевнений, це те, що не встиг бій початися — як раптом двоє німецьких хлопчиків уже мирно заснули, майже поруч, один долілиць, другий — горілиць, а Зім стояв над ними, навіть не засапавшись.

— Джонсе, — кинув він. — Ні, Джонс пішов, хіба ні? Махмуде! Неси відро води, а потім встромимо їх назад у розетки. Хто підібрав мою зубочистку?

За кілька хвилин обидва були притомні, мокрі і повернулися назад у стрій.

Зім подивився на нас і лагідно запитав:

— Є ще охочі? Чи краще почнемо фізичні вправи?.

Я нікого не очікував, і сумніваюся, що й він очікував. Але здалеку, з лівого «нижнього» флангу, де скупчилися коротуни, зі строю вийшов хлопчик і став посередині. Зім подивився на нього:

— Ти один? Чи ти хочеш обрати собі напарника?

— Тільки я один, сер.

— Як скажеш. Ім’я?

— Судзумі, сер.

Очі сержанта розширилися:

— Родич полковника Судзумі?

— Маю честь бути його сином, сер.

— Ага, он воно як! Ну що ж! Чорний пояс?

— Ні, сер. Ще ні.

— Я радий, що ти дійшов так високо. Що ж, Судзумі, ми будемо битися за правилами змагань чи мені викликати швидку?

— Як побажаєте, сер. Але вважаю, що правила змагань будуть більш доречними.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, але я згоден. — Зім відкинув свій владний жезл убік, після чого вони відступили, стали обличчям один до одного і вклонилися.

Потім вони закружляли один навколо одного в напівприсяді, роблячи обережні паси руками, і були схожі на пару півнів.

Раптом вони торкнулися один одного — і хлопчина опинився на землі, а сержант Зім пролетів у повітрі над його головою. Але він не приземлився з глухим, паралізуючим дихання ударом, як Маєр; він перекотився і опинився на ногах так само швидко, як і Судзумі, і повернувся до нього обличчям.

— Банзай! — крикнув Зім і всміхнувся.