Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 12)
Але це було не так. Умови в таборі були організовані надто розумно, скрупульозно, ефективно й безособово, щоби бути хворобливо жорстокими заради самої жорстокості. Їх спланували з такими ж безпристрасними цілями, як і протокол операції для хірурга. Так, я припускаю, що дехто з наставників, може, і втішався жорсткістю навчального режиму, але я цього
Утім, може, серед них і були садисти. Але я чув, що деяким хірургам (і не обов’язково поганим) приємно різати людей і бачити їхню кров, яка неодмінно супроводжує гуманне мистецтво хірургії.
Отже, це була хірургія. Її безпосередньою метою було спекатися, відсіяти з підрозділу тих новобранців, які були надто розніженими й інфантильними, і тому в мобільні піхотинці не годилися. 1 цієї мети було досягнуто: непридатних відсіювали цілими купами. (Мене також мало не відсіяли к бісу). Протягом перших шести тижнів наша рота усохла до розмірів чоти.
Декого відсіювали без особливих зауважень і дозволяли їм, якщо вони того бажали, відішачити свій термін служби в небойових підрозділах; інших же виганяли на підставі звинувачень у поганій поведінці, неналежному виконанні обов’язків або за станом здоров’я.
Зазвичай ви не знали, чому новобранець пішов, якщо він сам не розголосив вам цю інформацію. Але декому з них це набридало, і вони заявляли про це вголос, і подавали на звільнення, назавжди втрачаючи при цьому шанси на майбутні пільги. Деякі, особливо старші за віком, не могли впоратися з навчальним ритмом суто фізично, хоч як би вперто вони не намагалися. Пам’ятаю одного доброго тридцятип’ятирічного чолов’ягу на прізвище Карутерс: його винесли на ношах, а він слабким голосом продовжував гукати, що це несправедливо! — і що він неодмінно повернеться.
Мені було шкода, що так сталося, бо ми любили Карутерса, і він справді намагався впоратися з жорсткими умовами. Тож ми сумно відвели очі і подумали, що ми вже ніколи його не побачимо, бо цей інцидент був підставою для звільнення за станом здоров’я. Та все ж я побачив його — за довгий час. Він відмовився звільнятися за станом здоров’я (бо з вироком медиків ви маєте право не погоджуватися) і наприкінці опинився третім коком на десантному кораблі. Він пам’ятав мене, і йому захотілося поговорити про минуле; він пишався тим, що був курсантом у таборі Каррі — так само як мій батько пишався своїм гарвардським акцентом. І завдяки цій обставині Карутерс вважав себе дещо вищим за звичайного матроса. Може, й так.
Але значно важливішим за відсіювання непридатних, щоб зекономити на них державні кошти, було головне завдання: зробити все можливе в людських силах, щоб мобільний піхотинець ніколи не увібрався до десантної капсули, допоки він не буде до цього готовий — фізично вправний, дисциплінований і навчений. Якщо ж ні, то це буде несправедливо стосовно Федерації, до його побратимів, і щонайгірше — до самого себе.
Але чи був тренувальний табір жорсткішим і навіть жорстокішим, аніж треба?
З цього приводу я можу лише сказати отаке: наступного разу, коли мені доведеться здійснювати бойове десантування, я хочу, щоб мої фланги прикривали випускники табору Каррі або його еквіваленту. Інакше я відмовлюся сідати в капсулу.
Але тоді я однозначно вважав, що все це — огидна й злостива дурня. Ось, наприклад, такі дрібниці: коли ми пробули в таборі тиждень, нам видали туніки на додачу до стройової форми, яку ми носили. (Парадну ми отримали значно пізніше). Свою туніку я відніс до каптерки й поскаржився сержанту-каптернику. Оскільки він був лише каптерником із батьківськими манерами, то мені він видався цивільним на військовій службі — тоді я ще не знав, що означали нашивки на його грудях, інакше ніколи б не наважився з ним говорити.
— Сержанте, ця туніка завелика. Командир моєї роти каже, що вона теліпається на мені, як на опудалі.
Він поглянув на одежину і навіть не торкнувся її:
— Та невже?
— Авжеж. Мені треба таку, яка б добре пасувала.
Сержант однаково ані пальцем не поворухнув.
— Дозволь напоумити тебе, синку. В нашій армії є лише два розміри: завеликий і замалий.
— Але командир моєї роти…
— Охолонь.
— Але що ж мені робити?
— Тобі ще й пораду дати? Що ж, я маю їх багато в запасі. Щойно отримав нову партію порад. Тож слухай: ось тобі голка, і я навіть дам тобі котушку з нитками. Ножиці тобі не знадобляться, краще скористатися лезом бритви. Вший одежину сильно на стегнах, але на плечах матерія нехай теліпається — це знадобиться тобі пізніше.
Моє кравецьке мистецтво сержант Зім оцінив стислим коментарем:
— Можна було зробити краще. Дві години додаткового чергування.
Тож до наступного огляду я зробив краще.
Ті перші шість тижнів були дощенту наповнені фізичним загартуванням, знущанням над слабаками, стройовою муштрою і численними марш-кидками.
Насамкінець.
Коли відпали всі непридатні до служби й подалися по домівках або деінде, ми досягли рівня, коли стали спроможними здолати п’ятдесят миль за десять годин поспіль. Це — пристойний пробіг для доброго коня, якщо ви не в курсі й ніколи не бігали на великі відстані. Ми відпочивали не за рахунок зупинок, а змінюючи темп — повільний марш, швидкий марш і біг підтюпцем. Інколи ми, здолавши повну відстань, ставали табором. Вечеряли сухими пайками, спали в спальних мішках і наступного дня здійснювали марш у зворотному напрямку.
Одного дня ми вирушили на звичайний денний марш, не взявши із собою ані спальних мішків в рюкзаках, ані сухпайків. Коли ми не зупинилася на обід, це заскочило мене зненацька, бо я вже навчився цупити з тенту-їдальні цукор і сухарі та ховати їх на собі, але коли ми, так і не пообідавши, продовжили марш, я почав замислюватися. Але я вже навчився не ставити дурних запитань.
Зупинилися ми коли почало сутеніти, вже в дещо скороченому складі. Ми провели батальйонний огляд, пройшлися маршем без музики, розставили вартових, і нам скомандували «розійдись». Я негайно звернувся до капрала-інструктора Бронського, бо з ним було дещо легше спілкуватись, аніж з рештою наставників… А іще тому, що я ніс певну відповідальність: так сталося, що тоді я сам став рекрут-капралом. Мої нашивки мало що значили — то був здебільшого привілей отримати прочухана за все те, що робив твій загін і ти сам, — і вони могли зникнути так само швидко, як і з’явилися. Спершу Зім перепробував на цій посаді всіх старших рекрутів як тимчасових унтерофіцерів, і я успадкував погон з нашивками пару днів тому, коли наш командир загону занедужав і опинився в шпиталі.
— Капрале Бронський, — спитав я, — яке ключове слово? Коли дадуть команду на вечерю?
Він весело вишкірився:
— Маю кілька сухарів. Хочеш, щоб я з тобою поділився?
— Га? Ой, ні, сер. Дякую. (Я вже набув певного досвіду і мав при собі значно більше, ніж жменю сухарів). — Отже, вечері не буде?
— Мені теж про це не повідомили, синку. Але вертольотів на обрії не видно. Тому я б на твоєму місці зібрав свій загін і подумав би, що робити. Може, хтось із вас зміг би вполювати каменюкою дикого кролика.
— Зрозуміло, сер. А ми що, залишимося тут ночувати? З нами ж немає спальників.
Бронський здивовано підняв брови:.
— Немає спальників, кажеш? Оце так! — Він на мить замислився. — А ти коли-небудь бачив, як вівці збиваються докупи у заметіль?
— Е-е… ні, сер.
— А ти спробуй. Вони не замерзають, тож, можливо, і ти не замерзнеш. Можеш цілу ніч ходити туди-сюди, якщо тобі не хочеться бути разом з ротою. Ніхто нічого тобі не скаже, допоки ти перебуватимеш в межах території, яку охороняють вартові. Якщо постійно рухатимешся, то не замерзнеш. Звісно, що завтра ти будеш трохи заспаний і зморений. — І він знову весело вишкірився.
Я віддав честь і повернувся до свого загону. Ми поділилися харчами, і їх у мене лишилося менше, ніж я розраховував: деякі телепні або нічого не поцупили з їдальні, або з’їли все, що мали під час маршу. Але кілька сухарів та дві-три чорносливини здатні надовго вгамувати шлунок, що починає сурмити тривогу.
Овечий трюк спрацював: усе наше відділення, всі три загони, виконали його разом. Я не рекомендую це як спосіб поспати; ви опиняєтесь або в зовнішньому ряду, один ваш бік мерзне, і ви намагаєтеся втертися всередину, або ви всередині і вам досить тепло, але вас постійно намагаються випхати назовні ліктями, ногами та животами. Всю ніч ви мігруєте з однієї позиції до іншої як учасник такого собі броунівського руху, ніколи міцно не засинаючи і повністю не прокидаючись. У підсумку починає здаватися, що ніч розтягується на сотню років.
Пробудилися ми на світанку під знайому команду: «Підйом! Готуйсь!», спонукані жезлами наших наставників, якими вони вправно орудували по наших дупах, що стирчали з купи тіл… А потім ми виконали ранкові вправи. Я почувався як мрець і не міг підвестися. Та я все ж підвівся, хоча було боляче, і двадцять хвилин потому, коли ми вирушили в дорогу, я просто почувався так, наче постарів на багато років. А сержант Зім був свіжий, мов огірочок, і навіть примудрився поголитися, гад такий.