Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 13)
Поки ми йшли, сонце зігріло наші спини, і Зім скомандував нам співати — спершу старі добрі пісні типу «Le Regiment de Sambre et Meuse»[3], «Caissons»[4] і «Палаци Монтесуми», а потім ми перейшли до нашої фірмової «Польки десантника», яка своєю магією змушує вас пришвидшитися, і ви автоматично переходите на легенький біг. Сержанту Зіму ведмідь на вухо наступив, але він мав гучний голос. Але Брекінрідж впевнено витримував мелодію, витягуючи нас із лабетів жахливих фальшивих нот у виконанні Зіма. Ми пожвавішали і нам додалося впевненості.
Але п’ятдесят миль потому наша жвавість випарувалася, мов роса на сонці. Ніч була довгою, а день здавався нескінченним — Зім вишпетив нас під час стройового огляду за жалюгідний вигляд, а кільком курсантам вліпив догану за те, що вони не встигли поголитися протягом тих десяти хвилин, які промайнули між закінченням марш-кидка і командою «розійтися!» і командою на стройовий огляд. Того вечора кілька рекрутів написали заяви на звільнення; я також був подумав написати, але не став, бо мав оті дурні нашивки, які у мене іще не відібрали.
Тої ночі була двогодинна тривога.
Але насамкінець я навчився цінувати сумнівну розкіш спати серед купи з двадцяти-тридцяти теплих тіл, бо три місяці по тому мене викинули без засобів до існування і майже голого в дикій пустці Канадських Скелястих гір, і мені довелося здолати аж сорок миль, продираючись
Втім, коли я доповів про прибуття, я був у досить непоганій формі. Кілька диких кроликів невчасно забарилися, тому я не голодував… і навіть спромігся змайструвати таку-сяку одіж та мокасини зі шкур впольованих кроликів — їм ці шкури вже були не потрібні. Просто диво, що можна утнути за допомогою гострої кам’яної скалки; мабуть, наші далекі печерні предки були не такими вже й бовдурами, як нам зазвичай здається.
Інші також впоралися з цим завданням, вони пройшли це випробування і не написали заяву на звільнення. Пройшли всі, за винятком двох хлопців, які загинули, долаючи перешкоди. Опісля ми всі повернулися в гори і шукали зниклих аж тринадцять днів, нам допомагали гелікоптери, скеровуючи наш рух, ми мали найкращі пристрої зв’язку, а наставники в бойових скафандрах контролювали операцію й перевіряли чутки. Бо мобільна піхота своїх не кидає, допоки залишається бодай найменший промінчик надії.
Потім ми поховали їх з повними почестями під урочисті звуки пісні «This Land Is Ours[5]»; їм посмертно присвоїли звання «рядовий першого класу», вони першими з нашого тренувального табору піднялися так високо, бо піхотинець не обов’язково має залишатися живим (загибель — це частина його роботи). Але велике значення має,
Одним з них був Брекінрідж, другим — хлопець з Австралії, якого я не знав. Вони були не першими загиблими під час навчань, і не останніми.
РОЗДІЛ 5
Він неодмінно винний, бо його б тут не було!
Гармата з правого борту… ВОГОНЬ!
Розстріляти — надто добре, краще утопити!
Лівий борт… ВОГОНЬ!
Але то вже було після того, як ми покинули табір Каррі, а в проміжку трапилося багато подій. Здебільшого — бойова підготовка, вишкіл, вправи та маневри із застосуванням усього, що тільки можна: від голих рук до імітованої ядерної зброї. Я й не підозрював, що існує так багато способів воювати — від рук та ніг. Якщо ви гадаєте, що це не зброя, то ви не бачили, як сержант Зім та капітан Франкель, командир нашого батальйону, демонстрували нам «сават», тобто французький бокс, або як малий Судзумі обробляв нас своїми руками, весело при цьому вишкіряючись. Зім швидко призначив Судзумі інструктором і вимагав, щоб ми виконували його накази, хоча при цьому не мусили йому салютувати й звертатися до нього «сер».
Коли наші ряди суттєво поріділи, Зім кинув займатися стройовою підготовкою, за винятком оглядів та парадів, і дедалі більше часу присвячував індивідуальному наставництву, доповнюючи таким чином роботу капралів-інструкторів. Він вправно володів будь-яким бойовим знаряддям, але найбільше полюбляв ножі; сержант виготовив і відбалансував свій замість користуватися бездоганно якісними стандартними армійськими ножами. Він також трохи пом’якшив свої манери як персональний наставник і став просто незносним, а не відверто огидним, як раніше. І часто виявляв терплячість, відповідаючи на дурнуваті запитання.
Якось під час двохвилинної перерви, які інколи траплялися протягом кожного навчального дня, один з рекрутів, хлопчина на ім’я Тед Гендрік, запитав:
— Сержанте! Я розумію, що кидати ножа цікаво… Але навіщо нам цього вчитися?
— Ну, — відповів Зім, — уяви, що ти маєш лише ножа. Чи, можливо, навіть ножа не маєш. Що ж тобі робити? Помолитися й померти? Чи боротися й перемогти ворога? Синку, це не жарти. Це не партія в шахи, яку ти можеш здати, коли побачиш, що не маєш шансів.
— Але я якраз про це й кажу, сер. Уявімо, що я зовсім беззбройний. Та ще й ненавчений. Тоді як супротивник має всілякі небезпечні бойові знаряддя. Тут нічого не поробиш: він прикінчить тебе одною лівою.
— Ти нічого не розумієш, синку, — майже ніжно відповів Зім. — Такої речі, як «небезпечне бойове знаряддя», просто не існує.
— Га? Не зрозумів, сер.
— Небезпечних бойових знарядь не існує. Існують небезпечні люди. І ми намагаємося навчити тебе бути небезпечним для твого ворога. Бути небезпечним навіть без ножа. Смертельно небезпечним, допоки в тебе залишається хоча б одна рука або одна нога, і ти й досі живий. Якщо не розумієш, про що я, то візьми прочитай поему «Горацій на мосту» або «Загибель корабля “Боном Рішар”» — вони є в табірній бібліотеці. Але візьмімо той випадок, який ти навів першим: я — це ти, і все, що ти маєш, це ніж. Ота ціль позаду мене — це вартовий, озброєний всім, окрім водневої бомби. Ти маєш зняти його тихо і швидко, щоб він не встиг на допомогу покликати. — Зім легенько повернувся і — трісь! — ніж, якого він навіть не тримав у руці, вже тремтів у центрі мішені номер три. — Ось бачиш? Краще мати два ножі, але ти маєш прибрати вартового, навіть голіруч.
— Е-е-е…
— Щось іще неясно? Кажи. Це моя робота — на твої запитання відповідати.
— Е-е-е… так, сер. Ви сказали, що у вартового немає водневої бомби. Але вона у нього є, в тому-то й річ. Принаймні, у нас вона є, якщо ми несемо варту… і у будь-якого вартового, з яким ми зіткнемося, вона, швидше за все, також є. Я не маю на увазі вартового, я маю на увазі бік, на якому він перебуває.
— Я тебе зрозумів.
— От бачите, сер? Якщо ми можемо використати водневу бомбу — як ви сказали, це не гра в шахи, це реальна війна, і це серйозно, — хіба не смішно повзати по бур’янах, кидатися ножами і, можливо, загинути… і навіть програти війну, коли ви маєте справжню зброю, яку ви можете використати для перемоги? Який сенс у тім, що багато чоловіків ризикують своїм життям із застарілою зброєю, коли один фахівець може зробити значно більше, просто натиснувши на кнопку?
Зім не відповів одразу, що було на нього зовсім не схоже. А потім тихо спитав:
— Тобі подобається в піхоті, Гендріку? Знаєш, ти можеш звільнитися.
Гендрік щось промимрив; Зім сказав:
— Кажи!
— Я не хочу у відставку, сер. Я збираюся добути свій термін.
— Зрозуміло. Що ж, запитання, яке ти поставив — це запитання, на яке сержант не має права відповідати… і яке ти не мусиш ставити мені. Ти мусив знати відповідь ще до того, як вступив до армії. Принаймні мав би знати. У вашій школі був курс історії та моральної філософії?
— Що? Так, звісно, сер.
— Тоді ти почув відповідь. Але я дам тобі власний, неофіційний, погляд на це. Якби ти хотіли провчити дитину, ти б відрізав їй голову?
— Та ну… ні, сер!
— Звісно, що ні. Ти б надавав їй по дупі. Трапляються ситуації, коли так само нерозумно вдарити вороже місто водневою бомбою, як і шльопати дитину сокирою. Війна — це не насильство і вбивство в чистому вигляді; війна — це контрольоване насильство, яке має певну мету. Мета війни — підтримати рішення вашого уряду силою. Мета ніколи не полягає в тому, щоби вбити ворога просто так, а в тому, щоби змусити його робити те, що ви хочете. Не вбивство, а контрольоване і цілеспрямоване насильство. Але це не ваша і не моя справа — вирішувати, якою має бути мета чи контроль. Солдат ніколи не мусить вирішувати, коли, де, як і чому йому воювати; це справа державних діячів і генералів. Державні діячі вирішують, чому і скільки; генерали беруть це на себе і кажуть нам, де, коли і як. Ми забезпечуємо насильство, інші люди — «старші і мудріші голови», як кажуть, — забезпечують контроль. Так і має бути. Це найкраща відповідь, яку я можу тобі дати. Якщо вона тебе не задовольняє, я дам тобі направлення на розмову з командиром полку. Якщо він не зможе тебе переконати, тоді паняй додому і будь цивільним! Бо в такому разі з тебе точно ніколи не вийде солдата.
Зім рвучко підхопився на ноги:
— Втім, бачу. Що вся моя промова — як об стінку горохом. Підйом, солдати! По місцях, напрям — на ціль. Гендріку, ти перший. Цього разу я хочу, щоб ти кинув ножа на південь від себе. На південь, зрозумів? Не на північ. Мішень на південь від тебе, і я хочу, щоб ніж полетів у загальному південному напрямку, принаймні. Я знаю, що ти не влучиш у мішень, але спробуй її хоча б трохи налякати. Дивись, не відріж собі вухо, не поріж когось позаду себе — просто зосередь свій курячій мозочок на ідеї «південь»! Приготуватися — на ціль! Кидок!