Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 15)
(«Оце так! На повну котушку», подумав я).
Капітан Франкель продовжив:
— Гендріку, єдина причина, чому ви так легко відбулися, полягає в тому, що я не можу дати вам більше, ніж це, без скликання військового трибуналу, а я не хочу псувати ваш послужний список. Ви вільні. — Капітан опустив очі на папери на своєму столі, вже забувши про інцидент…
Але Гендрік заволав:
— Ви не вислухали мою версію!
Капітан підняв очі:
— Ой, вибачте. Ви маєте власну версію?
— Ви маєте рацію, чорт забирай, у мене є власна версія! Сержант Зім має на мене зуб! Він знущається з мене, знущається цілими днями, відколи я сюди потрапив! Він…
— Це його робота, — холодно відказав капітан. Ви заперечуєте обидва звинувачення проти себе?
— Ні, але він не сказав вам, що я лежав на мурашнику!
Франкель скорчив невдоволену гримасу.
— То ви волієш, щоб вас убили і, можливо, ваших побратимів через кількох маленьких мурах?
— Не кількох, їх там були сотні. Кусючих.
— І що? Юначе, дозвольте мені прояснити вам ситуацію. Якби це було гніздо гримучих змій, ви б однаково «завмерли» — і від вас би вимагали, щоб ви завмерли. — Франкель зробив паузу.
— Ви маєте що-небудь сказати на свій захист?
Гендрік розтулив рот:
— Авжеж, маю! Він мене вдарив! Підняв на мене руку! Ціла купа їх завжди ходить навколо з цими дурнуватими кийками, б’ють тебе по сідницях, штовхають між плечей і кажуть, щоб ти підтягнувся — і я це терпів. Але він вдарив мене руками — збив із ніг і крикнув: «Замри! Ти, тупий віслюче!». Як вам таке?
Капітан Франкель поглянув вниз на свої руки, потім знову підняв очі на Гендріка:
— Юначе, ви помиляєтесь, що дуже поширено серед цивільних. Ви вважаєте, що ваше начальство не має права «піднімати на вас руку», як ви висловилися. За суто цивільних умов це так: скажімо, коли ми випадково зіткнемося в театрі чи магазині, то якщо ви ставитеся з повагою до мене і до мого звання, то я маю не більше права вдарити вас по обличчю, ніж ви мене. Але при виконанні службових обов’язків правило зовсім інше…
Капітан крутнувся на стільці і показав на кілька пошарпаних книжок.
— Це закони, за якими ви живете. Ви можете переглянути кожну статтю в цих книгах, кожну справу військового трибуналу, яка виникла на підставі цих законів, і ви не знайдете жодного слова, яке б говорило або передбачало, що ваш начальник не може «підняти на вас руку» або вдарити вас будь-яким іншим чином при виконанні службових обов’язків. Гендріку, я можу зламати вам щелепу — і я просто нестиму відповідальність перед моїм власним начальством за доречність цього вчинку. Але я не буду відповідати перед
Капітан постукав по столу.
— А тепер про ці кийки — вони мають два призначення. По-перше, вони позначають старших за званням. По-друге, ми очікуємо, що їх застосують до вас, щоб підбадьорити вас і утримати вас на ногах. Ви не можете постраждати від того, в який спосіб вони застосовуються; максимум, що вони можуть зробити, — це зробити трохи боляче. Але вони економлять тисячі слів. Скажімо, ви не виходите на підйом по тривозі. Без сумніву, черговий капрал може вмовити вас, сказати «будь ласка, я вас благаю», запитати, чи не бажаєте ви сніданку в ліжко сьогодні вранці — чи не могли б ми виділити одного капрала, щоб він няньчився з вами? Ми не можемо, тож він гепає вас по ковдрі і рушає далі, застосовуючи спонуки там, де це необхідно. Звісно, він міг би просто штовхнути вас ногою, що було б так само законно і майже так само ефективно. Але генерал, відповідальний за вишкіл і дисципліну, вважає, що для чергового капрала і для вас, і для нього більш достойним і шляхетним способом є розбудити сплячого безособовим жезлом влади. І я теж так вважаю. Неважливо, що ми з вами про це думаємо, але ми так робимо.
Капітан Франкель зітхнув.
— Гендріку, я пояснив вам все це, тому що марно карати людину, якщо вона не знає, за що її карають. Ви були поганим хлопчиком — я кажу «хлопчиком», тому що ви, очевидно, ще не чоловік, хоча ми й надалі будемо намагатися — напрочуд поганим хлопчиком, зважаючи на стадію вашого навчання. Ніщо з того, що ви сказали, не є ані захистом, ані навіть пом’якшенням провини; ви, схоже, не розумієте, що до чого, і не маєте жодних уявлення про свій солдатський обов’язок. Тож розкажіть мені своїми словами, чому ви вважаєте, що з вами погано поводяться; я хочу вас виправити. Можливо, я навіть знайду щось на вашу користь, хоча, зізнаюся, не уявляю, що це може бути.
Я крадькома поглянув на обличчя Гендріка, поки капітан вичитував його — чомусь його тихі, м’які слова були гіршими за будь-яку прочуханку, яку коли-небудь давав нам Зім. Вираз обличчя Гендріка змінився від обурення до простого здивування і похмурості.
— Кажіть! — різко додав Франкель.
— Ну, нам було наказано завмерти, і я впав на землю і виявив, що опинився на цьому мурашнику. Я встав на коліна, щоб пересунутися на кілька футів, і тут мене вдарили ззаду й збили з ніг, і він закричав на мене — я підскочив і дав йому стусана, а він…
— СТОП! — Капітан Франкель підвівся зі стільця і забовванів на висоті десяти футів, хоча він навряд чи вищий за мене. Він витріщився на Гендріка:
— Ви… вдарили… свого командира роти?
— Га? Та я ж кажу, що вдарив. Але він вдарив мене першим. Ззаду, я його навіть не бачив. Я цього нікому не пробачаю. Тож я його вдарив, а він мене ще раз, а потім…
— Мовчати!
Гендрік зупинився. Потім додав:
— Я просто хочу скинути із себе цю огидну уніформу.
— Гадаю, ми зможемо вам у цьому допомогти, — крижаним тоном промовив Франкель. — І до того ж вельми швидко.
— Просто дайте мені папірець, я подаю на звільнення.
— Хвилинку. Сержанте Зім.
— Так, сер.
Зім довго не говорив ні слова. Він просто стояв, витріщившись поперед себе й застигши, як статуя; ніщо в ньому не рухалося, окрім його щелепних м’язів, які час від часу сіпалися. Я подивився на нього зараз і побачив, що це, безумовно, був синець, красень-синець. Гендрік, мабуть, зацідив йому в пику саме вчасно. Але він нічого про це не сказав, а капітан Франкель не запитав — можливо, він просто припустив, що Зім вдарився об двері, і пояснить це, якщо захоче, пізніше.
— Чи оприлюднювалися відповідні статті у вашій роті, як належить?
— Так, сер. Оприлюднювалися для огляду, щонеділі вранці.
— Знаю, що так. Я запитав просто для довідки.
Щонеділі перед церковною службою нас шикували і зачитували дисциплінарні статті зі Статутів та Правил ЗбройнихСил. Вони були вивішені на дошці оголошень біля намету чергового по частині. Ніхто не звертав на них особливої уваги: це була чергова муштра, яку можна було спокійно вислухати, стоячи в строю й дрімаючи. Єдине, що ми помітили, якщо помітили щось взагалі, це те, що ми назвали «тридцять один спосіб аварійного приземлення». Зрештою, інструктори слідкують за тим, щоб ви ввібрали всі правила, які вам потрібно знати, через власну шкуру. «Аварійні приземлення» були заїждженим жартом, як «мастило для підйому» і «домкрати для наметів»… Це був тридцять один злочин, за який була передбачена найвища міра покарання. Час від часу хтось хвалився або звинувачував когось іншого, що знайшов тридцять другий спосіб — завжди щось абсурдне і зазвичай непристойне.
«Ударити старшого за званням!»
Раптом це перестало бути смішним. Ударив Зіма?
Капітан Франкель озирнувся, тицьнув на мене.
— Ви. Негайно зв’яжіться зі штабом полку.
Я зробив це, вельми незграбно, відступив назад, коли на екрані з’явилося обличчя офіцера.
— Ад’ютант слухає, — сказало обличчя.
Франкель чітко мовив:
— Командир другого батальйону звертається до командира полку. Я вимагаю офіцера для засідання трибуналу.
Обличчя запитало:
— Коли він тобі потрібен, Ієне?
— Настільки швидко, наскільки ти зможеш доставити його сюди.
— Просто зараз. Упевнений, що Джейк у себе в штабі. Звання та ім’я?
Капітан Франкель ідентифікував Гендріка і назвав номер статті. Обличчя на екрані свиснуло і спохмурніло.
— Негайно, Ієне. Якщо я не зможу дістати Джейка, я прибуду особисто — щойно скажу Старому.
Капітан Франкель повернувся до Зіма.
— Цей ескорт — вони свідки?
— Так, сер.
— А командир його відділення бачив це?
Зім відповів, майже не вагаючись:
— Думаю, що так, сер.
— Знайдіть його. Там є хто-небудь в скафандрі?
— Так, сер.