Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 14)

Гендрік вкотре промахнувся.

Ми тренувалися з палицями, ми тренувалися з дротом (зі шматка дроту можна зімпровізувати багато гидоти), ми дізналися, чого можна досягнути із справді сучасною зброєю, і як це робити, і як обслуговувати та ремонтувати обладнання — імітатори ядерної зброї та піхотних ракет, різного роду газів та отрут, запалювальних та підривних речовин. А також інші речі, які, можливо, краще не обговорювати. Але ми також вивчили багато «застарілої» зброї. Наприклад, багнети на муляжах рушниць, а також рушниці, які не були муляжами, але були майже ідентичні піхотним гвинтівкам XX століття — дуже схожі на спортивні гвинтівки, що використовуються на полюванні, за винятком того, що ми стріляли лише твердими кулями, свинцевими кулями в легованій оболонці, як по мішенях на відведених дистанціях, так і по раптових мішенях на замінованих ділянках для перестрілок. Це мало підготувати нас до того, щоб ми навчилися використовувати будь-яку прицільну зброю, бути швидкими, пильними й готовими до всього. Гадаю, це навчання було успішним. Я однозначно впевнений, що так.

Ми використовували ці гвинтівки під час польових навчань, щоб імітувати багато смертоносної прицільної зброї. Ми використовували багато імітацій — нам доводилося це робити. Навчальна бомба чи граната проти техніки або живої сили мала вибухівки не більше, щоби бризнути густим чорним димом; інші випускали газ, від якого ви кашляли, а ваші очі сльозилися — це мало означати, що ви мертвий або паралізований. Огидний сморід швидко привчав вас користуватися протигазовими засобами, вже не кажучи про догану, яку вам вліплювали, якщо ви були застукані зненацька і «гинули».

Спали ми ще менше, ніж раніше, бо більше часу навчання проводили вночі — з тепловізорами, радарами, пристроями для прослуховування тощо.

Гвинтівки для імітації прицільної зброї заряджалися холостими набоями з одним справжнім бойовим на п’ятсот штук навмання. Небезпечно? І так, і ні. Жити також небезпечно, а нерозривна куля може й не вбити вас, якщо не влучить вам у голову, серце або не пролетить мимо. Ця реальна куля, одна на п’ятсот, породжувала в нас реальне бажання швидко шукати укриття, тим паче що ми знали, що інструктори, які по нам стріляли, були вправними стрільцями і насправді намагалися влучити в нас, знаючи при цьому, що їм трапиться не холостий, а бойовий патрон. Вони запевняли, що не цілили навмисне в голову, але нещасні випадки все ж траплялися.

Ці дружні запевнення чомусь не надто заспокоювали. Ота п’ятисота куля перетворювала нудні й втомливі навчання на таку собі російську рулетку; куди тільки й дівається нудьга, коли ти чуєш посвист шматка свинцю повз твоє вухо, перш ніж почується тріск пострілу!

Але ми все одно розслабилися, і згори до нас дійшли чутки, що якщо ми не досягнемо належного рівня, то частота появи справжніх набоїв буде зменшена до одного на сотню… А якщо і це не спрацює, то до одного на п’ятдесят. Не знаю, чи відбулася така зміна, чи ні — не можу сказати, — але я знаю, що ми знову підтягнулися, тому що хлопчик у сусідній роті отримав по сідницях бойовою кулею, яка породила дивовижний шрам, безліч не надто дотепних коментарів, а також підвищила наше бажання ховатися за укриття. Ми сміялися з цього хлопця за те, що він отримав кулю туди, куди отримав, але ми всі знали, що це могла бути або його голова, або наші голови.

Інструктори, які не мали гвинтівок, в укриття не ховалися. Вони одягали білі сорочки й ходили на повний зріст зі своїми дурнуватими палицями, очевидно, цілковито впевнені, що навіть новобранець не стане навмисно стріляти в інструктора — і це, можливо, було надмірною самовпевненістю з боку декого з них. А втім, шанси на те, що навіть постріл, спрямований з метою вбивства, не буде бойовим, становили п’ятсот до одного, а коефіцієнт безпеки був іще вищим, тому що новобранець в будь-якому разі був поганим стрільцем. Гвинтівка — непроста зброя, вона не має жодних спеціальних прицільних пристроїв; я розумію, що навіть у ті часи, коли війни велися і вирішувалися саме за допомогою таких гвинтівок, для того, щоб убити одну людину, в середньому потрібно було зробити кілька тисяч пострілів із гвинтівки. Це здається неймовірним, але військові історики сходяться на думці, що це правда — очевидно, більшість пострілів не були прицільними, а просто змушували ворога пригнути голову і заважали йому стріляти.

У будь-якому разі, у нас не було інструкторів, поранених або загиблих від гвинтівкових куль. Ніхто з курсантів також не загинув від гвинтівкових куль; усі смерті були від іншої зброї або речей — деякі з них могли розвернутися і вкусити вас, якщо ви не робили все по правилах. Щоправда, один хлопчина зламав шию, коли він занадто заповзято ховався, коли по ньому почали стріляти, але жодна куля його не зачепила.

Однак, за ланцюговою реакцією, ця справа з гвинтівковими кулями та укриттям довела мене до мого найгіршого падіння в таборі Каррі. По-перше, мені зірвали шеврони, але не за те, що зробив я, а за те, що зробив один з мого загону, коли мене навіть поруч не було, на що я вказав. Бронський наказав мені стулити писок. Тож я звернувся з цим до Зіма. Він холодно сказав мені, що я несу відповідальність за те, що роблять мої люди, незважаючи ні на що, і додав мені шість годин додаткового чергування, а також розжалував мене за те, що я говорив з ним про це без дозволу Бронського. Потім я отримав листа, який мене дуже засмутив; моя мама нарешті написала мені. Потім я вивихнув плече під час мого першого тренування з механізованим бронескафандром (ці тренувальні костюми влаштовано так, що інструктор може завдавати шкоди курсанту в костюмі за власним бажанням за допомогою радіоуправління; тож я впав і пошкодив плече), мене перевели на полегшену службу й отримав занадто багато часу на роздуми саме тоді, коли у мене виникло багато причин, як мені здавалося, щоб жаліти себе.

Через «полегшену службу» я був того дня посильним в офісі командира батальйону. Спочатку я дуже старався, бо ніколи раніше там не був і тому хотів справити гарне враження. Та швидко виявив, що капітану Франкелю не потрібне моє завзяття; він хотів, щоб я сидів спокійно, нічого не говорив і не турбував його. Це залишало мені час жаліти самого себе, бо я не наважувався лягти спати.

Аж раптом, невдовзі після обіду, коли я вже потроху дрімав, увійшов сержант Зім, а за ним троє чоловіків. Зім, як завжди, був бадьорий і охайний, але вираз його обличчя робив його схожим на Смерть на білому коні, а на правому оці у нього була мітка, яка, здавалося, ось-ось перетвориться на синець, що, безперечно, було абсолютно неймовірним. Серед решти трьох був Тед Гендрік, той, що посередині. Він був брудний, бо рота була на польових навчаннях; коли ви проводите багато часу, повзаючи в грязюці. Але його губа була розбита, на підборідді та сорочці виднілася кров, а кашкета на ньому не було. Він озирався дикими очима.

По обидва боки від нього стояли «салаги». У кожного з них були гвинтівки; у Гендріка не було. Один з них був з мого загону, хлопець на ім’я Лейві. Він мав збуджений і задоволений вигляд, і підморгнув мені, коли ніхто не бачив.

Капітан Франкель здивувався:

— Що це, сержанте?

Зім виструнчився й заговорив так, ніби читав щось напам’ять.

— Сер, командир роти Н1 доповідає командиру батальйону. Порушення дисципліни. Стаття дев’ять-один-один-нуль-сім. Нехтування тактичним наказом і установкою, коли підрозділ перебуває в імітованому бою. Стаття дев’ять-один-два-нуль. Невиконання наказів за тих самих умов.¹ доповідає командиру батальйону. Порушення дисципліни. Стаття дев’ять-один-один-нуль-сім. Нехтування тактичним наказом і установкою, коли підрозділ перебуває в імітованому бою. Стаття дев’ять-один-два-нуль. Невиконання наказів за тих самих умов.

Капітан Франкель отетерів:

— Ви доповідаєте це мені, сержанте? Офіційно?

Дивно, як людина могла здаватись такою збентеженою, як Зім, і при цьому не мати жодного виразу ні на обличчі, ні в голосі.

— Сер. З вашого дозволу, капітане. Цей чоловік порушив адміністративну дисципліну. Він наполягає на зустрічі з командиром батальйону.

— Зрозуміло. Адвокат-самоучка. Я все одно не розумію, сержанте, хоча технічно це його право. Який був тактичний наказ і установка?

— «Завмерти», сер.

Я поглянув на Гендріка й подумав: «Зараз він вхопить чортів!». По команді «завмерти» ти падаєш у землю, хутко ховаєшся в будь-яке укриття, а потім завмираєш — не рухаєшся, навіть бровою не ворушиш, доки скасують наказ. Або ж ви можете завмерти, коли вже перебуваєте в укритті. Розповідають історії про чоловіків, яких поранили, коли вони завмерли… І вони повільно померли, так і не видавши жодного звуку, без жодного руху.

Франкель підняв брови:

— Друга частина?

— Те ж саме, сер. Порушив наказ завмерти й не виконав його, коли отримав такий наказ знову.

Капітан Франкель спохмурнів:

— Ім’я?

Зім відповів: Гендрік, Т. К., сер. Рядовий-рекрут РР-сім-дев’ять-шість-один-дев’ять-два-чотири.

— Дуже добре, Гендріку, ви позбавляєтеся всіх привілеїв на тридцять днів і обмежуєтеся своїм наметом, коли ви не на службі або під час їжі, за винятком лише санітарних потреб. Ви будете відбувати три години додаткової служби щодня під керівництвом капрала охорони: одну годину — перед відбоєм, другу годину — перед підйомом, третю — під час полуденної трапези і замість неї. Вечірня страва — хліб і вода, стільки хліба, скільки зможете з’їсти. Щонеділі ви служитимете додатково десять годин, і цей час буде змінено, щоб дозволити вам відвідувати богослужіння, якщо ви цього забажаєте.