Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 17)

Якщо це сталося з ним, то могло статися й зі мною. А якщо і я дам маху? Наступного дня чи наступного тижня? І мені навіть не дозволять написати заяву… Та ще й виженуть із посмугованою спиною.

Настав час визнати, що я помилився, а батько мав рацію: час подати начальству той аркуш паперу, вшитися додому й сказати батьку, що я готовий податися до Гарварду, а опісля повернутися до його бізнесу — звісно, якщо він мені дозволить. Настав час завтра вранці побачитися насамперед із сержантом Зімом і сповістити його про своє рішення. Але це буде лише вранці, бо сержанта Зіма не можна було будити серед ночі, хіба з приводу, який він сам розцінить як надзвичайну ситуацію, кажу вам: не можна! Тільки не сержанта Зіма!

Сержант Зім непокоїв мене не менше за той випадок, який трапився з Тедом. Коли трибунал закінчився і Теда повели геть, він залишився й звернувся до капітана Франкеля: «Чи можу я поговорити з командиром батальйону, сер?».

— Звісно. Я й сам збирався попросити вас залишитися на кілька слів. Присядьте.

Зім зиркнув на мене, капітан також поглянув у мій бік, тож мені не треба було наказувати вийти — я непомітно злиняв. У приймальні не було нікого окрім двох цивільних клерків. Я не наважився виходити надвір, бо міг щохвилини знадобитися капітану, тож я знайшов собі стілець і вмостився за полицями з теками.

Притуливши голову до перегородки, я чув, про що вони говорили. Штаб батальйону був будівлею, а не тентом, оскільки містив на постійній основі приладдя для зв’язку та запису. Але він був «мінімальною польовою спорудою», фактично сараєм з тонкими внутрішніми перегородками. Навряд чи цивільні клерки могли щось чути, бо на кожному з них були навушники для стенографії, і вони заклопотано схилилися над клавіатурою. Окрім того, вони були просто цивільними і не мали стосунку до того, що відбулося. Я не збирався підслуховувати, хоча, можливо, і збирався.

Зім сказав:

— Сер, я прошу перевести мене до бойового підрозділу.

— Я тебе не чую, Чарлі, — відповів Франкель. — Я тимчасово оглух.

— Я не жартую, сер, — сказав Зім, — ця робота не для мене.

— Киньте плакатися мені про ваші проблеми, сержанте, — роздратовано відповів Франкель. — Принаймні не на службі. Що в біса сталося?

Зім стримано відповів:

— Капітане, той хлопець не заслужив десять ударів батогом.

— Ясна річ, не заслужив, — сказав Франкель. — Ви знаєте, хто припустився помилки, і я також знаю.

— Так, сер.

— Ну то й що? Ви краще за мене знаєте, що на такій стадії ці дітлахи — як дикі звірі. Ви знаєте, коли повертатися до них спиною безпечно, а коли ні. Ви знаєте встановлення та чинні накази щодо статті дев’ять-нуль-вісім-нуль: не можна давати їм жодного шансу порушити її. Звісно, дехто з них спробує, бо якби вони були неагресивні, то не прийшли б до мобільної піхоти. В строю вони слухняні, досить безпечно повертатися до них спиною, коли вони їдять, сплять, або сидять і слухають напучування. Але виведіть їх в поле на бойові навчання або щось таке, від чого вони накручуються й переповнюються адреналіну — і вони стануть вибухонебезпечними, наче гримуча ртуть. Ви знаєте це, всі інструктори знають це, вас навчили остерігатися цього, навчили відчувати небезпеку іще до того, як вона вибухне. Поясніть мені, як так сталося, що непідготовлений рекрут причепив вам під око синець? Він ніколи не мав і рукою до вас торкнутися — ви мусили відправити його в нокаут щойно відчувши, що він задумав. Отже, чому ви не виявили пильності? Ваша реакція уповільнилася?

— Не знаю, — неквапливо відповів Зім. — Можливо, що й так.

— Гм… Якщо так, то бойовий підрозділ явно не для вас. Але це не так. Або було не так останнього разу, коли ми з вами працювали. Отже, чому ви схибили?

Зім відповів не одразу.

— Мабуть, я подумки позначив його як такого, що не становить загрози, як безпечного.

— Таких не буває.

— Не буває, сер. Але він був таким щирим, так вперто ішачив, не мав здібностей, але все одно старався, що я напевне підсвідомо позначив його як безпечного. — Зім трохи помовчав, а потім додав: — Схоже, це сталося тому, що він мені подобався.

Франкель зневажливо пирхнув:

— Інструктор не мусить симпатизувати курсанту.

— Знаю, сер. Але так сталося. Мої рекрути — симпатична купка дітлахів. Станом на зараз ми вже спекалися всіх телепнів, і єдиною вадою Гендріка, окрім того, що він незграбний, було те, що він гадав, наче знає відповіді на всі запитання. Я не заперечував, бо в такому віці сам такий був. Ті ж телепні, що ще лишилися, раді служити, раді догоджати і завжди напоготові — вони симпатичні, як виводок цуценят коллі. Багато з них стануть добрими солдатами.

— Так онде виявилася слабка ланка. Він вам сподобався, тому ви не змогли вчасно його перепинити. В кінці хлопець потрапив під суд і батоги, і його звільнили через погану поведінку. Просто прекрасно.

— Краще б ті батоги дісталися мені, сер, — щиро відповів Зім.

— Іще дістануться, не переймайтеся. Як ви гадаєте, про що я думав протягом останньої години? Як ви гадаєте, чого я боявся з тієї миті, коли ви заявилися сюди з блискітливим синцем під оком? Я зробив усе можливе, щоб обмежитися адміністративним покаранням, і молодий телепень відбувся б досить легко. Але я ніколи не думав, що він буде настільки дурним і вибовкне, що це він причепив вам той синець; вам слід було вигнати його з армії багато тижнів тому замість панькатися з ним, допоки він не вскочив у халепу. Але він таки пробовкнувся — переді мною, перед свідками, примусивши мене вдатися до офіційної реакції — і ми потрапили в халепу разом з ним. Жодної можливості обійтися без формальностей, жодної можливості уникнути суду; довелося виконати всю цю жахливу процедуру і отримати іще одного цивільного, який до скону буде нас ненавидіти. Винуваті були ми, але відшмагали його, а не нас, і по-іншому й бути не могло. Бо полк має бачити, що трапляється, коли порушують статтю дев’ять-нуль-вісім-нуль. Напартачили ми, а відшмагали його.

— Це моя провина, капітане. Саме тому я прохаю про переведення, я вважаю, що так буде краще для підрозділу, сер.

— Справді? Що краще для мого батальйону, вирішую я, сержанте. Чарлі, як ти гадаєш, завдяки кому тебе призначили сюди? І чому? Згадай, що було дванадцять років тому. Ти був тоді капралом, пам’ятаєш? Де ти тоді був?

— Тут, і ви це чудово знаєте, капітане. Ось тут, у цьому Богом забутому степу, до якого мені страх як не хотілося б повертатися!

— Не тобі одному. Але річ у тому, що найважливіша та найскладніша робота у війську — це перетворювати неслухняних молодих цуциків на солдатів. Хто був найгіршим неслухняним цуценям у твоєму відділенні?

— М-м-м… хто спадає на думку першим, — повільно мовив Зім. — Так це ви, капітане.

— Зрозуміло. Про другого не йдеться. Я ненавидів тебе лютою ненавистю, «капрале» Зім.

— Та невже, капітане? — здивовано й трохи ображено сказав Зім. — Я ж-бо вас не зненавидів: ви мені навіть сподобалися.

— Ну то й що? Ненависть — це іще одна розкіш, яку не може дозволити собі інструктор. Ми не мусимо ненавидіти чи любити рекрутів — ми мусимо їх навчати. Але якщо я тобі сподобався тоді, то ти демонстрував це… е-е-е… У досить дивний спосіб. Я й досі тобі подобаюся? Не відповідай, мені байдуже, так чи ні, або, радше, я не хочу про це знати. Але тоді я зневажав тебе і часто обмірковував способи завдати тобі шкоди. Але ти завжди був напоготові і жодного разу не дав мені можливості порушити статтю дев’ять-нуль-вісім-нуль і потрапити під суд. І ось я став таким — завдяки тобі. А тепер щодо твого прохання: коли я був салагою, ти часто давав мені той самий наказ, який я ненавидів найбільше з того, що ти робив чи казав. Чи пам’ятаєш ти його? Я пам’ятаю, і тобі назад повертаю: «Солдате, замовкни й неси службу!»

— Слухаю, сер.

— Стривай. Ця марудна справа — не суцільний негатив. Кожна учбова частина потребує суворого уроку в сенсі дев’ять-нуль-вісім-нуль, і ми це чудово знаємо. Салаги іще не навчилися думати, читати не бажають, слухати не вміють, але мають здатність бачити… Тому халепа з Гендріком може одного дня врятувати когось із його побратимів від повішення, тобто невідворотної смерті. Але мені прикро, що наочний урок стався саме в моєму батальйоні, і я не збираюся дозволяти, щоб у ньому ж трапився іще один. Збери своїх інструкторів і попередь їх. Близько доби ці хлопчаки перебуватимуть в стані шоку. Потім вони насупляться, і їхнє невдоволення зростатиме. Десь близько четверга чи п’ятниці якийсь хлопець, котрому однаково судилося вилетіти зі служби, почне міркувати, що Гендріку всипали не так вже й багато, що десять батогів — це навіть менше, ніж дають за нетверезе керування. Він подумає, що, може, воно того варте — затопити в пику інструктору, якого ненавидить найбільше. Сержанте, цей удар ніколи не мусить трапитися! Зрозуміло?

— Так, сер.

— Я хочу, щоб вони були вдесятеро обережнішими, ніж завжди. Хочу, щоб вони тримали дистанцію, щоб у них на потилиці були очі, щоб вони були такими самими сторожкими, як миші в присутності кота. Бронський — неодмінно поговори з Бронським, бо він має схильність до панібратства.

— Я проінструктую Бронського, сер.

— Дивись, не забудь. Бо наступного разу, коли якийсь хлопчак почне розмахувати руками, це треба перепинити негайно, а не доводити до суду, як сьогодні. Хлопця треба відключити, причому інструктор мусить не дати йому навіть доторкнутися до себе, інакше я вижену його за некомпетентність. Донеси це до кожного. Їм слід навчити цих дітлахів, що порушувати дев’ять-нуль-вісім-нуль не лише небажано, бо дорого обійдеться, а й неможливо. Що навіть одна лише спроба закінчиться короткочасною непритомністю, відром води в пику, сильним болем у щелепі і нічим більше.