Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 18)

— Слухаю, сер. Буде зроблено.

— Сподіваюся, що буде. Я не лише вижену інструктора, який дасть маху, а й особисто виведу його до степу й надаю йому стусанів… Бо я не допущу, щоб іще одного з моїх хлопчаків прив’язали до стовпа й шмагали батогом через недбалість з боку його наставників. Можеш іти.

— Слухаю, сер. Доброго вам вечора, капітане.

— Не бачу в ньому нічого доброго. Чарлі…

— Так, сер?

— Якщо сьогодні ввечері ти не надто зайнятий, то прихопи мокасини й накладки і приходь до офіцерського майданчика. Можемо трохи погратися у «Матильду, що вальсує»[6]. Як щодо восьмої вечора?

— Слухаю, сер.

— Це не наказ, це запрошення. Якщо у тебе й справді реакція уповільнилася, то, може, мені вдасться її прискорити своїми разючими ударами.

— А чи не бажають капітан піти на невеличке парі?

— Га? Я? Парі? Днями просиджуючи на цьому стільці й протираючи штани? Нізащо! Хіба що ти погодишся битися з одною ногою у відрі з будівельним розчином. Без жартів, Чарлі, сьогодні у нас був паршивий день, і він іще погіршає, перш ніж покращати. Якщо ми з тобою добряче попотіємо й обміняємося кількома стусанами, то зможемо цієї ночі міцно заснути, попри проблеми, які створюють нам всі ці малі підсвинки.

— Я прийду, капітане. Не їжте багато на вечерю — щоб ми були в однаковій кондиції.

— Я не вечерятиму взагалі; стовбичитиму отут і потітиму над оцим щоквартальним звітом… який командир полку принагідно забажав переглянути щойно після того, як повечеряє сам, і який я закінчу на дві години пізніше завдяки декому, чиє ім’я я не буду називати. Тому я можу запізнитися на наш вальс на кілька хвилин. А тепер іди, Чарлі, і не заважай мені. Побачимося.

Сержант Зім вийшов так різко, що я ледве встиг нахилитися начебто зав’язати шнурок, таким чином сховавшись за полицями з теками, коли він проходив повз мене.

А капітан Франкель уже волав:

— Ординарцю! Ординарцю! Ординарцю! Чому я маю гукати тричі? Ім’я? Наряд поза чергою, повна програма. Знайдіть командирів рот Е, F та G, передайте їм мої вітання і скажіть, що я із задоволенням зустрінуся з ними перед шикуванням. Опісля рушайте мерщій до мого тенту і принесіть мені чисту парадну уніформу, кашкет, особисту зброю, черевики й стрічки — не медалі. Все це покладете отут. Потім заявитеся до шпиталю — якщо ви можете чесатися хворою рукою, — а я сам це бачив, то це означає, що ваше плече не дуже-то й болить. До візиту в шпиталь у вас лишилося тринадцять хвилин — тож мерщій, солдате!

Я встиг, заставши двох із них у душових старших інструкторів (ординарець може зайти куди завгодно), а третього — за його робочим столом; накази, які ти отримуєш, не є неможливими, вони здаються такими лише тому, що є майже неможливими.

Я саме розкладав форму капітана Франкеля до шикування, коли пролунав виклик на медогляд. Не піднімаючи очей, капітан прогарчав: «Наряд скасовано. Вільний». Тож я повернувся якраз вчасно, щоби встигнути вхопити черговий наряд за «неналежний зовнішній вигляд і неохайну уніформу» і побачити сумний кінець перебування Теда Гендріка в морській піхоті.

Отже, мені було про що подумати, коли я не спав тієї ночі. Я знав, що сержант Зім багато працював, але мені ніколи не спадало на думку, що він може бути кимось іншим, окрім солдафона, цілком задоволеного тим, що робить. Він здавався таким самовдоволеним, таким впевненим у собі, в ладах зі світом й із самим собою.

Думка про те, що цей непереможний робот міг відчути, що зазнав поразки, відчути таку глибоку особисту ганьбу, що йому захотілося втекти, сховати своє обличчя серед незнайомих людей і виправдовуватися тим, що його відхід «буде кращим для підрозділу», вразила мене не менше, а в деякому сенсі навіть більше, ніж видовище шмагання Теда.

Вразило те, що капітан Франкель погодився з ним — себто, щодо серйозності невдачі, а потім втер йому носа і вишпетив його. Отакої! Сержантів не шпетять, сержанти самі шпетять інших. Закон природи.

Але я мусив визнати, що те, що пережив і мовчки проковтнув сержант Зім, було настільки принизливим і нищівним, що все найгірше, що я коли-небудь чув від сержанта, звучало як пісня про кохання. А капітан навіть голосу не підвищив.

Увесь цей інцидент був настільки абсурдно малоймовірним, що у мене навіть не виникло спокуси розповісти про нього комусь іншому.

А щодо самого капітана Франкеля — офіцерів ми бачили нечасто: вони з’являлися на вечірнє шикування останньої миті, не роблячи нічого такого, що змусило б їх попотіти; вони проводили огляд раз на тиждень, роблячи приватні зауваження сержантам, зауваження, які незмінно означали горе для когось іншого, а не для них; і вони щотижня вирішували, яка рота удостоїлася честі нести полковий прапор. Крім того, вони час від часу з’являлися на раптових перевірках, охайні, бездоганні, відсторонені, з ледь відчутним запахом одеколону — і знову зникали.

Ну, один або кілька з них завжди супроводжували нас на марш-кидках, а капітан Франкель двічі демонстрував свою віртуозність у рукопашному бою. Але офіцери не працювали по-справжньому, і у них не було жодних турбот, тому що сержанти були під ними, а не над ними.

Але виявилося, що капітан Франкель працював так важко, що пропускав їжу, був настільки зайнятий тим чи іншим, що скаржився на брак фізичних навантажень і мріяв витратити на них свій вільний час.

Що ж до проблем, то, чесно кажучи, він був засмучений тим, що сталося з Гендріком, навіть більше, ніж Зім. І це при тому, що він навіть не знав Гендріка в обличчя; він був змушений запитати його ім’я.

Я мав тривожне відчуття, що повністю помилявся щодо самої природи світу, в якому перебував, ніби кожна його частина була чимось дуже відмінним від того, чим вона здавалася — це як дізнатися, що твоя мати — не та, яку ти коли-небудь бачив, а незнайомка в гумовій масці.

Але я був упевнений в одному: я не хотів дізнатись, чим насправді є військова служба в мобільній піхоті. Якщо це було настільки складно, що навіть боги — сержанти та офіцери, — бу ли незадоволені нею, то це, безумовно, було іще складніше для мене! Як ви могли не накоїти помилок у службі, якої не розуміли? Я не хотів, щоб мене підвісили за шию, поки не помру, не помру, не помру! Я навіть не хотів ризикувати бути відшмаганим, навіть якщо лікар стоїть поруч, аби переконатися, що це не завдасть жодної перманентної шкоди. У нашій родині нікого ніколи не били батогом (якщо не рахувати, звісно, шмагання в школі, що зовсім не те саме). У нашій родині не було злочинців з обох боків, нікого ніколи не звинувачували у злочинах. Ми були гордою родиною; єдине, чого нам бракувало, — це громадянства, але батько вважав, що це не є справжньою чеснотою, річчю марною й непотрібною. Але якби мене відшмагали… Ну, у нього, мабуть, стався б інсульт.

І все ж Гендрік не зробив нічого такого, чого я не думав зробити тисячу разів. Чому не зробив? Боявся, напевно. Я знав, що ці інструктори, будь-який з них, можуть вибити з мене дух, тож я стулив писок і не спробував. Ти боягуз, Джонні. Принаймні Тед Гендрік мав сміливість. Я її не мав… а людині без сміливості взагалі не місце в армії.

Крім того, капітан Франкель навіть не вважав Теда винним. Навіть якби я не порушив статтю 9080 через брак духу, одного дня я зробив би щось інше, крім 9080 — не через власну провину, — і однаково опинився би біля стовпа для шмагання?

Час забиратися, Джонні, поки у тебе ще все попереду.

Лист моєї матері просто підтвердив моє рішення. Я встиг зачерствіти серцем до батьків, доки вони відмовляли мені, але коли вони пом’якшилися, я не зміг цього витримати. Принаймні коли пом’якшилася мама. Вона написала таке:

«…але, на жаль, мушу тобі сказати, що твій батько все одно не дозволить згадувати твоє ім’я. Але, мій любий, це так він сумує, бо не може плакати. Ти мусиш зрозуміти, моя люба дитино, що він любить тебе більше, ніж життя, більше, ніж мене, і що ти завдав йому дуже сильного болю. Батько каже знайомим, що ти — доросла людина, здатна ухвалювати власні рішення, і що він пишається тобою. Але це говорить його власна гордість, гіркий біль гордої людини, яку глибоко поранив у серце той, кого вона любить найбільше. Ти мусиш зрозуміти, Хуаніто, що він не говорить про тебе і не пише тобі, тому що не може — наразі не може, поки його горе не стане стерпним. Коли це станеться, я дізнаюся про це, і тоді я буду заступатися за тебе, і ми знову будемо всі разом. Стосовно ж мене… Як може те, що робить її син, гнівити матір? Де б ти не був, що б ти не робив, ти завжди залишаєшся моїм маленьким хлопчиком, який збиває собі коліна і прибігає до мене за розрадою посидіти на моїх колінах. Коліна мої зменшилися, або, можливо, це ти виріс (хоча я ніколи в це не вірила), але вони завжди будуть чекати, коли ти потребуватимеш розради. Маленькі хлопчики завжди потребують маминих колін, правда ж, любий? Сподіваюся, що так. Я сподіваюся, що ти напишеш і скажеш мені про це.

Але мушу додати, що, зважаючи на те, що ти так довго не писав, мабуть, буде краще (доки я не дам тобі знати інакше), якщо ти напишеш мені листа через свою тітку Елеонору. Вона одразу ж передасть його мені, щоб нікого не засмучувати. Розумієш?

Тисяча поцілунків моїй дитині

ТВОЯ МАМА

Звісно, я розумів, і якщо батько не міг плакати, то я міг. І я заплакав.