Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 20)
— Ніщо цінне не є безкоштовним. Навіть подих життя видобувається при народженні дитини лише через задишку і біль. — Він продовжував дивитися на мене і додав: — Якби вам, хлопчики й дівчатка, доводилося потіти за свої іграшки так, як доводиться боротися за життя щойно народженому немовляті, то ви були б щасливішими і значно багатшими. А так мені шкода декого з вас через убогість вашого багатства… Ти! Я щойно присудив тобі приз за стометрівку. Ти щасливий?
— Гадаю, що так.
— Не ухиляйся, будь ласка. Ти отримав приз — ось, я його випишу: «Головний приз за першість, стометрівка». Він підійшов до моєї парти і причепив його мені на груди. — Ось! Ти радий? Ти цінуєш це чи ні?
Я образився. Спершу цей огидний жарт про багатих дітей — типова насмішка тих, хто не має багатства, — а тепер оцей фарс.
Я зірвав папірець і жбурнув у вчителя.
Містер Дюбуа здивувався:
— Невже ти не радий?
— Ви ж добре знаєте, що я посів четверте місце!
— Саме так! Приз за перше місце для тебе нічого не вартий. Тому що ти його не заслужив. Але ти насолоджуєшся скромним задоволенням від того, що посів четверте місце; ти його заслужив. Я вірю, що деякі з присутніх тут сомнамбул зрозуміли цю маленьку моральну виставу. Припускаю, що поет, який написав цю пісню, мав на увазі, що найкращі речі в житті треба купувати не за гроші, що є правдою; так само, як і буквальне значення його слів є неправдою. Найкращі речі в житті не можна купити за гроші: їхня ціна — страждання, піт і наполегливість, а ціна, яку вимагають за найцінніше з усього, що є в житті, — це саме життя, найвища ціна за найдосконалішу вартість.
Я обмірковував те, що колись чув від містера Дюбуа — полковника Дюбуа, — обмірковував його незвичайний лист, поки ми йшли назад до табору.
А потім кинув міркувати, бо оркестр зупинився біля нашої позиції в колоні, і ми трохи поспівали — «Марсельєзу», звісно ж, і «Маделон», і «Сини звитяги й небезпеки», а потім «Іноземний легіон» і «Мадемуазель з Армантьєра».
Приємно, коли грає оркестр: він додає наснаги й бадьорості, коли ти натужно волочишся степом. Спочатку у нас не було нічого, окрім записаної музики, і то лише для оглядів та шикування. Але сильні світу цього заздалегідь з’ясували, хто вміє грати, а хто ні, виділили інструменти, організували полковий оркестр, всі свої — навіть диригент і барабанщик були рекрутами.
Це не означало, що їх звільнили від обов’язків. О, ні! Це просто означало, що їх заохочували й дозволяли займатися цим у власний вільний час, репетируючи вечорами й неділями і таке інше — і що вони мусили виструнчуватися, марширувати й бравувати на параді замість стояти в строю зі своїми чотами. Більшість із того, що ми робили, відбувалася саме так. Наш капелан, наприклад, був салатою. Він був старший за більшість зі нас, і був висвячений в якійсь невідомій маленькій секті, про яку я ніколи не чув. Але він вкладав багато пристрасті у свої проповіді, незалежно від того, чи було його богослов’я ортодоксальним, чи ні (не питайте мене), і він, безумовно, був у змозі зрозуміти проблеми новобранця. А співати було весело й приємно. До того ж, недільного ранку між ранковим оглядом та обідом більше нікуди було піти.
Оркестр явно втомився, але якимось чином він завжди продовжував грати. У таборі було чотири комплекти волинок і шотландських одностроїв, що їх подарував Лохіель з Камерона, чий син загинув там під час тренувань, а один з нас виявився волинщиком: він навчився цього в шотландських бойскаутів. Незабаром у нас було четверо волинщиків, можливо, не дуже хороших, але гучних. Коли вперше чуєш волинку, вона здається дуже дивною, а коли на ній грає рекрут, то щелепу судомою зводить — це звучить і має вигляд, ніби у нього під пахвою кішка, а її хвіст у роті, і він його кусає.
Але вони набувають фаховості разом із вами. Коли наші волинщики вперше клацнули підборами перед оркестром, виконуючи «Загиблі в Аламейні», моє волосся стало так сторчма, що підняло кашкет. Це зачіпає: викликає сльози.
Звісно, ми не могли взяти парадний оркестр на марш-кидок, тому що для нього не було передбачено спеціальних дозволів. Туби й бас-барабани слід було залишити в таборі, тому що хлопець в оркестрі мав нести повний комплект, як і всі, і міг впоратися лише з інструментом, досить маленьким, щоб додати його до свого вантажу. Але в мобільній піхоті є музичні інструменти, яких, на мою думку, немає більше ні в кого — наприклад, маленька коробочка, ледь більша за губну гармошку, електронний пристрій, який чудово імітує великий ріг, і на ньому грають так само. Коли ви прямуєте до горизонту, кожен оркестрант, не зупиняючись, скидає свій комплект, його товариші по підрозділу ділять його між собою, а він вибігає на позицію своєї відповідної роти в колоні й починає дудіти.
Це допомагає й підбадьорює.
Оркестр відстав майже поза зону чутності, і ми кинули співати, бо власний спів заглушає ритм, коли він надто далеко.
Я раптом збагнув, що мені добре.
Я спробував зрозуміти, чому. Тому що ми мали через кілька годин повернутися до табору і можна було б піти у відставку?
Ні. Коли я вирішив звільнитися, це справді дало мені певний спокій, вгамувало моє жахливе хвилювання і дозволило мені заснути. Але це було щось інше — і я не бачив для цього жодної причини.
І тоді я зрозумів.
Я здолав той «перевал», про який писав полковник Дюбуа. Я справді перейшов його і почав спускатися вниз, легко й невимушено. Степ там був рівний, як пиріг на пательні, але все одно я виснажливо пхався в гору всю дорогу і приблизно половину шляху назад. Потім якоїсь миті — думаю, що це було, коли ми співали, — я подолав перевал, і все пішло легко під гору. Мій рюкзак став легшим, і я більше не хвилювався.
Коли ми повернулися, я не розмовляв із сержантом Зімом, у мене вже не було в цьому потреби. Натомість він заговорив зі мною, жестом покликав мене до себе після команди розійтися.
— Так, сер?
— Це особисте запитання, тому не відповідай на нього, якщо не хочеш. — Він зупинився, і я подумав, чи не підозрює він, що я підслухав його розмову, і здригнувся.
— Сьогодні, — сказав він, — тобі прийшов лист. Я помітив — чисто випадково, не моя справа, — ім’я на зворотній адресі. Це досить поширене ім’я, подекуди, але чи часом у людини, яка написала цього листа, не бракує зап’ястя лівої руки?
У мене аж щелепа відвисла:
— Звідки ви знаєте, сер?
— Я був поруч, коли це сталося. Це полковник Дюбуа, так?
— Так, сер, — відповів я і додав: — Він був моїм шкільним викладачем історії та моральної філософії.
Гадаю, це був єдиний раз, коли я справив на сержанта Зіма хоч якесь враження. Його брови піднялися на одну восьму дюйма, а очі трохи розширилися.
— Що ж, тобі надзвичайно пощастило, — мовив Зім. І додав: — Коли відповідатимеш на його листа, якщо не заперечуєш, то можеш сказати, що кадровий сержант Зім висловлює йому свою повагу.
— Так, сер. Е-е… я гадаю, що він надіслав вам звістку, сер.
—
— Ну, я не впевнений. — Я дістав листа і прочитав: — «Якщо тобі трапиться зустріти когось із моїх колишніх товаришів, передай їм мої найтепліші вітання». Це вам, сер?
Зім замислився. Його очі дивилися крізь мене, кудись в інше місце. — Ну… так, це мені. І не лише мені. Дуже дякую. — Потім раптом усе закінчилося, і він жваво кинув:
— Дев’ять хвилин до шикування. А тобі ще треба сходити в душ і переодягнутися. Вперед, солдате.
РОЗДІЛ 7
Рекрут молодий дурний — прагне себе вбити,
Жити вже не хоче він, не знає, що робити;
Щодня його лупцюють
І на плацу муштрують.
Аж раптом вранці цей вар’ят
Відчув, що він тепер — солдат,
Позбувшись лінощів дурних, набув собі відваги,
Тепер нестиме службу він, готовий до звитяги.
Я більше не буду багато розповідати про своє навчання в таборі. То була здебільшого робота, але я вже дійшов до потрібної кондиції і сказав достатньо.
Проте мені хочеться розповісти про механічні скафандри, частково тому, що вони мене вразили, і також тому, що я через них потрапив у халепу. Я не нарікаю, бо отримав те, що заслужив.
Мобільний піхотинець співіснує зі своїм скафандром так, як хлопець-кінолог співіснує зі своїм колегою псом. Механізований скафандр — це половина причини, чому ми називаємося «мобільною піхотою», а не просто «піхотинцями». (Другою половиною є ті космічні кораблі, які десантують нас, і ті капсули, в яких ми десантуємося). Наші скафандри роблять кращими наші очі, вуха спини і ноги (щоб нести важчу зброю і більше боєприпасів), розум (у воєнному значенні цього слова, бо людина в скафандрі може бути такою самою тупою, як і будь-хто інший, хоча краще вона б такою не була), більшими витривалість і вогневу потужність, та меншою — вразливість.
Цей скафандр не є космічним скафандром, хоча й може слугувати як такий. Головне в ньому — не броня, хоча лицарі Круглого столу були не так добре захищеними обладунками, як ми. Цей скафандр — не танк, але один-однісінький мобільний піхотинець здатен битися з цілою ротою танків і самотужки знищити її, якщо комусь забракне клепки виставити проти мобільної піхоти танки. Цей скафандр — не космічний корабель, але він здатен літати, хоча й не дуже — з іншого боку ані космічні кораблі, ані звичайні літаки не в змозі битися з чоловіком у скафандрі, окрім як за допомогою килимового бомбардування території, на якій цей чоловік перебуває (це все одно, що спалити цілий будинок заради знищення однієї блощиці!). Ми ж, з іншого боку, спроможні робити те, що жоден корабель — космічний, атмосферний чи підводний — зробити не зможе.