Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 22)
Якщо ви закинете голову, мов кінь, якому набридла муха, ваші інфрачервоні датчики піднімуться на чоло, а якщо ще раз закинете, вони опустяться вниз. Якщо ви відпускаєте гранатомет, костюм притискає його в початкове положення, доки він вам не знадобиться знову. Немає сенсу обговорювати ніпелі для води, подачу повітря, гіроскопи тощо. Суть усіх цих пристроїв однакова: дати вам можливість вільно займатися своїм ремеслом — убивством.
Звісно, ці речі вимагають практики, і ви практикуєтесь, поки вибір правильної схеми не стане таким самим автоматичним, як чищення зубів і таке інше. Але просто носити скафандр, пересуватися в ньому майже не вимагає практики. Ви тренуєтеся стрибати, тому що, роблячи це абсолютно природним рухом, ви стрибаєте вище, швидше, далі і довше залишаєтесь у повітрі. Останнє вимагає нової навички орієнтування; ті секунди в повітрі можна використати для отримання переваги — секунди в бою є коштовностями, які не мають ціни. Відірвавшись від землі в стрибку, ви можете визначити дальність і пеленг, вибрати ціль, говорити і слухати, стріляти зі зброї, перезаряджати, вирішити стрибнути знову без приземлення і скерувати автоматику, щоби знову ввімкнути реактивні двигуни. Ви можете зробити все це за один стрибок, якщо потренуєтесь.
Але, загалом, броньований скафандр не вимагає практики; він просто робить це за вас, так само, як ви робили це раніше, тільки краще. За винятком одного — не можна чухати там, де свербить. Якщо я коли-небудь знайду костюм, у якому можна буде чухати між лопатками, я на ньому одружуся.
Існує три основні типи скафандрів для мобільної піхоти: польовий, командирський та розвідувальний. Розвідувальні костюми дуже швидкі і дуже далекосяжні, але легко озброєні. Командирські костюми швидше рухаються й вище стрибають, мають втричі більше засобів зв’язку та радарів, ніж інші скафандри, вони мають також інерційний трекер, що працює за принципом «мертвої точки». Польові — це для тих, хто стоїть у строю із сонним поглядом професійних вбивць.
Як уже казав, я закохався в механізовані скафандри, навіть незважаючи на те, що при першій-бо зустрічі з ним я розтягнув плече. Відтоді кожен день, коли нашій секції дозволяли тренуватися в скафандрах, був для мене визначним. Того дня, коли я схибив, я мав імітовані шеврони сержанта як імітований командир відділення і був озброєний імітованими атомними ракетами, щоб використовувати їх в імітованій темряві проти імітованого противника. У цьому й була проблема: імітовано було все, але від вас вимагалося поводитися так, ніби це все справжнє.
Ми відступали — себто, «наступали в тил», — і один з інструкторів вимкнув живлення одному з моїх бійців за допомогою радіокерування, зробивши його безпорадною жертвою. Згідно з доктриною М. П., я віддав наказ забрати його, і запишався, що мені вдалося віддати наказ іще до того, як мій другий номер вирішив це зробити без наказу, і повернувся, щоби зробити наступну річ, яку я мав зробити, а саме — влаштувати імітацію атомного вибуху, щоб відлякати імітованого ворога, який нас наздоганяв.
Наш фланг рушився; я мав обстріляти його по діагоналі, але з необхідним інтервалом, щоб захистити своїх людей від вибуху, і водночас досить близько, щоби вразити ворогів. І, звісно, зробити це хвацько і вправно. Пересування місцевістю і сама проблема були обговорені заздалегідь; ми і досі були «зелені» — єдині варіації, які можна було допустити, були пов’язані з втратами.
Доктрина вимагала, щоб я за допомогою радіолокаційного маячка точно визначив місцезнаходження своїх людей, які могли постраждати від вибуху. Але все це треба було робити швидко, а я не був надто вправним у читанні цих маленьких дисплеїв радарів. Я трохи схитрував: підняв свої тактичні окуляри і подивився неозброєним оком серед білого дня. Мені залишалося достатньо місця. Чорт забирай, я бачив єдиного постраждалого чоловіка за пів милі звідти, а все, що у мене було, — це маленька фугасна ракета, призначена для того, щоб напустити багато диму і не більше того. Тож я обрав місце на око, взяв ракетницю і вистрілив.
Потім я поскакав геть, самовдоволено втішаючись, що жодної секунди не втрачено.
І раптом в повітрі мені вимкнули електрику. Це не завдасть вам шкоди, це відкладена дія, яка виконується під час приземлення. Я приземлився і там само й застряг, сидячи навпочіпки, утримуваний гіроскопами, але не в змозі поворухнутися… Куди ж там ворушитися, коли вас оточує тонна металу, а ваша енергія вимкнулася.
Замість цього я стиха вилаявся — не думав, що вони зроблять мене жертвою саме тоді, коли я мав би керувати й вирішувати проблему. Прокльони та інші нецензурні коментарі.
Я мав би знати, що сержант Зім буде контролювати командира відділення.
Він підскочив, поговорив зі мною наодинці, віч-на-віч. Запропонував влаштуватися на роботу підмітати підлогу, оскільки я був занадто дурний, незграбний і недбалий, щоб мити брудний
Потім він пішов від мене. Я прочекав там, скорчившись, дві години, поки навчання не закінчилися. Скафандр, іще недавно легкий, мов пушинка зі своїми чоботями-скороходами, скував мене, мов та «залізна діва». Нарешті Зім повернувся по мене, відновив живлення, і ми разом на максимальній швидкості помчали до штабу.
Капітан Франкель сказав менше, але це прозвучало сильніше.
Потім він зробив паузу і додав рівним голосом, яким офіцери цитують інструкції:
— Ви можете вимагати суду військового трибуналу, якщо це ваш вибір. Що скажете?
Я проковтнув слину і сказав:
— Ні, сер! — до тієї миті я ще не усвідомлював, в яку велику халепу влип.
Капітан Франкель, здавалося, трохи розслабився:
— Тоді подивімося, що скаже командир полку. Сержанте, супроводьте заарештованого.
Ми швидко пішли до штабу, і я вперше зустрівся з командиром полку віч-на-віч — і тоді я був упевнений, що постану перед судом, незважаючи ні на що. Але я чітко пам’ятав, як Тед Гендрік добазікався, тож я нічого не сказав.
Майор Маллой сказав мені лишень п’ять слів. Вислухавши сержанта Зіма, він сказав два з них:
— Це правда?
Я відповів:
— Так, сер, — і на цьому моя частина розмови закінчилася.
Майор Маллой звернувся до капітана Франкеля:
— Чи є можливість врятувати цю людину?
Капітан Франкель відповів:
— Думаю, що так, сер.
Майор Маллой сказав:
— Тоді ми спробуємо застосувати адміністративне покарання, — повернувся до мене й додав: — П’ять ударів батогом.
Що ж, вони не змусили мене довго чекати. За п’ятнадцять хвилин лікар закінчив перевіряти моє серце, а старший охоронець одягнув мене у спеціальну сорочку, яку скидаєш без необхідності тягнути за руки — застібка-блискавка йде від шиї вниз по руках. Щойно пролунала команда «Збір на шикування». Я почувався якимось відірваним, поза межею реального — що, як я дізнався, є одним зі станів смертельного переляку. Кошмарна галюцинація…
Зім зайшов до намету охорони саме тоді, коли закінчилася перекличка. Він зиркнув на старшого охоронця, капрала Джонса, і він ушився. Зім підійшов, всунув щось мені в руку.
— Прикуси оце, — тихо сказав він. — Це допомагає. Я знаю.
Це був гумовий мундштук, який ми використовували, щоб уникнути вибитих зубів на тренуваннях із рукопашного бою. Зім пішов. Я поклав його до рота. Потім мені одягли наручники і вивели.
У наказі йшлося: «…Під час імітації бою… груба недбалість, яка в бойових умовах призвела б до смерті товариша зі служби». Потім вони стягли з мене сорочку й підвісили.
Але ось яка дивна річ: не так важко витримати шмагання, як спостерігати за ним. Я не маю на увазі, що це пікнік. Це болісніше за будь-що інше, що зі мною траплялося, а очікування між ударами гірше, ніж самі удари. Але загубник допоміг, і єдиний зойк, який я випустив, так і не пройшов крізь нього.
А ось друга дивна річ: ніхто мені про це не нагадав, навіть інші салаги. Наскільки я міг бачити, Зім та інструктори поводилися зі мною після цього точно так само, як і до того. З тієї миті, як лікар помазав сліди від ударів і сказав мені повертатися до виконання обов’язків, усе скінчилося, як і не було. Того вечора мені навіть вдалося трохи поїсти за вечерею і прикинутися, що я беру участь у теревенях за столом.
Третя дивна річ про адміністративне покарання: немає жодної постійної чорної мітки. Ці записи знищують у кінці навчальної підготовки, і ти починаєш з чистого аркуша. Єдиний запис — це той, де він має найбільше значення. Це запис в твоїй пам’яті.
Його
РОЗДІЛ 8
Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї.
Батогами карали й інших, але їх було зовсім мало. Гендрік був єдиним у нашому полку, кого відшмагали за вироком трибуналу; інші ж, як і я, отримали адміністративне покарання, і щоб винуватцю призначили побиття батогами, треба було дійти аж до комполка, що його підлеглі офіцери вважали за огидне, і це іще м’яко кажучи. Майор Маллой був куди більш схильний вигнати курсанта — попри власне небажання, — аніж наказати встановити палю, до якої прив’язували засудженого. Адміністративне шмагання є свого роду найм’якішою формою похвали: воно означає, що існує слабенька можливість, що у вас розвинулася достатня сила волі, яка в підсумку дозволить вам стати воїном і громадянином, хоч яким неймовірним це здавалося цієї миті.