Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 23)

Я був єдиним, хто вхопив максимальне адміністративне покарання; решта отримали не більше трьох ударів батогом. Я був також єдиним, хто максимально наблизився до рішення звільнитися й одягнути цивільну одіж, але якось не склалося — рушив далі, зціпивши зуби. Свого роду це — соціальне досягнення, але іншим не рекомендую.

Але у нас стався інший випадок, значно гірший за мій та Гендріка.

То був насправді моторошний трапунок. Бо встановили не палю, а шибеницю.

Поясню вам все, як було. Те, що сталося, насправді не мало жодного стосунку до армії. Злочин було скоєно не в таборі Каррі; офіцера-вербувальника, який записав того хлопця до мобільної піхоти, треба було вигнати з роботи.

Той новобранець дезертирував лише два дні по тому, як ми прибули до Каррі. На вигляд, ясна річ, абсурдно й безглуздо, бо він спокійнісінько міг офіційно написати заяву на звільнення. Звісно, дезертирство є одним із «тридцять одного різновиду аварійної посадки», але армійське начальство не вдається до смертної кари за таке порушення, якщо не має на те вагомих причин, як-от, наприклад, дезертирство «перед лицем супротивника» або щось інше, що перетворює цей акт з такого собі неформального способу звільнення з війська на вчинок, який не можна ігнорувати.

Армія не завдає собі клопоту виловлювати дезертирів і повертати їх назад. Бо це позбавлено жодного сенсу. Всі ми добровольці; подалися до мобільної піхоти, бо хотіли там бути, ми пишаємося, що ми — мобільні піхотинці, а мобільна піхоті пишається нами. Якщо чоловік почувається інакше геть увесь, від мозолів на ногах до волосинок на вухах, то я не хотів би, щоб подібні типи прикривали мій фланг, коли почнеться колотнеча. Якщо мене поранять, то мені треба, щоб довкола мене були хлопці, які підхоплять мене й винесуть із поля бою, бо вони — мобільна піхота, і я мобільна піхота, і моя шкура значить для них не менше, ніж їхня власна. Мені не потрібні ерзац-солдати, які лякаються при перших пострілах і ховаються в укриття, коли ситуація стає критичною. Значно безпечніше не мати геть нікого на своєму фланзі, аніж так званого солдата, який так і не вичавив із себе «синдром призовника». Тому якщо хтось тікає з війська, то нехай тікає. Намагання повернути їх — це чистісіньке марнування часу й грошей.

Звісно, більшість із них все ж таки повертаються, навіть через роки, і тоді армія збайдужіло виписує їм п’ятдесят ударів батогом замість повішення — і відпускає їх на всі чотири сторони. Хоча поліція й не шукає його, але, мабуть, перебування в стані втікача підточує нерви дезертира, коли всякий інший довкола тебе — це громадянин або закон — ний резидент. «Нечестиві втікають, коли за ними ніхто не женеться». Спокуса здатися, отримати на горіхи, щоб потім знову дихати вільно є, напевне, непереборною.

Але цей хлопець не здався сам. Він був у бігах чотири місяці, і в його підрозділі вже, напевне, забули, як його й звали, оскільки він пробув у ньому лишень два-три дні. Він, радше, був таким собі «іменем без лиця», мовчазною незримою постаттю. Його ім’я щодня вигукували на перекличці: «Діллінджер Н. Л.!», і отримували ту саму відповідь: «Відсутній без дозволу!».

І раптом він убив маленьку дівчинку.

Його судив і засудив місцевий трибунал, але перевірка особи показала, що юнак був недемобілізованим солдатом; про це було повідомлено Департамент, і наш командувач негайно втрутився. Його повернули нам, оскільки військове право і юрисдикція мають пріоритет над цивільним кодексом.

Чому генерал втрутився? Чому не дозволив місцевому шерифу зробити цю роботу?

Щоби «провчити нас»?

Зовсім ні. Я абсолютно впевнений, що наш генерал не хотів, аби його хлопців знудило від переляку, і щоб вони не вбивали маленьких дівчаток. Зараз я вважаю, що він би позбавив нас цього видовища, якби це було можливо.

Ми отримали урок, хоча тоді ніхто про це не згадував, і цей урок засвоюється дуже довго, доки не стане другою натурою.

Мобільна піхота піклуються про своїх, незважаючи ні на що.

Діллінджер належав нам, він і досі був у наших списках. Навіть якщо ми не хотіли його, навіть якщо ми ніколи не повинні були забирати його назад, навіть якщо ми були б раді відмовитися від нього, він був членом нашого полку. Ми не могли відмахнутися від нього і дозволити шерифу за тисячу миль від нас розбиратися з ним. Якщо це потрібно зробити, чоловік — справжній чоловік, — сам застрелить свого пса, а не найме довірену особу, яка може облажатися.

У полкових документах було записано, що Діллінджер наш, тож піклуватися про нього — наш обов’язок.

Того вечора ми йшли на плац повільним маршем, шістдесят ударів за хвилину (важко тримати крок, коли звик до ста сорока), а оркестр грав «Реквієм за неоплаканими». Потім вивели Діллінджера, вдягненого у військову форму, як і ми, і оркестр заграв «Денні Дівер», а з нього зірвали всі знаки розрізнення, навіть ґудзики і кашкет, залишивши його в бордово-блакитному одязі, який вже не був уніформою. Почувся тривалий барабанний бій — і все закінчилося.

Ми пройшли огляд і швидкою риссю побігли додому. Не думаю, що хтось знепритомнів, і не думаю, що комусь стало зле, хоча більшість з нас неохоче вечеряли того вечора, і я ніколи не чув, щоб у їдальні було так тихо. Але, хоч як би жахливо це не було (я вперше побачив смерть, як і більшість з нас), страта не викликала такого шоку, як побиття Теда Гендріка — я маю на увазі, що ми не могли поставити себе на місце Діллінджера; у вас не було жодного відчуття типу: «Це міг бути я». Не рахуючи суто технічного питання дезертирства, Діллінджер скоїв щонайменше чотири смертні злочини; якби його жертва була жива, він все одно станцював би «Денні Дівера» за будь-який з трьох інших — викрадення, вимога викупу, злочинна недбалість тощо.

Я не мав і не маю до нього жодної симпатії. Ця стара байка про те, що «зрозуміти — значить пробачити» — повна дурня. Що краще ти розумієш деякі речі, то більше ненавидиш їх. Я співчуваю Барбарі Енн Ентвейт, яку я ніколи не бачив, і її батькам, які більше ніколи не побачать свою маленьку дівчинку.

Того вечора, коли оркестр відклав свої інструменти, почалися тридцять днів жалоби за Барбарою і ганьби для нас. Наші прапори задрапірували чорним кольором, музика на параді не звучала, під час марш-кидку пісні не співали. Лише одного разу я почув, як хтось поскаржився, і інший курсант швидко запитав його, чи не бажає він отримати повний набір синців. Звісно, це була не наша провина, але наша справа була охороняти маленьких дівчаток, а не вбивати їх. Наш полк було зганьблено, ми мусили ту ганьбу змити. Нас було зганьблено, і ми відчували себе зганьбленими.

Того вечора я намагався збагнути, як можна запобігти таким речам. Авжеж, зараз такого майже не трапляється, але навіть один раз — це «занадто багато». Я так і не знайшов відповіді, яка б мене задовольнила. Цей Діллінджер — він як будь-хто інший, і його поведінка та послужний список не могли бути надто суперечливими, інакше він би ніколи не потрапив до табору Каррі взагалі. Гадаю, він був однією з тих патологічних особистостей, про яких ви читали — їх неможливо виявити.

Що ж, якщо не було способу запобігти цьому один раз, то був лише один надійний спосіб запобігти цьому вдруге. Яким ми і скористалися.

Якщо Діллінджер розумів, що він робить (що здавалося неймовірним), то отримав те, що мав отримати, — хіба що шкода, що він не страждав так сильно, як маленька Барбара Енн — він практично не страждав взагалі.

Але припустімо, що здається більш імовірним, що він був настільки божевільним, що взагалі не усвідомлював, що робить щось погане. Що тоді?

Ну, ми ж відстрілюємо скажених собак, еге ж?

Так, але бути таким божевільним — це хвороба.

Я бачив лише два варіанти. Або його не можна вилікувати — в такому разі його краще вбити заради нього самого і заради безпеки інших, або його можна вилікувати і зробити нормальним. У такому разі (як мені здавалося), якщо він коли-небудь стане достатньо розумним для цивілізованого суспільства і обміркує те, що зробив, поки був «хворим», — що йому залишиться, окрім самогубства? Як він міг би жити із самим собою?

А якщо б він втік до того, як вилікувався, і зробив би те саме знову? А, може, ще раз? Як ви поясните це батькам, що втратили дитину? З огляду на його минуле?

Я бачив лише одну відповідь.

Я спіймав себе на думці, що обмірковую дискусію на нашому занятті з історії та моральної філософії. Пан Дюбуа говорив про негаразди, що передували розпаду північноамериканської республіки іще в XX столітті. За його словами, був час, коли такі злочини, як убивство, що його скоїв Діллінджер, були таким самим звичним явищем, як і собачі бої. Терор був не лише в Північній Америці, а й у Росії, і на Британських островах, і в інших місцях. Але свого піку він досяг у Північній Америці незадовго до того, як все пішло шкереберть.

— Законослухняні люди, — розповідав нам Дюбуа, — навряд чи наважилися б піти вночі в громадський парк. Це означало ризик нападу на них вовчих зграй підлітків, озброєних ланцюгами, ножами, саморобними пістолетами, кийками, щонайменше бути пораненим, пограбованим, можливо, покаліченим на все життя — або навіть убитим. Це тривало роками, аж до війни між Російсько-Англо-Американським Альянсом і Китайською Гегемонією. Вбивства, наркоманія, крадіжки, напади та вандалізм були звичайним явищем. І не лише в парках — такі речі траплялися також на вулицях удень, на шкільних майданчиках, навіть у приміщеннях шкіл. Але парки були настільки небезпечними, що чесні люди трималися подалі від них після настання темряви.