Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 24)

Я спробував уявити, що такі речі відбуваються в наших школах. І просто не зміг. Як і в наших парках. Парк — це місце для розваг, а не для отримання травм. Щодо вбивства в парку я спитав: «Пане Дюбуа, хіба у них не було поліції? Чи судів?».

— У них було набагато більше поліції, ніж у нас. І судів більше. Всі перевантажені роботою.

— Мабуть, я чогось не розумію. Якби хлопець у нашому місті зробив щось хоча б наполовину таке. Ну, його і його батька відшмагали би пліч-о-пліч. Але такого просто не було.

Тоді пан Дюбуа спитав мене:

— Дайте визначення «неповнолітнього злочинця».

— Ну, це один з тих дітей, які били людей.

— Неправильно.

— Га? Але ж в книжці написано…

— Перепрошую. У вашому підручнику справді так і написано. Але від того, що хвіст назвати ногою, не зміниться нічого. «Неповнолітній злочинець» — це протиріччя в термінах, яке дає ключ до їхньої проблеми і їхньої неспроможності її розв’язати. Ви коли-небудь виховували цуценя?

— Так, сер.

— Ви одомашнили його?

— Е-е… так, сер. Згодом. Саме через мою повільність у цьому питанні моя мати вирішила, що собаки не повинні жити в будинку.

— Зрозуміло. Коли ваше цуценя гидило, ви злилися?

— Що? Чому ж. Він же іще нічого не розумів, бо був іще цуценям.

— І що ви робили?

— Ну, я сварив його, тикав його носом і бив його.

— Напевно, цуценя не зрозуміло ваших слів?

— Так, але воно зрозуміло, що я на нього сердитий!

— Але ж ви щойно сказали, що не сердилися.

Пан Дюбуа мав дратівливу манеру заплутувати людей.

— Ні, але я мав змусити його думати, що я сердитий. Він мав вчитися, чи не так?

— Згоден. Але, давши йому зрозуміти, що не схвалюєте, як ви могли бути настільки жорстоким, щоб ще й відшльопати його? Ви сказали, що бідолаха не знав, що робить неправильно. Але ж ви завдали йому болю. Виправдайтеся! Чи ви садист?

Я тоді не знав, що таке садист, але знав, що таке цуценята.

— Пане Дюбуа, так треба! Ви сварите його, щоб він знав, що у халепі, ви тицяєте його носом, аби він знав, що маєте на увазі, ви лупцюєте його, щоб він, чорт забирай, більше так не робив — і ви мусите зробити це негайно! Пізніше карати його не допоможе, ви лишень заплутаєте його. А втім, він не навчиться з одного уроку, тому ви спостерігаєте за ним, ловите його знову і шмагаєте ще сильніше. Вельми швидко він зрозуміє. Але лаяти його — марна трата часу. — Потім я додав: — Гадаю, ви ніколи не ростили цуценят.

— Ростив. І багато. Зараз я виховую таксу — за вашою методикою. Повернімося до неповнолітніх злочинців.

Найзлочинніші з них у середньому трохи молодші за вас у цьому класі… І часто вони починали свою злочинну кар’єру значно молодшими. Ніколи не забуваймо про оте цуценя. Цих дітей часто ловили, поліція заарештовувала цілими групами щодня. їх лаяли? Так, часто дошкульно. Чи тикали їх носом у це? Рідко. ЗМІ та офіційні особи зазвичай тримали їхні імена в таємниці — у багатьох місцях закон вимагав цього для злочинців до вісімнадцяти років. Чи лупцювали їх? Звісно, ні! Багатьох з них ніколи не били навіть у дитинстві; існувало поширене переконання, що лупцювання або будь-яке покарання, пов’язане з болем, завдає дитині незворотної психічної шкоди.

(Я подумав, що мій батько, мабуть, ніколи не чув про цю теорію).

— Тілесні покарання в школах заборонено законом, — продовжував містер Дюбуа. — Биття батогом було дозволене як вирок суду лише в одній маленькій провінції, Делавер, і то лише за кілька злочинів, і до неї рідко вдавалися; вона вважалася «жорстоким і незвичайним покаранням».

Дюбуа розмірковував уголос:

— Я не розумію заперечень проти «жорстокого і незвичайного» покарання. Хоча суддя повинен бути доброзичливим за своєю метою, його вирок мусить спричинити злочинцю страждання, інакше покарання немає — а біль є основним механізмом, закладеним в нас мільйонами років еволюції, який захищає нас, попереджаючи, коли щось загрожує нашому виживанню. Чому ж суспільство має відмовлятися від такого досконалого механізму виживання? Втім, той період було переповнено донауковими псевдопсихологічними нісенітницями.

— Щодо «незвичайного», то покарання мусить бути незвичайним, інакше воно не матиме сенсу. — Потім він спрямував свій обрубок руки на іншого хлопчика. — Що б сталося, якби цуценя лупцювали щогодини?

— Мабуть, воно збожеволіє!

— Можливо. Це його точно нічого не навчить. Як давно директор цієї школи востаннє карав учня різками?

— Точно не знаю. Десь два роки тому. Це той хлопець, який поцупив…

— Неважливо. Досить давно. Це означає, що таке покарання настільки незвичайне, що має бути значущим, стримувальним, повчальним. Повертаючись до цих малолітніх злочинців — їх, напевно, не лупцювали в дитинстві; їх точно не били батогом за їхні злочини. Звичайна послідовність була такою: за перше порушення — попередження, часто без суду і слідства. Після кількох порушень — вирок до позбавлення волі, але з відстрочкою виконання, а також іспитовий термін. Хлопця могли багато разів заарештовувати і кілька разів засуджувати, перш ніж він був покараний — і тоді це було б просто ув’язнення, разом з іншими такими самими, як він, від яких хлопець навчився ще більш злочинних звичок. Якщо він тримався подалі від великих неприємностей під час ув’язнення, то зазвичай міг уникнути більшої частини навіть цього м’якого покарання, отримати умовний термін — «умовно-дострокове звільнення» на тодішньому жаргоні.

— Ця неймовірна послідовність подій могла тривати роками, тоді як його злочини ставали дедалі частішими і жорстокішими, без жодного покарання, окрім рідкісних нудних, але комфортних ув’язнень. Потім раптово, зазвичай за законом на свій вісімнадцятий день народження, цей так званий неповнолітній злочинець стає дорослим злочинцем — і іноді всього за кілька тижнів або місяців опиняється в камері смертників, чекаючи на страту за вбивство. Ви! — він знову виділив мене з-поміж інших.

— Припустімо, що ви просто сварили своє цуценя, ніколи не карали його, дозволяли йому продовжувати робити безлад у домі і час від часу замикали його в підсобному приміщенні, але незабаром випускали його назад у будинок із попередженням, щоб він більше так не робив. Одного разу ви помітили, що він вже дорослий собака, але й досі не привчений до туалету, після чого ви хапаєте рушницю і стріляєте в нього. Прокоментуйте, будь ласка.

— Ну… це найбожевільніший спосіб виховання собаки, про який я коли-небудь чув!

— Згоден. Або дитини. Чия це буде провина?

— Е-е… Мабуть, моя.

— І знову я згоден. Без «мабуть».

— Пане Дюбуа, — вигукнула одна дівчина, — але ж чому? Чому вони не шльопали малих дітей, коли треба було, але добряче шмагали старших, які на це заслуговували — такий урок вони не забудуть! Я маю на увазі тих, хто зробив щось дуже погане. Чому?

— Не знаю, — похмуро відповів учитель, — окрім того, що перевірений часом метод прищеплення молодим людям соціальних чеснот і поваги до закону не сподобався псевдофахівцям, які називали себе «соціальними працівниками», а іноді ще й «дитячими психологами». Мабуть, для них це було надто просто, адже це зробити міг кожен, застосовуючи лише терпіння і твердість, необхідні для виховання цуценяти. Я іноді думав, чи не плекали вони особистої зацікавленості в безладі, але це малоймовірно; дорослі майже завжди діють зі свідомих «вищих мотивів», незалежно від того, якою є їхня поведінка.

— Але ж боже мій! — вигукнула дівчина. — Я не любила, коли мене шльопали, як і будь-яка дитина, але коли це було потрібно, мама давала мені прочухана. Єдиний раз, коли мене відлупцювали різками в школі, я отримала ще одного прочухана, коли прийшла додому — і це було багато років тому. Я ніколи не гадала, що мене коли-небудь приведуть силоміць до судці і засудять до побиття батогами: якщо ти поводишся добре, то такого не трапляється. Я не бачу нічого поганого в нашій системі; це значно краще, ніж не мати можливості вийти на вулицю через страх за своє життя — це жахливо!

— Згоден. Юна леді, трагічна помилковість того, що робили ці люди з хибними добрими намірами, сягає дуже глибоко. У них не було наукової теорії моралі. Але вони мали власне уявлення про мораль і намагалися жити за ним (я не мав би насміхатися з їхніх мотивів), але їхня так звана теорія була хибною: вона була наполовину недолугим намаганням видавати бажане за дійсне, наполовину — раціональним шарлатанством. І що серйозніше вони були налаштовані, то далі вона заводила їх на манівці. Розумієте, вони припускали, що людина має моральний інстинкт.

— Сер, але, як на мене, людина його має! Я його маю.

— Ні, моя люба, у вас розвинене сумління, дуже ретельно треноване. Людина не має морального інстинкту. Вона не народжується з моральним почуттям: ви не народилися з ним, я не народився — а цуценя його і поготів не має. Ми набуваємо морального почуття через тренування, досвід і важку роботу розуму. Ці нещасні неповнолітні злочинці народилися без нього, як і ми з вами, і вони не мали жодного шансу набути його, їхній досвід не дозволив їм цього зробити. Що таке «моральне почуття»? Це розвиток інстинкту виживання. Інстинкт виживання закладено у самій людській природі, і кожен аспект нашої особистості випливає з нього. Все, що суперечить інстинкту виживання, рано чи пізно призводить до знищення індивіда і, таким чином, не проявляється в наступних поколіннях. Ця істина математично доказова, її можна перевірити скрізь; це єдиний вічний імператив, який контролює все, що ми робимо.