Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 26)
Однак навіть така «вольність», яку таборі Каррі, не була якимось там пустопорожнім привілеєм: інколи у вас справді виникала важлива потреба зайти кудись так далеко, щоб не бачити ані тенту, ані сержанта, і навіть остогидлих пик ваших найкращих друзів серед салаг, щоб відпочити від табірного напруження і побути на самоті з власними думками. Цей привілей можна було втратити на кількох рівнях: вас могли обмежити в пересуванні межами табору, вас могли не пускати за територію розташування вашої роти, а це означало, що ви не мали змоги сходити до бібліотеки або до так званого (неправдиво, звісно) тенту відпочинку (де можна було пограти в шахи та інші вкрай «захопливі» настільні ігри); існувало також жорстке обмеження, що означало перебування у тенті, якщо ваша присутність не була потрібна деінде.
Оце останнє покарання не означало чогось суттєвого саме собою, бо зазвичай до нього додавався якийсь наряд поза чергою настільки виснажливий, що увесь ваш час у тенті все одно витрачався на те, щоб добряче відіспатися. Це була свого роду вишенька на торті, аби всі знали, що ви вчинили не якесь рядове прогрішення, а щось несумісне зі званням мобільного піхотинця, і ви нестимете покарання, допоки не змиєте цю ганебну пляму.
Але в таборі Лячний Сміт ми могли ходити до міста — якщо не були на чергуванні і за умови зразкової поведінки. Маршрутки вирушали до Ванкувера щонеділі вранці, невдовзі після богослужіння (яке збільшили до пів години після сніданку) і поверталися саме перед вечерею або вечірньою перекличкою. Інструкторам навіть дозволяли провести у місті ніч із суботи на неділю або взяти триденну відпустку, якщо дозволяв розклад занять.
Щойно я вийшов з автобусу під час моєї першої відпустки, як усвідомив, що помітно змінився. Джоні більше не вписувався. Тобто не вписувався в цивільне життя. Все довкола мене здавалось навдивовижу складним і неймовірно безладним.
Я не збираюся гудити Ванкувер. Це — чудове місто в чудовому довкіллі: його мешканці чарівливі й призвичаєні до присутності мобільних піхотинців і ставляться до них гостинно. У центрі для нас організували клуб, де щотижня для військових влаштовують танці й забезпечують там присутність молодих дівчат, щоб нам було з ким танцювати. Трохи старші дівчата слідкували, щоб у сором’язливого юнака (як це не дивно, серед них опинився і я, бо кілька місяців не бачив жодної істоти жіночої статі, за винятком самиць ховрашків) завжди була партнерка, якій можна було б понаступати на пальці.
Але під час своєї першої відпустки я до клубу не пішов. Здебільшого я стояв і витріщався довкола — на чудові будівлі, на вітрини, заповнені всякою непотрібною всячиною (серед якої не було жодного бойового знаряддя), на всіх тих людей, що поважно прогулювалися або ж метушилися довкола на свій розсуд (серед них не було навіть двох, одягнутих однаково) — і, звісно ж, на дівчат.
Особливо на дівчат. Раніше я й гадки не мав, які вони прекрасні. Розумієте, дівчата подобалися мені завжди, відтоді як я вперше помітив, що відрізняються від хлопців вони не лише своїм одягом. Наскільки я себе пам’ятаю, в моєму житті ніколи не було періоду, притаманного багатьом хлопцям, коли вони дізнаються, що дівчата відрізняються від них, але однаково їх недолюблюють — дівчата подобалися мені
Але того дня я збагнув, що раніше довго сприймав їх як щось само собою зрозуміле.
Дівчата — вони просто чудові. Просто стояти на розі і спостерігати, як вони проходять повз тебе — це чудово. Вони
Я, можливо, так би й стовбичив би там, якби не підійшов поліцейський. Він окинув нас поглядом і сказав: «Привіт, хлопці. Розважаєтесь?».
Я швидко прочитав стрічки на його грудях і був вражений.
— Так, сер!
— Ти не мусиш казати мені «сер». Тут немає чим зайнятися. Чому б вам не піти до центру гостинності?
Він дав нам адресу, вказав напрямок, і ми — Пат Лейві, «Кошеня» Сміт і я — вирушили туди.
Він гукнув нам услід:
— Бажаю вам гарно провести час, хлопці! І тримайтеся подалі від неприємностей!
Саме це сказав нам і сержант Зім, коли ми сідали в маршрутку. Але ми не поїхали туди. Пет Лейві живу Сієтлі, коли був маленьким хлопчиком, і хотів подивитися на своє колишнє рідне місто. У нього були гроші, і він запропонував заплатити за проїзд, якщо ми поїдемо з ним. Я не заперечував, і все було гаразд: маршрутки ходили що двадцять хвилин, а наші проїзні не обмежувалися Ванкувером. Сміт також вирішив поїхати з нами.
Сієтл не дуже відрізнявся від Ванкувера, і дівчат було так само багато: мені сподобалося. Але Сієтл не так звик до натовпів військовослужбовців, і ми обрали для обіду погане місце, де нас не дуже вітали, — бар-ресторан, біля доків.
Розумієте, ми не пили. Ну, Кошеня Сміт випив за обідом одне-єдине пиво, але він завжди був привітним і милим. Так він і отримав своє прізвисько; коли ми вперше проходили навчання з рукопашного бою, капрал Джонс із огидою сказав йому: «Кошеня вдарило б мене сильніше!». Так прізвисько й причепилося.
Ми були єдиними військовими в цьому місці; більшість інших клієнтів була моряками торгового флоту — Сієтл обслуговує дуже багато надводного тоннажу. Тоді я цього не знав, але моряки торговельного флоту нас недолюблюють. Частково це пов’язано з тим, що їхні гільдії безуспішно намагалися прирівняти їхню професію до федеральної служби, але я розумію, що частково таке ставлення сягає корінням вглиб історії, у століття.
Там було кілька молодих хлопців, приблизно нашого віку — достатнього віку, щоб відсидіти термін, але вони не були такими, як ми, — довговолосі, неохайні і трохи брудні на вигляд. Ну, скажімо, саме таким я був до того, як пішов служити.
Раптом ми почали помічати, що за столом позаду нас двоє з цих молодих придурків і двоє моряків торгового флоту (судячи з одягу) перекидаються репліками, які очевидно призначалися нам.
Я не буду намагатися їх повторити.
Ми нічого не говорили. А потім, коли зауваження стали ще більш особистими, і вони засміялася ще голосніше, а всі інші присутні мовчали і слухали, Кошеня прошепотів мені: «Забираймося звідси».
Я перехопив погляд Пета Лейві, а він кивнув. У нас не було ніяких рахунків; це було одне з тих місць, де платять за те, що приносять. Ми встали й пішли.
Вони пішли за нами.
Пат прошепотів мені: «Обережно». Ми продовжували йти, не озираючись.
Вони напали на нас.
Я вдарив свого чоловіка в бічну частину шиї, розвернувшись, і дозволив йому впасти повз мене, розмахнувся, щоб допомогти своїм товаришам. Але все було скінчено. Четверо зайшли, четверо впали. Кошеня впорався з двома з них, а Пат обмотав третього навколо ліхтарного стовпа, бо кинув його занадто сильно.
Хтось, мабуть, власник, викликав поліцію, щойно ми встали, щоб піти, бо вони приїхали майже одразу, поки ми ще стояли й думали, що тепер робити з цим м’ясом, а тут іще двоє поліцейських з’явилися.
Їхній головний запропонував, щоб ми склали на нападників заяву, але ніхто з нас не хотів, бо Зім сказав нам «триматися подалі від неприємностей». Кошеня, якому на вигляд років п’ятнадцять, невимушено мовив: «Мабуть, вони спіткнулися й попадали».
«Зрозуміло», — кивнув поліцейський і витягнув ніж із витягнутої руки мого нападника, притиснув його до бордюру і зламав лезо. «Ви б, хлопці, краще подалися далі… до центру міста».
Тож ми пішли. Я був радий, що ні Пат, ні Кошеня не захотіли продовження пригоди. Це до біса серйозна річ, коли цивільний нападає на військовослужбовця, але все зрівноважилося. Вони напали на нас — отримали своє. Ми квити.
Але добре, що ми ніколи не ходимо у відпустку зі зброєю і навчені виводити з ладу, не вбиваючи. Тому що все, що трапилося, трапилося рефлекторно. Я не вірив, що вони нападуть на нас, поки вони вже не напали, і я взагалі не думав про це, поки все не закінчилося.
Але саме так уперше дізнався, наскільки сильно я змінився.
Ми повернулися на вокзал і сіли на маршрутку до Ванкувера.
Ми почали практикувати десантування, щойно переїхавши до табору Лячний Сміт; по чоті за раз, по черзі (повна чота, тобто, колишня рота), ми приїздили на поле на північ від Валла-Валла, піднімалися на борт, розосереджувалися, здійснювали десантування і виконували вправу, орієнтуючись по радіомаяку. Один день роботи. Повних чот було вісім, тому, тому щотижня ми мали не більше одної висадки, а потім їх стало трохи більше, мірою відсіювання особового складу, після чого стрибки ставали дедалі складнішими — над горами, над арктичними льодами, в австралійську пустелю, а перед тим, як ми закінчили навчання — на поверхню Місяця, де твоя капсула викидається на висоту лише ста футів і вибухає під час вильоту — ти маєш бути уважним і приземлятися в самому лише скафандрі (без повітря, без парашута), тому невдале приземлення може призвести до витоку повітря й загибелі.
Деякі з відсіяних були поранені або загинули, а деякі просто відмовилися сідати в капсулу, і на цьому все; їх навіть не насварили, а просто тієї ж ночі звільнили, попередньо розплатившись. Навіть чоловік, який зробив кілька десантувань, міг запанікувати й відмовитись, а інструктори були з ним лагідні, ставилися до нього як до друга, який захворів і вже ніколи не одужає.