Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 28)

Втрата Буенос-Айреса дуже багато означала для мене: вона кардинально змінила моє життя, але я зрозумів це лише через багато місяців.

Коли прийшов час висаджуватися на Клендату, мене прикомандирували до рядового першого класу Датча Бамбургера як помічника. Він зумів приховати свою радість від цієї новини і, щойно сержант-чотар опинився поза зоною чутності, сказав: «Слухай, салаго, тримайся неподалік позаду мене і намагайся не заважати. А якщо заважатимеш, то я зламаю твою дурну шию».

Я просто кивнув. Я починав розуміти, що це не була тренувальна висадка.

Потім мене ще деякий час трусило, а потім ми десантувалися — операцію «Клопівня» слід було б назвати «Операція “Божевільня”». Все пішло шкереберть. Її було заплановано як тотальну операцію, щоб поставити ворога на коліна, окупувати його столицю та ключові точки його рідної планети і покласти край війні. Натомість ми ледь не програли війну.

Я не критикую генерала Діннеса. Не знаю, чи правда, що він вимагав більше військ і більшої підтримки і дозволив собі скасувати рішення Головного Маршала, чи ні.

Це не моя справа. Ба більше, я сумніваюся, що деякі розумники знають усі факти.

Що я точно знаю, так це те, що генерал десантувався разом із нами і командував нами на землі, а коли ситуація загострилась, він особисто очолив відвабну атаку, яка дозволила багатьом із нас, зокрема й мені, бути врятованими — а сам при цьому загинув. Зараз його радіоактивні рештки лежать десь на Клендату, і вже надто пізно віддавати його під трибунал, тож чи варто про це говорити?

У мене є один коментар для будь-якого диванного стратега, який ніколи не брав участь у висадці. Так, я згоден, що планету клопів можна було б засипати водневими бомбами, поки вона не вкрилася б радіоактивним склом. Але чи допомогло б це виграти війну? Клопи не такі, як ми. Ці псевдопавукоподібні навіть не схожі на павуків. Це членистоногі, які на вигляд як божевільна концепція гігантського розумного павука, але їхня організація, психологічна та економічна, більше схожа на мурах або термітів; вони є общинними утвореннями, вкрай жорсткою диктатурою, подібною до вулика. Вибухи на поверхні їхньої планети вбили б солдатів і робітників, але вони не вбили б мозкову керівну касту і королеву — сумніваюся, що навіть пряме попадання водневої ракети вб’є матку; ми не знаємо, наскільки глибоко внизу вони перебувають. Я також не маю бажання з’ясовувати це; жоден з хлопців, які спускалися в ті нори, звідти не вибрався.

А якщо ми зруйнуємо родючу поверхню Клендату? У них, як і в нас, залишилися б кораблі, колонії та інші планети, і їхній штаб досі цілий, отже, поки вони не здадуться, війна не закінчиться. Тоді у нас ми ще не мали бомб класу «нова зоря», тому не могли розколоти Клендату навпіл. Тож якщо вони зазнали удару і не здалися, то війна тривала й досі.

Якби ж то вони могли здатися…

Але їхні солдати не можуть: їхні робітники нездатні воювати (і ви можете витратити багато часу й набоїв, розстрілюючи безпорадних робітників), але їхня каста солдатів не здається. Але не робіть помилки, гадаючи, що клопи — то є просто дурні комахи, тому що вони мають такий вигляд і не вміють здаватися. їхні воїни розумні, вправні та агресивні — розумніші за вас, за єдиним універсальним правилом: якщо клоп стріляє першим. Ви можете відпалити йому одну ногу, дві, три, а він усе одно продовжує наступати; відпалите чотири з одного боку — і він перекинеться, але продовжить стріляти… Треба влучити в нервовий вузол, після чого він прошкандибає повз вас, стріляючи в нікуди, допоки не вріжеться в стіну або ще кудись.

Висадка була жахливою плутаниною від самого початку. На нашій ділянці було п’ятдесят кораблів, і вони мали перейти з режиму Черенкова в реактивний режим так ідеально скоординовано, що могли б вийти на орбіту і скинути нас у єдиному строю куди треба, навіть не зробивши жодного оберту навколо планети і не порушивши власний стрій. Гадаю, це складно. Чорт, я знаю, що дуже складно. Але коли бойовий порядок ламається, то розгрібати лайно доводиться нам, піхотинцям.

Нам пощастило, тому що «Веллі Фордж» і вся його команда вирушили на той світ іще до того, як ми приземлилися. У тому щільному, швидкому строю (орбітальна швидкість 4,7 миль/секунду — це не прогулянка) він зіткнувся з «Іпром», і обидва кораблі загинули. Нам пощастило вибратися з її пускових шахт, бо корабель продовжував викидати капсули під час зіткнення. Але я не знав про це: я був у своєму коконі, прямуючи до землі. Гадаю, командир нашої роти знав, що корабель загинув (і половина його «Диких котів» разом із ним), оскільки він десантувався першим і мав би дізнатися про це, коли раптом втратив зв’язок із капітаном корабля по командному каналу.

Але спитати командира не можна, бо його не знайшли. Все, що у мене було, — це поступове усвідомлення того, що все пішло шкереберть.

Наступні вісімнадцять годин були кошмаром. Я не буду багато про це розповідати, бо майже нічого не пам’ятаю, лише уривки і знерухомлені в свідомості сцени жаху. Я ніколи не любив павуків — ані отруйних, ані будь-яких інших; звичайний домашній павук у моєму ліжку може спричинити у мене мороз шкірою. Про тарантулів годі й говорити, і я не можу їсти раків, крабів або щось таке. Коли я вперше в житті побачив клопа, мій мозок буквально вискочив із черепа і почав скиглити. Лише за кілька секунд я зрозумів, що вбив його і можу припинити стрілянину. Я припускаю, що це був робочий; сумніваюся, що був у належній формі, аби впоратися з воїном і перемогти.

Але при цьому я був у кращій формі, ніж загін К-9. Їх мали висадити (якщо все пройде ідеально) на периферії всієї нашої зони дії, а неопси мали діяти ззовні і надавати тактичну розвідку групам перехоплення, чиїм завданням було гарантувати безпеку периферії. Ці створіння, звісно, неозброєні, окрім зубів. Неопес має чути, бачити, відчувати запахи і повідомляти своєму напарнику по радіо про те, що він знайшов; все, що він має при собі, це рація і бомба, якою він (або його напарник) може підірвати собаку в разі важкого поранення або захоплення в полон.

Ці бідолашні собаки не чекали, поки їх спіймають; очевидно, більшість з них вчинили самогубство, щойно вступили в контакт. Вони відчували те саме, що я відчуваю до клопів, тільки гірше. Тепер у кінологів є неопси, яких ще з цуценячого віку навчили спостерігати й ухилятися, не підриваючи себе від одного лише вигляду чи запаху Клопа. Але ці були не такі.

Але це ще не все, що пішло не так. Було зіпсовано геть усе. Я, звісно, не знав, що відбувається; просто тримався близько за Датчем, намагаючись стріляти або спалювати все, що рухалося, кидаючи гранату в окоп, коли бачив його. Невдовзі я вже наловчився убивати клопа, не марнуючи ані набоїв, ані палива, хоча так і не навчився відрізняти нешкідливих від небезпечних. Лише приблизно один з кожного десятого клопа є воїном, але він компенсує інших на всі решту дев’ять. Їхня особиста зброя не така разюча, як наша, але так само смертоносна: у них є промінь, який пробиває броню скафандру і ріже плоть, як круте яйце, і вони взаємодіють навіть краще, ніж ми. Тому що мозок, який робить важку роботу за увесь «загін», перебуває не там, де ви можете до нього дотягнутися, а в одному з окопів.

Нам із Датчем щастило досить довго, ми кружляли територією площею близько милі, затикаючи дірки окопів бомбами, вбиваючи те, що знаходили на поверхні, і паливо в реактивних двигунах скафандрів якомога більше на випадок надзвичайних ситуацій. Ідея полягала в тому, щоб зачистити всю зону відповідальності й дозволити підкріпленням і важкій техніці спуститися вниз без серйозного опору; це був не рейд, це була битва за створення плацдарму, утримання його, щоб дати можливість свіжим військам і важкій техніці захопити або упокорити всю планету.

Тільки ми цього не зробили.

У нашому відділенні все було гаразд. Воно потрапило не туди, куди слід, і не мало зв’язку з іншим відділенням — командир чот і сержант загинули, а ми так і не змогли переформуватися. Але ми зайняли позицію, наш загін спецпризначенців облаштував опорний пункт, і ми були готові здати нашу «нерухомість» свіжим військам, щойно вони з’являться.

Але вони не з’явилися. Вони висадилися там, де мали з’явитися ми, натрапили на вельми недружньо налаштованих тубільців і в підсумку отримали власні проблеми, але ми їх так і не побачили. Тож ми залишалися на місці, час від часу приймаючи поранених і передаючи їх службі евакуації за першої-ліпшої нагоди, а тим часом у нас закінчувалися боєприпаси, паливо для стрибків і навіть електроенергія, щоб підтримувати скафандри в русі. Мені здалося, що це тривало кілька тисяч років.

Ми з Датчем мчали вздовж стіни, прямуючи до нашого загону спецпризначення на крик про допомогу, коли раптом земля перед Датчем розверзлася, з неї вискочив клоп, і Датч упав.

Я спалив клопа і кинув гранату, після чого яма закрилась, а потім повернувся, щоб подивитися, що сталося з Датчем. Він лежав, але не здавався пораненим. Сержант чоти може стежити за станом здоров’я кожного бійця своєї чоти, відокремлювати загиблих від тих, хто просто не може дійти без сторонньої допомоги, і їх треба забрати. Але те ж саме можна зробити вручну за допомогою перемикачів на поясі скафандра.