Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 27)

Я ніколи не відмовлявся сідати в капсулу, але достеменно дізнався, що таке дрижаки від страху. Я завжди їх відчував, і щоразу страшенно боявся. Я й досі боюся.

Але ти не є десантником, якщо не десантуєшся.

Розповідають історію, можливо, неправдиву, про мобільного піхотинця, який оглядав визначні пам’ятки Парижа. Він зайшов у «Дім інвалідів», подивився на труну Наполеона і запитав французького охоронця, який там стояв: «Хто це?».

Француз страшенно образився:

— Невже мсьє не знає? Це ж могила Наполеона! Наполеона Бонапарта — найвеличнішого воїна в історії!

Солдат замислився. А потім запитав:

— І що? В які місця він десантувався?

Це майже напевно неправда, тому що зовні висить великий знак, який точно розповідає, ким був Наполеон. Але саме так думають про це мобільні піхотинці.

Нарешті ми закінчили навчання.

Я бачу, що пропустив майже все: не сказав жодного слова про більшу частину нашої зброї, нічого не розповів про той час, коли ми кинули все і три дні боролися з лісовою пожежею, жодної згадки про навчальну тривогу, яка була справжньою, тільки ми не знали про це, поки вона не скінчилася, ні про день, коли здуло вітром намет кухаря — фактично жодної згадки про погоду, а повірте мені, погода важлива для солдата, особливо дощ і багнюка. Але хоча погода важлива тієї чи іншої конкретної миті, мені здається, що згадувати про неї досить нудно. Ви можете взяти опис майже будь-якої погоди з альманаху і встромити його куди завгодно, й він, імовірно, збігатиметься.

Полк починався з дві тисячі дев’ять чоловік; нас випустилося сто вісімдесят сім — з тих, кого відсіяли, чотирнадцять загинули (одного стратили, і його ім’я викреслили), а решта звільнилися, відрахувалися, перевелися, вибули за станом здоров’я тощо. Майор Меллой виголосив коротку промову, кожен з нас отримав сертифікат, ми востаннє пройшли стройовий огляд, і полк розформували, а його прапори сховані доти, поки вони не знадобляться (за три тижні), щоби сказати ще двом тисячам цивільних, що вони — бойова одиниця, а не натовп.

Я був «підготовленим солдатом», який мав право ставити перед своїм порядковим номером «ПР» (Підготовлений рядовий) замість «РР» (Рядовий-рекрут). То був Великий день.

Найвеличніший у моєму житті.

РОЗДІЛ 10

Дерево свободи слід час від часу поливати кров’ю патріотів…

Я вважав себе «вишколеним солдатом» допоки не з’явився для проходження служби до свого корабля. Чи існує закон, що забороняє мати хибну думку?

Я забув розповісти про те, як Терранська Федерація перейшла від стану «миру» до «надзвичайного стану», а потім — до війни. Коли я записався до війська, панував «мир», тобто нормальний стан — принаймні так вважають люди (хіба можуть вони думати інакше?). Потім, коли я вже перебував у таборі Каррі, мир змінився «надзвичайним станом», але цього не помітив, оскільки значно важливішим було те, якої думки був капрал Бронський щодо моєї зачіски, уніформи, військової виучки та мого військового причандалля, а найважливішим було те, що думав стосовно цього сержант Зім. Хай там як, для мене «надзвичайний стан» все одно буде «миром».

«Мир» — це той стан, коли люди цивільні не звертають жодної уваги на військові втрати, якщо вони не потрапляють на перші сторінки видань та не стають новиною номер один, і якщо хтось із загиблих не є родичем того чи іншого цивільного. Та якщо й були колись часи, коли «мир» означав повну відсутність бойових дій, то я про це не знав і знати не міг. Коли я вирушив до свого першого підрозділу під назвою «Дикі коти Віллі», інколи знаного як «Рота К третього полку першої дивізії мобільної піхоти», і завантажився разом із ним до корабля «Веллі Фордж» (з отим мало не фальшивим сертифікатом придатності в кишені), війна точилася вже протягом кількох років.

Історики ніяк не можуть вирішити, чи називати цю війну «Третьою космічною війною» (або «Четвертою»), чи краще «Першою міжзоряною війною». Ми називаємо її просто «Війна з клопами», якщо взагалі називаємо, чого зазвичай не робимо, і в будь-якому разі історики датують початок цієї «війни» вже після того, як я приєднався до свого першого загону і корабля. Все, що відбувалося до того часу і навіть пізніше, було «інцидентами», «патрулюванням» або «поліцейськими операціями». Однак, якщо ви гинете під час «інциденту», то ви так само мертві, якщо ви гинете під час оголошеної війни.

Але, якщо по правді, солдат помічає війну не набагато більше, ніж цивільне населення, за винятком свого власного крихітного шматочка цієї війни, і то лише в ті дні, коли вона відбувається. Решту часу його більше турбує час на відпочинок, примхи сержантів та шанси підлабузнитися до кухаря в перервах між прийомами їжі. Однак, коли Кошеня Сміт, Ел Дженкінс і я приєдналися до своєї частини на базі «Місяць», кожен із «Диких котів Віллі» здійснив не одне бойове десантування; вони були солдатами, а ми — ні. Нас за це не ганьбили — принаймні мене, — а із сержантами і капралами було напрочуд легко мати справу після навмисної суворості інструкторів у таборі підготовки.

Минуло небагато часу, перш ніж ми зрозуміли, що це порівняно м’яке ставлення просто означало, що ми були ніким, не вартими уваги, доки ми не довели, що можемо замінити справжніх «Диких котів», які воювали і загинули, і чиї койки ми тепер займали.

Дозвольте мені розповісти, яким «зеленим» я був. Коли «Веллі Фордж» ще був на базі «Місяць», я випадково натрапив на свого командира відділення, коли він саме збирався сходити в звільнення, увесь причепурений, у парадній уніформі. У лівій мочці вуха він мав маленьку сережку, крихітний золотий череп гарної роботи, а під ним, замість звичайних схрещених кісток в стилі старовинного Веселого Роджера, був цілий пучок маленьких золотих кісточок, таких маленьких, що їх ледь можна було розгледіти.

Вдома я завжди чіпляв сережки та інші прикраси, коли йшов на побачення, у мене були також гарні вушні кліпси з рубінами завбільшки з ніготь мого мізинця, які належали колись дідусеві моєї мами. Я люблю прикраси і тому дуже злився, що мені довелося залишити все це, коли пішов на базову підготовку, але, вочевидь, це був той тип прикрас, які було дозволено носити з уніформою. Мої вуха не були проколоті — мати не схвалювала цього для хлопчиків, — але я міг би попросити ювеліра прикріпити прикраси на кліпсу, і у мене й досі залишалося трохи підйомних грошей, тож мені кортіло витратити їх, доки була нагода. «Ого! Сержанте, а де ви дістали таку сережку? Дуже гарна».

Він не глянув на мене зневажливо, навіть не посміхнувся. Просто спитав:

— Тобі подобається?

— Звісно, подобається!

Просте необроблене золото підкреслювало золоту тасьму й канти на мундирі навіть краще, ніж це зробили б коштовні камені. Я подумав, що пара сережок була б іще гарнішою, якби внизу були лише схрещені кістки, а не вся ця дрібна плутанина.

— А в гарнізонній крамниці їх можна купити?

— Ні, тутешня крамниця їх не продає. Принаймні не думаю, що ти коли-небудь зможеш купити їх тут, — додав сержант. — Але ось що я тобі скажу: коли ми опинимося там, де ти зможеш купити собі сережку, неодмінно дам тобі знати. Обіцяю.

— Дуже дякую!

— Нема за що.

Згодом я побачив іще кілька крихітних черепів, деякі з більшою кількістю «кісток», деякі з меншою; моя здогадка була правильною: це були прикраси, дозволені до носіння з уніформою, принаймні під час короткочасної відпустки. Потім мені випала нагода «купити» одну з них майже одразу після цього, і я виявив, що ціни були невиправдано високими, як для таких простих прикрас.

Це була операція «Клопівня», перша битва за Клендату згідно до підручників історії, невдовзі після того, як було знищено Буенос-Айрес. Потрібна була втрата Б. А., щоб ці бабаки зрозуміли, що щось відбувається, тому що люди, які не бували за межами Землі, не надто вірять в інші планети — принаймні тоді, коли це справді важливо. Особисто я не вірив, хоча шаленів від космосу із самісінького дитинства.

Але Б. А. справді розворушив цивільних і надихнув їх на гучні вимоги повернути всі наші війська додому звідусіль — розташувати їх на орбіті навколо планети практично пліч-о-пліч і захистити простір, який займає Терра. Це, безперечно, безглуздо; війну виграють не захистом, а нападом: жодне «міністерство оборони» ніколи не вигравало війну — читайте історію. Але, здається, це стандартна реакція цивільного населення — кричати про оборонну тактику, щойно вони помічають війну. Потім люди хочуть керувати війною — як пасажир, який намагається перехопити штурвал у пілота в екстреній ситуації.

Однак тоді ніхто не питав моєї думки, мені сказали, що треба робити. Окрім неможливості вивести війська додому з огляду на наші договірні зобов’язання і на те, що в такому разі станеться з планетами-колоніями Федерації та нашими союзниками, ми були страшенно зайняті чимось іншим, а саме воювали з клопами. Гадаю, знищення Б. А. зацікавило мене значно менше, ніж більшість цивільних. Ми були вже за пару парсеків від нього, рухаючись завдяки «ефекту Черенкова», і новина дійшла до нас лише з іншого корабля, коли ми знизили швидкість до швидкості світла.

Пам’ятаю, я подумав: «Боже, як же це жахливо!», і мені стало шкода того єдиного мешканця Буенос-Айреса, який був на кораблі. Але Б. А. не був моєю домівкою, а Терра була дуже далеко, і я був дуже зайнятий, оскільки атака на Клендату, рідну планету клопів, відбулася одразу після цього, і ми витратили час підльоту, пристебнуті до своїх койок, накачані медпрепаратами й непритомні, з вимкненим внутрішнім гравітаційним полем «Веллі Фордж», щоб заощадити енергію і надати більшої швидкості.