Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 29)
Датч не відповів, коли я покликав його.
Температура його тіла показувала дев’яносто дев’ять градусів за Фаренгейтом, дихання, серцебиття і мозкові хвилі — нуль, що було погано, але, можливо, був мертвий його скафандр, а не він сам. Принаймні так я сказав собі, забувши, що температурний індикатор не показував би нічого, якби це був скафандр, а не людина. Так чи інакше, я вихопив з-за пояса ключ-відкривач і почав виймати Датча з його скафандру, намагаючись при цьому спостерігати за всім, що відбувається навколо. Потім я почув у шоломі крик, який більше ніколи не хочу чути знову: «
Я поспішив.
Голова Дітча відокремилася, коли я намагався витягнути його зі скафандру, тож я кинув його і вибрався звідти. Мені забракло розуму й досвіду забрати із собою його боєприпаси, але я був надто млявий, щоб думати; просто відлетів звідти і спробував вийти на опорний пункт, до якого ми прямували. Але його вже евакуювали, і я відчув себе покинутим. Покинутим і самотнім.
Потім я почув сигнал збору, але не той, який мав би бути, не «Yankee Doodle» (якби це був човен із «Веллі-Фордж»), a «Sugar Bush» — мелодія, якої я не знав. Неважливо, це був маяк, тому я попрямував до нього, щедро використовуючи останні залишки мого стрибкового палива, й піднявся на борт якраз тоді, коли вони збиралися підняти рампу, і незабаром опинився у «Вортреку» в такому шоковому стані, що не міг згадати свій серійний номер.
Я чув, що це назвали «стратегічною перемогою», але я був там і стверджую, що ми зазнали жахливої поразки.
Шість тижнів по тому (почуваючись на шістдесят років старшим) на базі флоту на Санктуарії я сів на катер і з’явився на службу до корабельного сержанта Джелала на «Роджер-Янг». У проколотій мочці лівого вуха я мав розбитий череп з однією кісткою. Зі мною був Ел Дженкінс, у нього був точно такий самий череп (Кошеня так і не вибрався з пускової шахти). Кілька вцілілих «Диких котів» було розподілено по інших підрозділах флоту; ми втратили приблизно половину свого складу під час зіткнення між «Веллі-Фордж» та «Іпром»: катастрофічний безлад на землі збільшив наші втрати на понад 80 %, і можновладці вирішили, що неможливо зібрати загін разом з тими, хто вижив — слід закрити його, здати документи в архів і почекати, доки загояться шрами, перш ніж відродити роту К («Дикі коти») з новими обличчями, але зі старими традиціями.
Крім того, в інших підрозділах також утворилося багато вакансій.
Сержант Джелал тепло привітав нас, сказав, що ми приєднуємося до шикарного загону, «найкращого на флоті», на добре керованому кораблі, і, здавалося, не помітив наших вушних прикрас. Пізніше того ж дня він повів нас познайомити з лейтенантом, який досить сором’язливо посміхнувся і по-батьківськи з нами поговорив. Я побачив, що Ел Дженкінс не носив свого золотого черепа. Я теж, бо вже помітив, що ніхто з «Головорізів Ращака» не носив черепів. Вони не носили їх тому, що в «Головорізах Ращака» не мало жодного значення, скільки ти зробив бойових десантувань і яких саме; ти або був головорізом, або ні — а якщо не був, то їм було байдуже, хто ти такий. Оскільки ми прийшли до них не як новобранці, а як ветерани війни, вони поставилися до нас максимально поблажливо і прийняли нас з тією незмінною привітністю, яку кожен неодмінно виявляє до гостя, який не є членом сім’ї. Але не минуло й пів року, як ми прийшли до них.
Але не минуло й тижня, як ми здійснили разом із ними бойовий виліт і стали повноправними «головорізами», членами сім’ї, яких називали на ім’я, принагідно шпетили без жодної злостивості з обох боків; ми були майже як кревні брати, нам позичали і брали в борг, брали участь у запеклих суперечках і мали привілей абсолютно вільно висловлювати власні дурнуваті думки — і так само вільно отримувати за це стусани. Ми навіть називали сержантів та капралів на ім’я, коли це не було не пов’язано з виконанням службових обов’язків. Звісно, сержант Джелал завжди був на службі, якщо тільки ви не натрапляли на нього на вулиці під час короткої відпустки, тоді його називали «Джеллі», і він намагався поводитися так, ніби його високе звання нічого не важило між «головорізами».
Але лейтенант завжди був «лейтенантом», ніколи — «містером Ращаком» і навіть не «лейтенантом Ращаком». Просто «лейтенантом», до якого зверталися і про якого говорили в третій особі. Не було жодного іншого бога, окрім лейтенанта, а сержант Джелал був його пророком. Джелал міг сказати «ні» від себе особисто, і це могло бути предметом подальших аргументів, принаймні з боку молодших сержантів, але якщо казав: «Лейтенантові це не сподобається», він говорив «ех cathedra», і питання закривали назавжди. Ніхто й ніколи не намагався перевірити, сподобається це лейтенанту чи не сподобається: слово було сказано.
Лейтенант був для нас батьком, любив нас і балував, але на борту корабля він був досить далекий від нас, далекий навіть на землі, якщо тільки ми не потрапляли на землю разом під час висадки. Але під час висадки — ну, ви ж не думаєте, що офіцер може турбуватися про кожного солдата чоти, розкиданого на сотні квадратних миль місцевості. Але лейтенант може. Він може сильно хвилюватися за кожного з них. Я не можу описати, як лейтенант міг стежити за нами всіма, але в розпал гармидеру його голос владно лунав по каналу командного зв’язку: «Джонсоне! Перевір шосте відділення! У Смітті неприємності!», і можете не сумніватися, що лейтенант помічав ці неприємності раніше за самого Смітті. Крім того, ви знали з повною і абсолютною впевненістю, що поки ви живі, лейтенант не сяде в рятувальний човен без вас. На війні з клопами брали полонених, але жодного із загону Ращака.
Джеллі був нам за матір: був поруч, піклувався про нас і зовсім не балував. Але він не доносив на нас лейтенанту — серед «головорізів» ніколи не було військового трибуналу, і
Але Джеллі не потрібно було підтримувати дисципліну серед рядових, тому що він підтримував дисципліну серед своїх сержантів і очікував від них того ж самого. Моїм командиром відділення, коли я тільки приєднався, був «Рудий» Грін. Після пари висадок, коли зрозумів, як добре бути «головорізом», я відчув себе великим цабе і став перечити Рудому. Він не доніс на мене Джеллі: просто завів мене до туалету і надавав мені досить відчутних стусанів, після чого ми стали добрими друзями. А згодом він навіть порекомендував підвищити мене до єфрейтора.
Насправді ми не знали, чи сплять члени корабельного екіпажу в своєму одязі, чи ні: ми трималися своєї частини корабля, а матроси — своєї, тому що вони відчували себе небажаними, якщо з’являлися на нашій території не при виконанні службових обов’язків, — зрештою, є певні соціальні стандарти, яких треба дотримуватися, еге ж? Лейтенант мав свою каюту у відсіку для чоловіків у флотській частині корабля, але ми туди теж ніколи не ходили, хіба що на службу, і то рідко. Ми ходили на вахту в носову частину як вартові, бо «Роджер Янг» був змішаним кораблем, на ньому були жінка-капітан і жінки-піло-ти, деякі з них мали військово-морські звання; перед тридцятим відсіком була жіноча частина — і двоє озброєних вояків вдень і вночі стояли на варті біля одних дверей, що відгороджували його. (Під час бойових дій ці двері, як і всі інші газонепроникні двері, герметично блокувалися; ніхто з вартових не пропускав жодної висадки).
Офіцери мали привілей проходити вперед до відсіку тридцять під час чергування, і всі офіцери, включно з лейтенантом, їли в спільній їдальні одразу за перегородкою. Але вони там не затримувались; вони їли і виходили. Можливо, на інших корветах було інакше, але на «Роджері Янгу» було саме так — і лейтенант, і капітан Деладрієр хотіли мати жорстко організований і добре керований корабель, і вони його отримали.
А втім, вартова служба була привілеєм. Стояти біля дверей, склавши руки, розставивши ноги, кайфуючи і ні про що не думаючи, але завжди радісно усвідомлюючи, що будь-якої миті ти можеш побачити жіночу істоту, навіть якщо не маєш права розмовляти з нею, окрім як під час чергування. Одного разу мене викликали до кабінету капітана, і вона заговорила зі мною — подивилася прямо на мене і сказала: «Віднесіть це головному інженеру, будь ласка».
Моя щоденна робота на судні, окрім прибирання, полягала в обслуговуванні електронного обладнання під пильним наглядом «Падре» Мільяччо, командира першого відділення, точно так само, як свого часу я працював під наглядом Карла. Десанти траплялися не надто часто, тож всі працювали щодня. Якщо хтось не мав інших талантів, він завжди міг шкребти переборки: сержанту Джелалу завжди бракувало чистоти сержанта. Ми дотримувалися правила мобільної піхоти: всі воюють, усі працюють. Нашим першим коком був Джонсон, сержант другого відділення, великий привітний хлопець зі штату Джорджія і дуже талановитий кухар. Він також досить часто цупив харчі: сам любив перекусити в перервах між трапезами і не переймався тим, що іншим це було заборонено.