Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 31)

Після того, як я здобув свої нашивки, мені залишалося тільки розібратися з Асом, бо Джеллі й досі тримав мене на посаді заступника командира групи. І це було недобре. Йдучи своїм шляхом нагору, вояк має ступати на кожну сходинку — я мав би послужити певний час як командир відділення замість перескочити від молодшого капрала на посаді командира відділення до капрала на посаді заступника командира групи. Звісно, Джеллі все це знав, але я чудово розумів, що він намагався утримати наш загін максимально подібним до того, яким був до загибелі лейтенанта, а це означало, що сержант волів залишати командирів відділень та груп незмінно на своїх посадах.

Але в підсумку переді мною поставала дражлива проблема: всі троє капралів під моїм проводом фактично були старшими за мене, і якби сержант Джонсон під час наступної висадки зіграв у ящик, то ми не лише втратили б чудового кухаря, це спричинилося б до того, що я опинився б на місці командира відділення. Коли в бою ти віддаєш наказ, то не мусить бути ані тіні сумніву щодо його виконання, тому я мав усунути всі неясності іще до того, як нас десантують знову.

З Асом були проблеми. Він був не лише найстаршим із трьох, він був кадровим капралом і також старшим від мене за віком. Якщо Ас поставиться до мене схвально, то з іншими двома відділеннями клопоту у мене не буде.

Насправді на борту корабля жодного клопоту з ним я не мав. Відтоді, як ми разом намагалися врятувати Флореса, стосунки між нами були вельми добрими. З іншого боку, ми не мали через що сваритися: робота на борту корабля не зводила нас докупи, за винятком вечірньої переклички та караулу, де можливості для спілкування є вкрай обмеженими. Але все відчувалося й без слів. Він не ставився до мене як до людини, чиї накази мусить виконувати.

Тому я зайшов до нього в неслужбовий час. Він лежав на своїй койці й читав книгу, «Космічні рейнджери проти Галактики» — вельми непогане чтиво, тільки от навряд чи на військовий загін випадає так багато щасливих пригод і так мало поразок і проколів. На нашому кораблі була хороша бібліотека.

— Асе, поговорити треба.

Він підвів погляд.

— А що таке? Я щойно пішов з чергування. У мене вільний час.

— Я маю поговорити з тобою просто зараз. Поклади свою книгу.

— А що такого термінового сталося? Я хочу розділ дочитати.

— Припини дуркувати. Якщо ти не маєш часу на розмову, то я розповім тобі, чим це може скінчитися.

— Спробуй, і я дам тобі в пику. — Та все ж він відклав книгу, сів у койці і приготувався слухати.

— Асе, — сказав я, — я прийшов обговорити питання організації відділення: ти старший за мене, тому заступником командира відділення маєш бути ти.

— Знову ти своєї!

— Авжеж. Думаю, нам з тобою треба сходити до Джонсона й умовити його вирішити це питання із Джеллі.

— Ти так думаєш?

— Так, думаю. Це треба вирішити саме так.

— Ну то й що? Послухай-но, Малий, зараз я тобі все поясню. Проти тебе я не маю нічого. Ти ж проявив себе найліпшим чином того дня, коли ми намагалися врятувати Діззі; тут віддаю тобі належне. Але якщо тобі потрібна група, то візьми й організуй свою. А на мою навіть не поглядай. Бо мої хлопці для тебе навіть картоплю чистити не стануть.

— Це твоє остаточне слово?

— Це моє перше, останнє і єдине слово.

Я зітхнув.

— Так я і думав. Але хотів пересвідчитися напевне. Що ж, тоді все ясно. Але в мене є також і дещо інше на думці. Я випадково помітив, що душову треба помити й почистити… І що цим маємо зайнятися ми з тобою. Тож відклади свою книжку… Як каже Джеллі, «молодші командири завжди на чергуванні».

Ас не поворухнувся. І тихо сказав:

— А ти справді вважаєш, що це потрібно, Малий? Як сказав, що нічого не маю проти тебе особисто.

— На те схоже.

— Гадаєш, що впораєшся?

— Треба спробувати, це однозначно.

— Ну що ж, спробуймо.

Ми пішли до тильної частини душової, вигнали звідти рядового, котрий збирався сходити в душ, який насправді був йому не потрібен, і замкнули двері.

Ас сказав:

— Маєш якісь думки щодо обмежень, Малий?

— Ну, я ж не збираюся тебе убити.

— Зафіксовано. І жодної зламаної кістки, нічого такого, що могло б завадити кожному з нас взяти участь у майбутньому десанті — хіба що, звісно, випадково. Це тебе влаштовує?

— Влаштовує, — погодився я. — А іще я, мабуть, зніму сорочку.

— Ясно, не хочеш заплямувати її кров’ю, — миролюбно мовив він.

Щойно я почав її скидати, як Ас хвицнув ногою, цілячи мені в колінну чашечку. Без замаху, розслабленою пласкою стопою.

Та от тільки моєї чашечки там вже не було — я був навчений.

Зазвичай справжній бій може тривати лише секунду чи дві, бо саме стільки часу потрібно, щоб убити людину, або вибити її з колії, або вивести з ладу до такої міри, що вона не зможе битися. Але ми домовилися не завдавати незворотних ушкоджень; це все змінює. Ми обидва були молодими, у відмінній формі, добре тренованими і звикли тримати удар. Ас був більшим, я, можливо, трохи швидшим. За таких умов поєдинок просто мусить тривати доти, поки один або інший не буде надто побитий, щоби продовжувати — якщо тільки якийсь прорахунок не закінчить двобій дочасно. Але жоден із нас не допускав жодного прорахунку: ми були професіоналами і були обережними.

Так воно і тривало, довго, нудно, болісно. Описувати деталі було б справою тривіальною й безглуздою: до того ж я не мав часу робити нотатки.

За тривалий час я отямився, лежачи на спині, а супротивник хлюпав мені в обличчя водою. Він подивився на мене, потім підняв на ноги, штовхнув до перегородки, вирівняв.

— Удар мене!

— Га? — я був ошелешений, в очах у мене двоїлося.

— Джонні, вдар мене.

Обличчя Аса плавало в повітрі переді мною; я націлився на нього і вдарив з усієї сили, яка була в моєму тілі, досить сильно, щоб розчавити будь-якого комара зі слабким здоров’ям. Його очі заплющилися, і він впав на палубу, і мені довелося схопитися за стійку, щоб не впасти слідом за ним.

Він повільно піднявся.

— Гаразд, Джонні, — сказав він, хитаючи головою, — я отримав свій урок. Ти більше не почуєш від мене жодного поганого слова, і від будь-кого з відділення. Згода?

Я кивнув, і моя голова боліла.

— Потиснемо руки? — запитав він.

Ми скріпили згоду рукостисканням, і це теж було боляче.

Майже всі знали більше про те, як проходить війна, ніж ми, хоча ми були на ній. Звісно, це був період після того, як клопи за допомогою Миршавих знайшли нашу рідну планету і здійснили на неї наліт, зруйнувавши Буенос-Айрес і перетворивши «проблемні контакти» на тотальну війну, але це сталося іще до того, як ми наростили свої сили і до того, як Миршаві перейшли на наш бік і стали нашими співучасниками і фактичними союзниками. Частково вельми ефективний захист Терри було влаштовано за допомогою Місяця, але якщо говорити в цілому, то Терранська Федерація програвала війну.

Цього ми теж не знали. Ми також не знали, що докладають неабияких зусиль, щоб підірвати альянс проти нас і схилити Миршавих на наш бік; фактично ми дізналися про це, коли перед рейдом, під час якого загинув Флорес, отримали інструкцію бути обережними з Миршавими, знищувати якомога більше майна, але вбивати мешканців лише тоді, коли цього не можна було уникнути.

Те, чого людина не знає, вона не зможе розповісти, якщо її схоплять; ні наркотики, ні тортури, ні промивання мізків, ні нескінченне недосипання не зможуть вичавити з неї таємницю, якої вона не знає. Тому нам розповідали лише те, що ми мали знати для виконання тактичних завдань. У минулому були відомі випадки, коли армії складали зброю і відступали через те, що солдати не знали, за що і чому вони воюють, а отже, не мали бажання воювати. Але М. П. цієї слабкості не має. Кожен з нас від самого початку був добровольцем з тих чи інших причин — хтось із добрих, хтось — із поганих. Але тепер ми воювали, бо були військовослужбовцями. Ми були професіоналами, з бойовим духом. Ми були «Головорізами Ращака», найкращим маловідомим загоном у всій мобільній піхоті; ми залізали в капсули, бо Джеллі казав нам, що настав час це зробити, і ми билися після приземлення, тому що саме це робили «Головорізи Ращака».

Ми реально не знали, що програємо війну.

Ці клопи відкладають яйця.

Вони не просто їх відкладають, а тримають про запас, вилуплюють, коли треба.

Якщо ми вбивали воїна — або тисячу, або десять тисяч, — їхня заміна вилуплювалися і вже була на службі практично ще до того, як ми встигали повернутися на базу. Уявіть собі, що якийсь клоп-наглядач за населенням телефонує кудись у підземелля й каже: «Джо, підігрій десять тисяч яєць і підготуй вояків до середи. І накажи інженерному відділу активувати резервні інкубатори N, О, Р, Q і R; попит на них зростає».

Я не стверджую, що вони робили саме так, але результати були саме такими. Проте не варто думати, що вони діяли суто інстинктивно, як терміти чи мурахи; їхні дії були настільки ж інтелектуальними, як і наші (тупі раси не будують космічні кораблі!), і значно краще скоординованими. Щоб навчити рядового воювати і координувати свої дії з товаришами, потрібен щонайменше рік: воїн-клоп вилуплюється вже здатним до цього.

Щоразу, коли ми вбивали тисячу клопів ціною одного мобільного піхотинця, це була чиста перемога ворогів. Ми на власній шкурі відчули, наскільки ефективним може бути тотальний комунізм, коли його використовує народ, пристосований до нього еволюцією; комісари клопів дбали про витрату солдатів не більше, ніж ми про витрату боєприпасів. Можливо, ми могли б вирахувати цю здатність клопів, зваживши на те, якого лиха завдала російсько-англо-американському альянсу китайська гегемонія; але проблема з «уроками історії» полягає в тому, що ми зазвичай засвоюємо їх вже після того, як лихо прийшло.