Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 30)

Падре очолював одне відділення, а кухар — друге, про нас добре дбали, як про душу, так і про тіло, — але уявімо, що хтось із них перебрався на той світ? Кого б ви обрали? Гарне запитання, яке ми ніколи не намагалися вирішити, але завжди могли обговорити.

«Роджер Янг» продовжував функціонувати, і ми зробили кілька висадок, усі різні. Кожна висадка має бути різною, щоб вороги ніколи не змогли вирахувати систематичність. Але грандіозних битв більше не було: ми діяли наодинці, патрулюючи, переслідуючи і здійснюючи нальоти. Правда полягала в тім, що Земна Федерація тоді не була здатна на велику битву: провал операції «Клопівня» коштував надто багато кораблів, надто багато підготовлених вояків. Потрібен був час загоїти рани і підготувати більше солдатів.

Тим часом невеликі швидкі кораблі, серед яких були «Роджер Янг» та інші корвети-транспортники, намагалися бути скрізь і відразу, виводячи ворога з рівноваги, завдаючи йому шкоди і змушуючи тікати. Ми зазнавали втрат і поповнювали ряди, коли поверталися до Санктуарії по нові капсули. Мене і досі трясло від кожної висадки, але справжні десанти траплялися не надто часто, і ми ніколи не затримувалися надовго — а в проміжках між ними минали дні й дні корабельного життя серед «головорізів».

Це був найщасливіший період мого життя, хоча я ніколи не усвідомлював цього — я отримував свою частку страждань так само, як і всі інші, і насолоджувався цим.

Ми недуже страждали, поки лейтенант не зіграв у ящик.

Гадаю, це був найгірший час у моєму житті. Я вже був у поганій формі з особистої причини: моя мати була в Буенос-Айресі, коли клопи стерли його з обличчя Землі.

Я дізнався про це тоді, коли ми подалися до Санктуарії по нові капсули, і нас наздогнала пошта — лист від моєї тітки Елеонори, який було незашифровано і відправлено швидко, бо вона не маркувала його на кодування; тож лист прийшов сам собою. У ньому було близько трьох гірких рядків. Якимось чином вона звинувачувала мене у смерті моєї матері. Чи це була моя провина, бо я служив у Збройних силах і тому мусив запобігти нападу клопів, чи тітка вважала, що мама поїхала до Буенос-Айреса, бо мене не було вдома, де я мав був бути, було незрозуміло; вона примудрилася припустити і те, й інше в одному реченні.

Я розірвав листа й спробував забути про нього. Я гадав, що обоє моїх батьків загинули, адже батько ніколи б не відправив матір у таку далеку подорож саму. Тітка Елеонора цього не сказала, але вона в будь-якому разі не згадала б про батька, бо була повністю віддана своїй сестрі. Я майже не помилився — згодом дізнався, що батько планував поїхати з нею, але щось сталося, і він залишився, щоб залагодити проблему, маючи намір приєднатися до матінки наступного дня. Але тітка Елеонора мені цього не сказала.

За кілька годин лейтенант покликав мене і дуже лагідно запитав, чи не хочу я відпочити в Санктуарії, поки корабель вийде в наступне патрулювання — він зазначив, що у мене накопичилося чимало відгулів, і я міг би їх використати. Не знаю, як він дізнався, що я втратив члена своєї сім’ї, але він, очевидно, знав. Я сказав, що ні, дякую, сер; я вважав за краще почекати, поки всі разом не підуть у відгул.

Я радий, що вчинив саме так, бо якби вчинив інакше, мене б не було поруч, коли лейтенант загинув… а це вже було б занадто. Це сталося дуже швидко і якраз перед евакуацією з поля бою. Чоловіка з третього відділення було поранено, несильно, але він лежав; помічник командира відділення прибув забрати його — і сам вирушив до Потойбіччя. Лейтенант, як завжди, спостерігав за всім одразу — без сумніву, він перевірив фізичний стан кожного з нас дистанційно, але ми вже ніколи про це не дізнаємося. Він лише переконався, що помічник командира відділення ще живий, а потім сам узяв їх обох, по одному в кожну руку свого скафандра. Він тягнув їх останні двадцять футів і закинув у рятувальний човен. І коли всі вже були у ньому, захисний щит не спрацював, лейтенант потрапив під удар і помер миттєво.

Я навмисне не називаю імена рядового і помічника командира відділення. Лейтенант до останнього подиху дбав про нас усіх. Можливо, я був тим рядовим. Неважливо, ким він був. Важливо те, що нашій родині відрубали голову — голову родини, яка дала нам своє ім’я і батька, який зробив нас тими, ким ми є.

Після того, як лейтенант залишив нас, капітан Деладрієр запросив сержанта Джелала до носової частини поїсти разом з іншими командирами відділень. Але той попросив, щоб його відпустили. Ви коли-небудь бачили, щоби вдова із суворим характером тримала свою сім’ю вкупі, поводячись так, ніби глава сім’ї просто вийшов і може повернутися будь-якої хвилини? Отаким був Джеллі.

Він став трохи суворішим з нами, ніж будь-коли, і якщо йому доводилося казати: «Лейтенанту це не сподобається», то це було майже на грані того, що може витримати людина. Але Джеллі казав так не дуже часто.

Він залишив організацію нашої бойової групи майже незмінною: замість того, щоб когось перемістити, він перевів помічника командира другого відділення на суто формальне місце сержанта, залишивши командирів відділень там, де вони були потрібні — при своїх відділеннях, а мене з єфрейтора і помічника командира відділення перевів на посаду виконувача обов’язків капрала, як загалом декоративного помічника командира відділення. Сам він поводився так, ніби лейтенанта просто не було поруч, і лише передавав накази лейтенанта, як зазвичай.

Це нас і врятувало.

РОЗДІЛ 11

Мені нема чого запропонувати вам, окрім крові, тяжкої праці, сліз та поту.

Коли ми повернулися на корабель після рейду на Миршавих — того самого рейду, коли пішов на той світ Діззі Флорес і коли сержант Джелал здійснив свою першу висадку як чотар, — гармаш корабля, який керував рампою, спитав мене:

— Як пройшла операція?

— Нормально, — стисло відказав я.

Мабуть, його запитання було доброзичливим, але мене переповнювали суперечливі почуття, і я був не в гуморі говорити: сум через загибель Діззі, задоволення через те, що ми його підібрали, лють через те, що його порятунок виявився даремним, — усе це змішалося з притлумленим, але щасливим відчуттям повернення на корабель, де ми мали змогу пересвідчитися в тому, що наші руки-ноги цілі й неушкоджені. Окрім того, як можна говорити про десант із чоловіком, який жодного разу не десантувався?

— Хто б сумнівався, — сказав він. — Ви, хлопці, явно не перетруджуєтеся. Тридцять днів байдикуєте, тридцять хвилин працюєте. Я стою на вахті раз на три дні, а інколи й частіше.

— Та отож, — погодився я і відвернувся, щоб піти. — Декому таланить від народження.

— Солдате, не будь таким розумником, — кинув він мені услід.

Однак у словах флотського гармаша було багато правди. Ми, мобільні піхотинці, подібні до авіаторів доби механічних війн: тривала й насичена військова кар’єра містить лише кілька годин справжнього бою із супротивником, а решта — це тренування, підготовка, вихід на завдання, а потім повернення, приведення себе в порядок, підготовка до нового завдання, а в проміжках — практична підготовка, підготовка і ще раз підготовка. Наступну висадку ми здійснювали не раніш, ніж майже за три тижні, причому вже на іншу планету, супутник іншої зірки, там, де існувала колонія клопів. Навіть за наявності рушія Черенкова відстань від зірки до зірки дуже велика.

А тим часом за відсутності у нас старшого офіцера через загибель лейтенанта я отримав свої капральські нашивки. На капрала мене висунув Джеллі, а затвердила капітан Деладрієр. Теоретично звання не вважалося постійним, допоки воно не підтверджувалося наявністю відповідної вакансії з боку великих цабе в структурі мобільної піхоти. Але це нічого не означало, бо рівень втрат був настільки високим, що вакансій завжди було більше, ніж живих вояків для їхнього заповнення. Я став капралом тієї миті, коли Джеллі призначив мене капралом, а решта — то бюрократичні процедури.

Але гармаш помилявся стосовно «байдикування», бо поміж висадками нам треба було перевіряти, обслуговувати й ремонтувати п’ятдесят три броньовані скафандри, вже не кажучи про зброю та спеціальне обладнання. Інколи Мі-льяччо списував скафандр, Джеллі давав підтвердження, і інженер-збройовик корабля, лейтенант Фарлі, вирішив, що він не зможе полагодити його наявними на базі засобами. У підсумку зі складу доводилося виписувати новий скафандр і «оживляти» його — це був складний процес, що займав двадцять шість людино-годин, не враховуючи часу на його підгонку під конкретного чоловіка.

Отже, ми не байдикували.

Але ми мали також змогу й розважатися. Влаштовувалися всілякі змагання — від нардів до боротьби за почесне звання найкращого відділення. Окрім того, у нас був найкращий джаз-оркестр в межах кількох кубічних світлових років (направду, мабуть, єдиний), який під проводом сурмача сержанта Джонсона то виводив красиві й милозвучні мелодії урочистих пісень, то несамовито гуркотів ударними інструментами, коли того вимагала оказія. Після того ж, як наша «господиня» підібрала нас на орбіті без попереднього розрахунку балістики, наш коваль, рядовий першого класу Арчі Кемпбелл, змайстрував для капітана модель «Роджера Янга». Ми всі розписалися, і Арчі вигравіював на підставці таке: «Крутому пілоту Іветт Деладрієр від вдячних «Головорізів Ращака»; ми запросили її до кормової частини попоїсти з нами, під час трапези там грала наша «джаз-банда», а потім молодший рядовий подарував капітану модель корабля. Вона просльозилася й поцілувала його, та ще й цьомкнула Джеллі, і той ніяково зашарівся й почервонів, мов буряк.