Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 25)

— Але інстинкт виживання, — продовжував містер Дюбуа, — може бути перетворений на мотивацію більш тонку і значно складнішу, ніж сліпе, грубе прагнення людини залишитися в живих. Юна леді, те, що ви назвали своїм «моральним інстинктом», було прищепленою вам старшими істиною про те, що виживання групи може мати сильніші імперативи, ніж ваше особисте виживання. Наприклад, виживання вашої родини. Ваших дітей, якщо вони у вас є. Вашої нації, якщо ви боретеся за неї на такому високому рівні. І так далі. Науково достовірну теорію моралі мусить бути вкорінено в інстинкті виживання людини — і ніде більше! — і вона повинна правильно описувати ієрархію виживання, відзначати мотивації на кожному рівні і вирішувати всі конфлікти.

У нас тепер є така теорія: ми можемо розв’язати будь-яку моральну проблему на будь-якому рівні. Особистий інтерес, любов до сім’ї, обов’язок перед країною, відповідальність перед людством — ми навіть розробляємо чітку етику для позалюдських стосунків. Але всі моральні проблеми можна проілюструвати однією перекрученою цитатою: «Немає більшої любові, ніжу матері-кішки, яка вмирає, щоб захистити своїх кошенят». Зрозумівши проблему, з якою зіткнулася ця кішка, і те, як вона її вирішила, ви будете готові дослідити себе і дізнатися, наскільки високо по моральній драбині ви здатні піднятися.

Вищезгадані неповнолітні злочинці перебувають на низькому рівні. Народжені лише з інстинктом виживання, найвищою мораллю, якої вони досягли, була хитка вірність групі однолітків, вуличній банді. Але доброчинці намагалися «апелювати до їхньої кращої натури», «достукатися до них», «розбудити їхнє моральне почуття». Дурня! Вони не мали жодної «кращої натури»; досвід навчив їх, що те, що вони робили, було способом вижити. Цуценя ніколи не отримувало прочуханки, тому те, що воно робило із задоволенням і успіхом, мало бути «моральним».

Основою будь-якої моралі є обов’язок, поняття, що має таке ж відношення до групи, як власний інтерес до індивіда. Ніхто не проповідував обов’язок цим дітям у зрозумілий для них спосіб, тобто за допомогою прочуханки. Але суспільство, в якому вони перебували, без упину розповідало дітям про їхні «права».

— Результати мали бути передбачуваними, оскільки людина не має жодних природних прав.

Містер Дюбуа зробив паузу. Хтось заковтнув наживку.

— Не може бути, сер. А як же щодо «життя, свободи і прагнення до щастя»?

— Ага, «невід’ємні права». Щороку хтось цитує цю чудову поезію. Життя? Яке «право» на життя має людина, яка тоне в Тихому океані? Океан не почує його криків. Яке «право» на життя має людина, яка мусить померти, щоби врятувати своїх дітей? Якщо він вирішує врятувати своє власне життя, чи робить він це за «правом»? Якщо двоє чоловіків голодують і єдиною альтернативою смерті є канібалізм, право якого з них є «невід’ємним»? І чи є це право «правильним»? Що стосується свободи, то герої, які підписали цей великий документ, зобов’язалися захищати свободу ціною власного життя. Свобода не є чимось даним раз і назавжди; її треба регулярно підживлювати кров’ю патріотів, інакше вона щезне. З усіх так званих природних прав індивіда, що їх вигадало людство, свобода завжди коштує найдорожче і ніколи не дається безкоштовно.

Третє «право» — «Прагнення до щастя». Воно справді невід’ємне, але це не право; це просто універсальний стан, який тирани не можуть забрати, а патріоти відновити. Киньте мене в темницю, спаліть на вогнищі, коронуйте мене царем царів, я можу «гнатися за щастям», поки живий мій мозок — але ні боги, ні святі, ні мудреці, ні витончені медпрепарати не можуть гарантувати, що я його спіймаю.

Потім містер Дюбуа звернувся до мене.

— Я казав вам, що «неповнолітній злочинець» — це протиріччя в термінах. «Делінквент» означає «той, хто не виконує свій обов’язок». Але обов’язок — це чеснота дорослої людини, адже неповнолітній стає дорослим тоді і тільки тоді, коли він пізнає обов’язок і приймає його як щось дорожче, ніж любов до себе, з якою він народився. Ніколи не було і не може бути «неповнолітнього злочинця». Але на кожного неповнолітнього злочинця завжди є один або кілька дорослих злочинців — людей зрілого віку, які або не знають свого обов’язку, або, знаючи його, не виконують.

І саме це й було тим слабким місцем, яке зруйнувало культуру, що була багато в чому гідною захоплення. Малолітні хулігани, які бродили вулицями, були симптомами глибшої хвороби; тодішні громадяни (усі їх вважали такими) прославляли свою міфологію «прав» і втратили сліди своїх обов’язків. Жодна нація в такому стані не здатна вижити.

Мені було цікаво, як би полковник Дюбуа класифікував Діллінджера. Чи був він малолітнім злочинцем, який заслуговував на жалість навіть хоча від нього треба було позбутися? Чи він був дорослим злочинцем, який не заслуговував нічого, окрім презирства?

Я не знав і вже ніколи не дізнаюся. Єдине, в чому я був упевнений, що він більше ніколи не вб’є жодної маленької дівчинки.

Це мене влаштовувало. І я заснув.

РОЗДІЛ 9

У нас немає місця для добропорядних невдах.

Нам потрібні круті холопці, які підуть, куди треба, і переможуть!

Перемісивши всю багнюку в пласкому степу, ми перебралися до крутих суворих гір, щоб займатися там іще крутішими й суворішими речами. Йдеться про Канадські Скелясті гори, що лежать між горою Руд Гоуп та вершиною Воддінгтон. Табір «Сержант Лячний Сміт» був дуже схожий на табір Каррі, тільки значно менший. А Третій полк був також значно менший — менше чотирьохсот курсантів замість початкових двох тисяч. Роту Н тепер було реорганізовано в одну чоту, а батальйон виступав як одна рота. Але ми все одно називалися «Рота Н», а Зім був командиром роти, а не чоти.

Недолік полягав у тому, що ми отримували тепер більше особистих вказівок, бо капралів-інструкторів стало більше, ніж чот, а у підпорядкуванні сержанта Зіма нині було не двісті шістдесят людей, а лише п’ятдесят, тому він увесь час не зводив свого невсипущого ока з кожного з нас.

Принаймні якщо ти робив щось не так, то він чомусь завжди опинявся у тебе за спиною.

Втім, догана, яку ти отримував, була майже доброзичливою, але однаково звучала принизливо, бо ми змінилися разом із нашим полком: той один з п’яти, що в ньому лишився, був уже майже солдатом, і Зім намагався довершити процес формування курсанта у воїна замість просто дати йому чортів.

Капітана Франкеля ми бачили тепер значно частіше; нині він більшість свого часу проводив навчаючи нас, а не просиджуючи штани за робочим столом: він знав кожного з нас на ім’я і в обличчя; схоже, в голові у нього була така собі особиста картка, де капітан відмічав прогрес, якого кожен з нас досягнув в оволодінні тим чи іншим бойовим знаряддям, уже не кажучи про наряди поза чергою, стан здоров’я та листи, щойно отримані з дому.

Капітан не був з нами таким суворим, як Зім; його мова була м’якшою і на обличчі у нього часто з’являлася доброзичлива усмішка, яка була свого роду нехитрим прийомом: не слід було мати її за чисту монету, бо за усмішкою ховалася незламна залізна воля. Мені так і не вдалося вирахувати: хто був кращим воїном, Зім, чи капітан Франкель, якщо зняти з них знаки розрізнення й уявити, що вони — рядові солдати. Безумовно, вони були кращими воїнами, аніж будь-хто з решти інструкторів, але хто з них був кращим? Зім робив усе чітко й стильно, неначе на параді; капітан Франкель робив те саме швидко й із задоволенням, наче це була гра. А результати виходили приблизно однакові, при чому капітан Франкель досягав їх із позірними легкістю й невимушеністю.

Ми потребували цілу купу інструкторів. Стрибати в скафандрі на пласкій поверхні землі, про що я вже розповідав, було легко. Робити це так само високо й легко можна і в горах, але зовсім інша справа, коли вам треба застрибнути на вертикальну гранітну стіну з-поміж двох близько стоячих ялин і останньої миті встигнути вимкнути реактивні двигуни. В гористій місцевості під час вправ зі скафандром у нас трапилися три нещасні випадки: двоє курсантів загинули, іншого третього комісували за станом здоров’я.

Але здолати цю скелясту стіну без скафандра, користуючись мотузками й гаками, справа ще складніша. Не знаю, який сенс був навчати мобільного піхотинця альпінізму, але я навчився тримати язика за зубами і намагався опанувати те, до чого нас змушували. Тож я опанував скелелазіння, і це виявилося справою не такою вже й важкою. Якби хтось рік тому сказав, що я зможу піднятися на високу скелю, пласку й прямовисну, мов стіна будівлі, за допомогою лише молотка, якихось жалюгідних сталевих штирів та мотузки для білизни, то я розсміявся б йому в лице, бо я — рівнинний персонаж. Вірніше, я був рівнинним персонажем. Бо відбулися деякі зміни.

Поступово я почав усвідомлювати, наскільки сильно змінився. В таборі Сержант Лячний Сміт у нас була поблажка — ходити до міста. Проте в таборі Каррі після місячного там перебування ми також отримали поблажку. Це означало, що після дванадцятої у неділю, якщо ви не були на чергуванні, можна було відмітитися у днювального і піти з табору як завгодно далеко, не забуваючи при цьому, щодо вечірньої переклички ви мусите повернутися. Але куди б ви не пішли, вам скрізь траплялися самі лише ховрашки — ні тобі дівчат, ні кінотеатрів, ні танцмайданчиків, нічого взагалі.