Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 19)

Нарешті я заснув і одразу ж прокинувся через тривогу. Ми вискочили на полігон, весь полк, і провели імітацію навчань, без набоїв. Однак ми були в повному неброньованому спорядженні, включно з навушниками, і не встигли розосередитися, як надійшла команда «завмерти».

Ми завмирали отак щонайменше годину, причому завмирали, ледве дихаючи. Здавалося, що миша, яка пробігла поруч, тупотіла, мов коняка. Щось пробігло повз мене і перебігло просто через мене, схоже, то був койот. Я навіть не смикнувся. Ми страшенно змерзли, але мені було байдуже; я знав, що це було востаннє.

Наступного ранку я навіть не почув підйому; вперше за кілька тижнів мене буквально викинули з мішка, і я ледве встиг на шикування для ранкової зарядки. Не було сенсу намагатися звільнитися до сніданку, оскільки спершу я мав побачити Зіма. Але на сніданку його не було. Я попросив у Бронського дозволу на побачення зі старшим командиром, і він сказав: «Авжеж. Паняй», не запитавши мене, навіщо.

Але не можна побачити людину, якої там немає. Після сніданку ми вирушили на марш-кидок, але я його так і не побачив. Це був тривалий марш-кидок, обід нам привезли на коптері — несподівана розкіш, оскільки невидача польових пайків перед маршем зазвичай практично означала голодування, за винятком того, що ви встигли припасти… а я не припас; надто багато думок вертілося в голові.

Із коптера вийшов з пайками сержант Зім і провів поштову перекличку просто на полігоні, що не було несподіваною розкішшю. Це великий плюс мобільної піхоти: вони могли без попередження позбавити вас їжі, води, сну чи чогось іншого, але вони ніколи не затримували пошту ні на хвилину довше, ніж того вимагали обставини. Ця пошта була твоєю, і вони доставляли її тобі першим-ліпшим транспортом, і ти міг прочитати пошту на першій же перерві, навіть на маневрах. Для мене це не було надто важливим, оскільки (окрім кількох листів від Карла) я не отримував нічого, крім небажаної пошти, доки не написала мама.

Я навіть не підійшов, коли Зім роздавав пошту; я вирішив не розмовляти з ним, поки ми не повернемося до табору — не було сенсу давати йому привід помітити мене, поки ми не будемо в межах досяжності штабу. Тож я був здивований, коли він назвав моє ім’я і простягнув листа. Я підскочив і взяв його.

І знову здивувався: лист був від пана Дюбуа, мого шкільного вчителя з історії та моральної філософії. Я радше очікував листа від Санта-Клауса.

Навіть коли я його прочитав, це однаково здавалося помилкою. Мені довелося перевірити адресу і зворотну адресу, аби переконатися, що він написав його саме мені.

Мій любий хлопчику,

Я написав би тобі значно раніше, щоб висловити своє захоплення і гордість від того, що ти не лише зголосився служити, але й обрав мій рід військ. Але не для того, щоб висловити здивування; це те, чого я від тебе очікував — за винятком, можливо, додаткової і дуже особистої вдячності, що ти обрав М. П. Це той кінцевий результат, який трапляється не надто часто, але який, тим не менш, робить всі зусилля вчителя вартими того. За кожним самородком ми неодмінно просіюємо багато камінчиків, багато піску — але самородки і є винагородою.

Причина, чому я не написав одразу, тепер для тебе очевидна. Більшість молодих людей, не обов’язково з якоїсь гідної осуду провини, відсіюють під час рекрутської підготовки. Я чекав (підтримуючи зв’язок через свої знайомства), поки ти не «пропітнієш» і не здолаєш перевал (як добре всі ми знаємо цей перевал!) і не будеш упевнений, що, якщо не станеться нещасного випадку або хвороби, завершиш навчання і свій термін служби.

Зараз ти проходиш через найважчу частину своєї служби — найважчу не фізично (хоча фізичні труднощі тебе більше ніколи не турбуватимуть; тепер ти знаєте їхню міру), а духовно: глибокі, переломні для душі перебудови та переоцінки, необхідні для перетворення потенційного громадянина на громадянина, що вже існує. Імовірніше, я б сказав так: найважче ти вже пройшов, незважаючи на всі негаразди, які ще попереду, і на всі перешкоди, одна вища за іншу, які ти ще маєш подолати. Але саме цей «перевал» має значення — і, знаючи тебе, я чекав достатньо довго, щоб пересвідчитися, що ти вже здолав свій «перевал», — інакше ти був би зараз вдома.

Коли ти досяг цієї духовної вершини, відчув щось нове. Можливо, у тебе немає для цього слів (я знаю, що у мене теж не було, коли я був салагою). Тож, можливо, ти дозволиш, старшому товаришеві позичити тобі слова, оскільки часто буває дуже важливо знати конкретні слова. Ось що я скажу: найблагородніша доля, яку може виповнити людина — це покласти своє смертне тіло між рідною домівкою та пусткою війни. Звісно, це не мої слова, як ти згодом зрозумієш. Базові істини не можуть змінюватися, і якщо людина з проникливістю висловила одну з них, то вже не потрібно, переформульовувати її — хоч як би змінювався довколишній світ. Це непорушна істина, що діє скрізь, у всі часи, для всіх людей і всіх народів.

Будь ласка, дайся чути, якщо зможеш приділити старому чоловікові хоч трохи свого дорогоцінного дозвілля, щоб написати йому листа. І якщо ти випадково зустрінеш когось із моїх колишніх товаришів зі служби, то передай їм мої найтепліші вітання.

Щасти тобі, солдате! Я пишаюся тобою.

Жан В. Дюбуа Підполковник мобільної піхоти у відставці

Підпис був настільки ж дивовижним, як і сам лист. Старий Зануда — підполковник? Наш командир полку був лише майором. Містер Дюбуа ніколи не використовував у школі жодних звань. Ми припускали (якщо взагалі про це думали), що він, мабуть, був капралом чи кимось таким, кого звільнили, коли містер Дюбуа втратив руку, і він отримав легку роботу — викладати курс, який не передбачав складання іспитів. Звісно, ми знали, що він ветеран, адже історію та моральну філософію має викладати повноправний громадянин. Але військовий? Він не мав такий вигляд. Манірний, злегка презирливий, схожий на вчителя танців — не те, що ми, мавпи.

Але він зарекомендував себе саме так.

Усю довгу пішу дорогу до табору я думав про цей дивовижний лист. Він зовсім не був схожий на те, що містер Дюбуа коли-небудь говорив у класі. Ні, я не маю на увазі, що цей лист суперечив тому, що він розповідав нам у класі, лист був зовсім іншим за тоном. Відколи це підполковник називає рядового рекрута «товариш»?

Коли він був просто «містер Дюбуа», а я був одним із тих, хто мав проходити його курс, він, здавалося, майже не помічав мене — за винятком одного разу, коли зачепив мене, натякнувши, що у мене забагато грошей і замало розуму. (Мій старий справді міг купити школу й подарувати її мені на Різдво — хіба це злочин? Яке йому було до цього діло?).

Містер Дюбуа торочив про «вартість», порівнюючи марксистську теорію з ортодоксальною теорією «корисності»; він казав: «Безперечно, марксистське визначення вартості є сміховинним. Будь-яка ваша праця не перетворить пиріг з глини на яблучний пиріг: він залишиться пирогом із глини, вартість якого дорівнює нулю. Навпаки, неякісна робота може легко відняти вартість: поганий кухар може перетворити корисне тісто й свіжі зелені яблука, які вже мають цінність, на неїстівне місиво, цінність якого дорівнює нулю. І навпаки, талановитий шеф-кухар може створити з тих самих матеріалів кондитерський виріб, що має більшу вартість, аніж банальний яблучний пиріг, і при цьому не докладати більших зусиль, ніж звичайний кухар, який готує звичайнісіньке печиво».

«Ці кухонні ілюстрації руйнують марксистську теорію вартості — оману, з якої випливає все неймовірне шахрайство комунізму, — й ілюструють істинність визначення вартості, яка ґрунтується на здоровому глузді і вимірюється з точки зору використання».

Дюбуа махнув на нас своїм обрубком: «Проте — гей, ви, прокидайтеся, там, на задній парті! — проте цей кошлатий старий містик, що написав «Капітал», кудлатий, замучений життєвими негараздами, розгублений і невротичний, антинауковий, нелогічний, пихатий шахрай Карл Маркс, все ж таки продемонстрував проблиск дуже важливої істини. Якби він мав аналітичний розум, то міг би сформулювати перше адекватне визначення вартості. І ця планета була б позбавлена нескінченних страждань.

— А, може, й ні, — задумливо додав він. — Ти!

Я аж сіпнувся з переляку і випростався.

— Якщо не можеш слухати, то, можливо, ти скажеш класу, чи є поняття «вартість» відносним або ж абсолютним?

Я слухав; і просто не бачив жодної причини не слухати із заплющеними очима і розслабленим хребтом. Але його запитання зачепило мене, я не читав завдання на цей день.

— Абсолютною, — відповів я навздогад.

— Неправильно, — холодно сказав він. — Поняття «вартість» не має іншого значення, окрім як стосовно живих істот. Вартість речі завжди відносна до конкретної людини: вона цілковито особиста й відрізняється за кількістю для кожної живої людини. «Ринкова вартість» — це лише здогадка, лише грубе припущення про середні особисті вартості; всі вони мають бути кількісно різними, інакше торгівля була б неможливою.

(Мені було цікаво, що сказав би батько, якби почув, що «ринкова вартість» називається «здогадкою» — напевно, пирхнув би з огидою).

— Це дуже особисте поняття, «цінність», — вів далі містер Дюбуа. — Воно має для людини два чинники: по-перше, користь речі для людини, і по-друге, її вартість для людини. Є стара пісня, яка стверджує, що «найкращі речі в житті — безкоштовні». Неправда! Абсолютна брехня! Це була трагічна помилка, яка призвела до занепаду і краху демократій у двадцятому столітті; ці благородні експерименти зазнали невдачі, тому що люди повірили, що вони можуть просто проголосувати за все, що захочуть, і отримати це без праці, без поту, без сліз.