Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 6)

— Карл — не людина другого сорту!

— Вибач. Так, він гарний хлопець, але збитий із пантелику. — Батько насупив брови, а потім посміхнувся. — Сину, я приберігав для тебе сюрприз, себто подарунок на знак закінчення школи. Але я розповім про нього тобі просто зараз, щоб тобі легше було викинути оту дурню з голови. Не те, що я боюся того, що ти можеш зробити — я вірю твоєму базовому здоровому глузду, навіть у твоєму юному віці. Але я знаю, що ти вагаєшся. І цей подарунок допоможе тобі розвіяти вагання. Вгадай, що це?

— Та хтозна.

Батько радісно вишкірився:

— Туристична подорож на Марс.

Напевне, на моєму обличчі з’явився приголомшений вираз:

— Оце так! Я й гадки не мав, татку.

— Я хотів здивувати тебе і бачу, що мені це вдалося. Я знаю, що вам, дітлахам, дуже подобаються подорожі, хоча не розумію, що в них такого особливого. Але для тебе це вдалий час для такої подорожі — ти будеш сам — до речі, щоб відволіктися від шкідливих думок, бо коли ти візьмешся за виконання своїх обов’язків, то тобі навіть на Місяць не буде часу злітати. — Він підняв свою газету. — Не треба мені дякувати. Погоджуйся на пропозицію і дай мені дочитати газету. До мене цього вечора прийдуть поважні люди. У бізнесових справах.

Тож я погодився. Гадаю, йому здалося, що він владнав проблему…. Мені також здалося, що я владнав свою. До Марсу! Самому! Але Карлу я про це нічого не сказав, бо мав підозру, що він скаже, наче батько мене підкупив. Що ж, мабуть, так воно й було. Натомість я сказав йому, що ми з батьком розходимося в поглядах на військову службу.

— Та отож, — сказав він. — Ми з моїм також розходимося. Але це — моє життя. І мені вирішувати.

Я часто думав про це під час останнього семестру з історії та філософії моралі. Ця дисципліна відрізнялася від інших тим, що була обов’язковою для всіх, але іспити складати не треба було. Тож містеру Дюбуа, здавалося, було байдуже — вдалося йому достукатися до нас чи ні. Він просто тицяв на вас обрубком своєї лівої руки (ніколи не завдаючи собі клопоту називати ім’я) і різко ставив запитання. Після чого починалася дискусія.

Але останнього дня йому, схоже, забажалося дізнатися, чи засвоїли ми хоча б що-небудь. Одна дівчина відверто заявила:

— Моя мати каже, що насильством проблеми не вирішуються.

— І що тепер? — похмуро спитав її містер Дюбуа. — Не сумніваюся, що засновники Карфагена з радістю дізналися б про це. Чом би вашій матінці їм про це не сказати, га? А, може, ви самі їм про це скажете?

Їм уже доводилося сперечатися раніше, оскільки іспити складати не треба було, то й не треба було й підлабузнюватися до містера Дюбуа. Дівчина верескнула:

— Ви наді мною насміхаєтеся! Всі ж бо знають, що Карфаген було знищено!

— Схоже, ви про це не знали, — похмуро зауважив містер Дюбуа. — Але оскільки виявилося, що ви все ж таки про це знаєте, то чи не здається вам, що насильство досить ефективно визначило долю цього міста? Втім, я не насміхався особисто над вами; я висміював непробачно недоумкувату ідею, чим займаюся завжди. Всім, хто тримається за історично хибну і абсолютно аморальну доктрину, що «насильство ніколи й нічого не вирішує», я радив би викликати привиди Наполеона Бонапарта і Герцога Веллінгтона, щоб вони на цю тему подискутували. Модератором дискусії міг би виступити Гітлер, а до журі могли б увійти вимерлі види птахів: дронт, безкрила гагарка та перелітний голуб. Насильство, тобто гола сила, вирішило більше питань в історії, аніж будь-який інший чинник, тож думати інакше означає видавати бажане за дійсне — і це ще в кращому разі. Породи й народи, які забували цю засадничу істину, завжди платили за це своїми життями та свободами.

Містер Дюбуа зітхнув:

— Іще один рік, іще один клас, і — для мене — ще одна поразка. Можна навчити дитину знань, але не можна навчити її думати. — Раптом він показав своїм обрубком на мене: — Ось ви. Скажіть, яка моральна різниця існує, і чи існує взагалі, між військовим та цивільним?

— Різниця, — неквапливо відповів я, — полягає в сфері громадянської чесноти. Військовик бере на себе особисту відповідальність за безпеку політичної структури суспільства, чиїм представником він є, і захищає її, в разі потреби, ціною власного життя. Цивільна ж особа цього не робить.

— Точнісінько як написано в підручнику, — зневажливо зазначив містер Дюбуа. — Але самі ви це розумієте? Ви в це вірите?

— Е-е-е… не знаю, сер.

— Ясна річ, не знаєте! Сумніваюся, що хто-небудь з вас розпізнає цю саму «громадянську чесноту», якщо вона підійде впритул і гаркне вам в обличчя! — Він поглянув на годинника. — На цьому все. Фінальна крапка. Можливо, нам доведеться зустрітися за приємніших обставин. Розійтись!

Одразу після цього був випускний, а за три дні — мій день народження, менш ніж за тиждень — день народження Карла, а я й досі не сказав йому, що не йду в армію. Гадаю, він припускав, що я цього не зроблю, але ми не обговорювали це вголос. Я просто домовився зустрітися з ним наступного дня після його дня народження, і ми разом пішли до призовного пункту.

На сходах Федеральної будівлі ми зіткнулися з Карменсітою Ібаньєс, нашою однокласницею, дивлячись на яку було приємно усвідомлювати, що людство складається не з одних лише чоловіків. Карменсіта не була моєю дівчиною — вона не була чиєюсь дівчиною; Карменсіта ніколи не ходила на два побачення поспіль з одним хлопцем і ставилася до всіх нас однаково мило і досить поверхово. Але я знав її досить добре, бо вона часто приходила і користувалася нашим басейном, бо він був олімпійської довжини — іноді з одним хлопцем, іноді з іншим. Або сама, як наполягала її матір — дівчина вважала, що вона має на хлопців «добрий вплив». Цього разу вона явно мала рацію.

Кармен побачила нас і чекала, примружившись:

— Привіт, хлопці!

— Здрастуйте, Очі Чорнії, — відповів я. — Що вас сюди привело?

— А ви не здогадуєтесь? У мене сьогодні день народження.

— Га? Бажаємо тобі жити довго й щасливо.

— Я теж прийшла записуватися.

— Оце так… — Карл, гадаю, був здивований не менше за мене. Але отака була Карменсіта. Вона ніколи не пліткувала і тримала свої справи при собі.

— Без жартів? — спитав я, не придумавши нічого розумнішого.

— А навіщо мені жартувати? Я збираюся стати пілотом космічного корабля — принаймні спробую.

— Немає жодної причини, чому б у тебе це не вийшло, — швидко відповів Карл. Він мав рацію — тепер я знаю, наскільки він мав рацію. Кармен була маленька й струнка, з ідеальним здоров’ям і бездоганними реакціями — вона могла б легко виконати змагальну програму зі стрибків у воду, і вона добре метикувала в математиці. У мене була трійка з алгебри і четвірка з бізнес-арифме-тики; вона ж вивчала всю математику, яку пропонувала наша школа, а також додатково вела репетиторські курси поза нею. Але мені ніколи не спадало на думку, чому. Річ у тому, що маленька Кармен була настільки «декоративною», що ми просто ніколи не думали, що вона може бути корисною.

— Ми… я, — сказав Карл, — теж хочу до війська записатися.

— І я, — бовкнув я. — Ми обидва. — Ні, я не ухвалив жодного рішення, бо мій рот зажив своїм власним життям.

— От і чудово!

— Я теж збираюся стати космічним пілотом, — додав я рішуче.

Кармен не засміялась, а відповіла дуже серйозно:

— Це просто чудово! Можливо, на тренуваннях ми перетнемося. Я сподіваюся.

— Курс на зіткнення? — запитав Карл. — Це не найкращий спосіб пілотувати.

— Не будь дурнем, Карле. На землі, звісно. Ти теж будеш пілотом?

— Я? — перепитав Карл. — Я не збираюся бути водієм вантажівки. Ти ж мене знаєш. Відділ РЕБ, якщо вони мене візьмуть. Електроніка.

— Ну, насмішив — «водій вантажівки»! Сподіваюся, вони висадять тебе на Плутоні і кинуть там замерзати. Ні, не сподіваюся — удачі! Ну що, зайдемо?

Вербувальний пункт було розташовано за огорожею в ротонді. За столом сидів сержант флоту у парадній формі, яскравій, як у цирку. Його груди були обвішані стрічками, які я не міг прочитати. Але його права рука була настільки коротка, що кітель було пошито без рукава взагалі… і, коли ви підійшли до огорожі, то побачили, що у нього немає ніг.

Здавалося, його це не турбувало. Карл сказав:

— Доброго ранку. Я хочу піти в армію.

— Я теж, — додав я.

Він проігнорував нас. Сидячи, сержант примудрився зобразити уклін Кармен і сказав:

— Доброго ранку, юна леді. Чим можу прислужитися?

— Я теж хочу піти в армію.

Він усміхнувся:

— Молодець! Якщо ви підніметеся до кімнати 201 і запитаєте майора Рохас, то вона про вас подбає. — Він оглянув її з ніг до голови. — Пілотесою?

— Якщо можна.

— Ви на неї схожі. Що ж, зверніться до міс Рохас.

Кармен пішла, подякувавши йому і побажавши нам «до зустрічі»; сержант повернувся до нас, оцінив нас із повною відсутністю того задоволення, яке він виявляв до маленької Кармен.

— А ти куди зібрався? — запитав він. — До будівельного батальйону?

— О, ні! — відповів я. — Я збираюся стати пілотом.

Він подивився на мене і просто відвів очі.

— А ти?

— Мене цікавить Корпус досліджень і розробок, — серйозно сказав Карл, — особливо електроніка. Наскільки я розумію, мої шанси досить великі.

— Вони є, якщо ти зможеш їх використати, — похмуро відповів сержант флоту, — а не якщо ти маєш необхідну підготовку й здібності. Послухайте, хлопці, ви хоч розумієте, чому мене поставили тут, попереду?