Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 5)
Натомість я попрямував в інший бік, наближаючись до маячка Туза і витрачаючи залишки бомб, запальних пігулок і всього іншого, що висіло на мені тягарем.
— Тузе! У тебе є його маячок?
— Так! Повертайся. Ти тут не потрібен!
— Тепер я тебе бачу. Де він?
— Прямо переді мною, десь за чверть милі. Забирайся! Я сам впораюся.
Я не відповів; просто повернув ліворуч, щоб дістатися до Туза, де, за його словами, був Діззі.
І побачив Туза, який стояв над ним, кілька Миршавих, охоплених полум’ям, і ще кілька тікали. Я засмалив їх із вогнемета.
— Витягнімо його з броні, бо катер може приземлитися будь-якої секунди!
— Його сильно поранено!
Я подивився і побачив, що це правда: в його броні справді була дірка, і з неї витікала кров.
І я був спантеличений.
Щоб забрати пораненого, потрібно витягнути його з обладунків, потім просто взяти його на руки, в механізованому скафандрі це не проблема, і відскочити подалі. Голий чоловік важить менше, ніж боєприпаси та інші речі, які ви витратили.
— Що будемо робити?
— Понесемо його, — похмуро сказав Туз. — Візьмися за лівий бік його ременя. — Він вхопився за правий бік, і ми поставили Флореса на ноги. — Беремо його! Тепер за відліком, приготуватися до злету — раз,
Ми стрибнули. Недалеко і невдало. Один чоловік не зміг би відірвати його від землі, бо бронекостюм був занадто важкий. Але це можна зробити удвох.
Ми стрибали, і стрибали, і стрибали — ще раз, іще раз, причому Туз кликав його, і ми удвох тримали Діззі на кожному приземленні, прислухаючись. Його гіроскопи, здавалося, вийшли з ладу.
Ми чули, як вимкнувся радіомаяк, коли на нього приземлився рятувальний катер — я бачив, як він приземлився, і це було надто далеко. Ми почули, як виконувач обов’язків сержанта чоти гукнув: «По черзі, приготуватися до посадки!
А Джеллі крикнув: «Відбій!».
Ми нарешті вирвалися на відкриту місцевість і побачили катер, що стояв на хвості, почули гудок попередження про зліт — і побачили чоту, яка й досі лежала на землі із захисним колом, пригнувшись за щитом, який вони утворили.
Почувся крик Джеллі: «По черзі, в човен — уперед!».
А ми були ще дуже далеко! Я бачив, як вони відриваються від першої групи, як купою влітають у човен, як щільніше стискається захисне коло.
Аж ось одна фігура вирвалася з кола і попрямувала до нас зі швидкістю, доступною лише скафандру командира.
Джеллі перейняв нас у повітрі, схопив Флореса за Y-подібну рейку і допоміг піднятися.
За три стрибки ми дісталися човна.
Всі інші були вже всередині, але двері і досі були відчинені. Ми затягли човен і зачинили двері, поки пілотеса човна кричала, що ми змусили її затримати стиковку, і тепер нам всім гаплик!
Джеллі не звернув на неї уваги; ми поклали Флореса і лягли поруч з ним. Коли нас зачепив вибух, Джеллі промовив до себе: «Всі присутні, лейтенанте. Троє поранених, але всі на місці!».
Я скажу це пані капітан Деладрієр: кращих пілотів не буває. Місце стиковки катера з кораблем на орбіті точно розраховане. Не знаю чому, але це так, і ви не можете цього змінити. Просто не можете — й квит.
Тільки вона це зробила. Побачила у свій приціл, що катер не злетів вчасно; вона загальмувала, знову набрала швидкість, зрівнялася з нами і взяла нас на борт, просто на око і на дотик, не маючи часу на обчислення. Якщо Всевишньому коли-небудь знадобиться помічник, щоб утримувати зірки на своїх курсах, я знаю, де Він зможе його знайти.
Флорес помер дорогою нагору.
РОЗДІЛ 2
Тож я так перелякався,
Що додому вмить подався,
Та й під стіл сховався.
Янкі Дудль — молодець!
Янкі, так тримати!
Вчися вправно танцювати
Та дівчат кохати.
Насправді я ніколи не збирався до армії.
А до піхоти — й поготів. Та я би краще витерпів десять ударів батогом привселюдно на центральному майдані і батьківський докір, що я — огидна пляма на нашому гордому імені.
Але коли я був у старшому класі, все ж повідомив батька, що обдумую ідею податися добровольцем на федеральну армійську службу. Мабуть, кожному хлопчаку це спадає на думку, коли на обрії починає маячити вісімнадцятиріччя, а мені мало виповнитися вісімнадцять якраз після закінчення школи. Звісно, більшість із них просто бавляться з цією думкою, не більше, а потім ідуть деінде: до коледжу, на завод робітником або ще кудись. Найімовірніше, зі мною трапилося б так само, якби мій найліпший друзяка не запланував з усією серйозністю піти до війська.
У старших класах ми з Карлом усе робили разом: залицялися до дівчат, разом ходили з ними на побачення, брали участь у шкільних дебатах, ганяли електрони в його домашній лабораторії. Сам я не надто знався на електроніці, але я добре вправлявся з паяльником, тож Карл все обмізковував, а я виконував його вказівки. То було цікаво, цікавим було все, що ми робили. Старі Карла не заробляли стільки грошей, скільки мій батько, але на наших стосунках це не позначалося. Коли батько придбав мені на чотирнадцятиліття гелікоптер «Роллс-Ройс», то він став нашим спільним — так само, як була нашою спільною його підвальна лабораторія.
Тож коли Карл сказав мені, що не вступатиме після школи до вишу, а спершу відслужить у війську, я замислився. Він справді збирався це зробити; схоже, йому такий крок видавався очевидним, природним і правильним.
Тому я сказав йому, що також піду до війська.
Він якось дивно поглянув на мене:
— Твій старий тобі не дозволить.
— Що? Як це не дозволить? Він не зможе мені завадити.
І батько справді не міг, принаймні у законний спосіб. Свій перший (і часто останній) вільний вибір хлопець чи дівчина роблять після досягнення повноліття; тож вони зі своєї доброї волі роблять вибір, і жодна інша людина права голосу в цьому процесі не має.
— Ось побачиш, — сказав Карл і змінив тему розмови.
Тож я обережно порушив це питання з батьком, зайшовши, так би мовити, збоку.
Він відклав свою газету й сигару і отетеріло витріщився на мене.
— Синку, ти що, здурів?
Я промимрив, що начебто ні.
— Але ж на те схоже, — зітхнув він. — Проте я мав би цього очікувати. Це — цілком передбачувана стадія в процесі змужніння кожного хлопця. Пам’ятаю, як ти навчився ходити — і враз перетворився з немовляти на малюка.
Направду, досить довго ти був таким собі малим хуліганом і завдавав нам чимало клопотів. Колись очевидно навмисне розбив одну з антикварних китайських ваз твоєї матінки, але ти був надто малий і не знав, що то була вельми коштовна річ, тому відбувся символічним покаранням. Пам’ятаю, як ти поцупив одну з моїх сигар, і тобі стало зле. Ми з матір’ю вперто не бажали помічати, що того вечора ти був не в змозі їсти, і я тобі нічого й ніколи про це не сказав: хлопці мають самі спробувати такі штуки і самі ж виявити, що дорослі вади — це не для них. Ми мовчки спостерігали, як ти став підлітком — і почав помічати, що дівчата не такі, як хлопці, що вони — чарівні.
Батько знову зітхнув.
— Усе це нормальні стадії. А остання, що трапляється саме наприкінці підліткового віку — це коли хлопець вирішує піти до війська і носити красиву уніформу. Або вирішує, що він закохався, що його кохання — це щось досі небачене в світі, і що він мусить одружитися просто зараз. Буває, що він вирішує утнути і перше, і друге. Особисто я примудрився проскочити обидві стадії саме вчасно, щоб не зробити із себе дурня і не зіпсувати власне життя.
— Але ж батьку, я не зіпсую собі життя. Це лише термін служби, а не військова кар’єра.
— Що ж, розберімося. Зараз я поясню тобі,
Батько мав на увазі нашого вчителя з історії та філософії моралі — військового ветерана, ясна річ.
— Про містера Дюбуа?
— Ти ба, яке огидне ім’я. Воно йому явно личить. Іноземець, ясна річ. Слід законодавчо заборонити використовувати школи як пункти вербовки до війська. Мабуть, доведеться мені написати про це вельми гострого листа — я платник податків і маю право!
— Але ж батьку, він аніскільки цим не займається! Він… — я замовк, не знаючи, як це описати. Містер Дюбуа мав бундючні і зверхні манери; поводився так, наче жоден із нас не годився для того, щоб добровільно піти на армійську службу. Особисто мені він не подобався. — Якщо він щось і робить, то це відвертає нас від війська.
— Та невже? А ти знаєш, як керувати свинями? Не знаєш? Нічого, ще дізнаєшся. Після школи, коли навчатимешся в Гарварді. Опісля ти продовжиш навчання в Сорбонні. Потім попрацюєш із декотрими нашими дистриб’юторами, дізнаєшся, як робиться бізнес деінде. Після цього повернешся додому й приступиш до роботи. Почнеш зі звичайної конторської роботи — складським клерком, до прикладу, просто для проформи. Але не встигнеш озирнутися, як станеш директором, бо я не стаю молодшим, тому що швидше ти візьмеш на себе тягар, то краще. Щойно зможеш і захочеш — станеш босом. Ось так. Як тобі така програма? Замість змарнувати два роки свого життя?
Я не сказав нічого. Все це я вже чув раніше і вже думав про це. Батько підвівся й поклав руку мені на плече.
— Синку, не думай, що я тебе не розумію. Якраз навпаки. Але поглянь на реальні факти. Якби зараз точилася війна, то я би першим заохотив тебе. І перевів свій бізнес на військові рейки. Але війни немає, і, дякувати Богу, більше не буде ніколи. Людство вже стало занадто дорослим, щоб воювати. На нашій планеті панує мир, і ми маємо вельми добрі стосунки з іншими планетами. Тому що таке оця «федеральна військова служба»? Звичайнісінький паразитизм у чистому вигляді. Орган, що не виконує реальної функції, абсолютний анахронізм, що існує на гроші платників податків. Дуже дорогий спосіб для людей другого сорту, які в іншому разі сиділи би без роботи, прилаштуватися в житті і жити за рахунок суспільства певну кількість років, а потім так само весело жити залишок життя на пенсії. Ти