Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 4)
Аж ось я побачив дещо на пристойній відстані — то була водопровідна станція або щось подібне, причому велика. Тож я застрибнув на дах найвищої будівлі, що була поруч, налаштував орієнтир і пустився в політ. Коли я приземлився, то почув, як Джеллі крикнув: «Джонні! Рудий! Починайте обходити з флангів».
Я підтвердив, почув, як Рудий також підтвердив, і перемкнув свій маячок на мигалку, щоб Рудий міг добре мене бачити, встановив дальність і пеленг на його мигалку й вигукнув: «Друге відділення! Заходимо з флангів і беремо в кільце! Командирам груп підтвердити!»
Четверта і П’ята група відповіли: «Виконуємо!», Туз сказав: «Ми вже робимо це, тож поквапся».
Маячок Рудого показував, що правий фланг був майже попереду мене на відстані добрячих п’ятнадцять миль.
Чорт забирай!
Туз мав рацію: я мусив поквапитися, інакше так і не встигну скоротити розрив, а на мені ще було багацько боєприпасів та іншого страхіття, і я мусив знайти час, щоб їх використати. Ми приземлилися у V-подібному порядку, із Джеллі — в нижній частині V, а ми з Рудим — на кінцях двох відгалуджень; тепер ми мусили замкнути їх у кільце навколо місця висадки. Це означало, що ми з Рудим мали покрити більшу відстань, ніж інші, але однаково зробити свою частку шкоди.
Стрибкоподібне просування закінчилося, щойно ми почали оточення; тепер я міг кинути рахувати і зосередитися на швидкості.
Небезпека наростала, навіть попри швидкий рух. Ми почали з величезною перевагою несподіванки: приземлилися без втрат (принаймні я сподівався, що нікого не було поранено під час приземлення), і буквально шаленіли серед аборигенів так, що могли стріляти, не боячись влучити один в одного, тоді як вони мали великі шанси поцілити в своїх, стріляючи в нас — якщо вони нас бачили взагалі. (Я не є експертом з теорії ігор, але сумніваюся, що будь-який комп’ютер міг би вчасно проаналізувати наші дії і передбачити, де ми будемо далі).
А втім, захисники почали відбиватися, скоординовано чи ні. В мене кілька разів мало не влучили вибухівкою, досить близько, щоб заторохтіти зубами навіть у броні, а одного разу по мені ковзнув якийсь промінь, від чого волосся стало дибки і на мить мене наполовину паралізувало — ніби мене дуже сильно вдарили у плечову кістку. Якби мій скафандр не отримав команду стрибати, гадаю, я звідти вже не вибрався б.
Такі речі змушують замислитися над тим, чому ти взагалі пішов служити в армію, та тільки я був надто зайнятий, щоб над чимось замислюватися. Двічі, перестрибуючи наосліп через будівлі, я приземлявся просто посеред групи тубільців — і одразу стрибав знову, дико розмахуючи навсібіч ручним вогнеметом.
Підбадьорений таким чином, я за мінімальний час закрив приблизно половину своєї частки розриву, можливо, чотири милі, але не завдавши більшої шкоди, ніж просто випадкові пошкодження. Моя Y-подібна рейка спорожніла ще два стрибки тому; опинившись на самоті у своєрідному дворику, я зупинився, щоб зарядити в неї свої запасні фугасні бомби, а потім взяв курс на Туза — виявилося, що я досить далеко випередив флангову групу, щоб подумати про те, як витратити мої останні дві атомні ракети. Я вистрибнув на дах найвищої будівлі в тому районі.
Вже розвиднювалося. Я підняв приціл на чоло і швидко проскакував місцевість неозброєним оком, шукаючи щось позаду, у що можна було б вистрілити — будь-що; я не мав часу вибирати.
На горизонті в напрямку їхнього космодрому щось виднілося — можливо, контрольна вежа, а, може, навіть зореліт. Майже на одній лінії і приблизно вдвічі меншій відстані стояла величезна споруда, яку я не міг ідентифікувати навіть приблизно. Відстань до космодрому була величезною, але я націлив на неї ракету, сказав: «Уперед, мала!» і запустив її, потім зарядив останню, спрямував її до ближчої цілі — і стрибнув.
Будівля отримала пряме попадання якраз тоді, коли я з неї вийшов. Чи то Миршаві вирішили (і правильно зробили), що одна з їхніх будівель варта того, аби накрити одного з нас, чи то один з моїх побратимів вкрай необережно повівся з феєрверком. Так чи інакше, але я не захотів стрибати з цього місця, щоб не нариватися, а вирішив
І вискочив іще швидше.
Я не знав, що саме пробив.
Церковна громада, чи якась нічліжка, чи, можливо, навіть їхній штаб оборони. Я лише помітив, що це було дуже велике приміщення, заповнене більшою кількістю Миршавих, ніж хотів би побачити за все своє життя.
Напевно, це була не церква, бо хтось вистрілив у мене, коли я вискочив назад — але куля, яка відскочила від моєї броні, задзвеніла у вухах і похитнула мене, не заподіявши шкоди. Але це нагадало, що я не міг піти, не залишивши їм сувенір на згадку про свій візит. Я схопив першу-ліпшу річ на поясі й жбурнув її всередину — і почув, як вона пронизливо заверещала. Як кажуть на інструктажах, краще зробити щось конструктивне одразу, ніж годинами пізніше вигадувати найкраще, що можна було б зробити.
Зовсім випадково я вчинив правильно. Це була спеціальна бомба, які по одній видавали нам для цієї місії з інструкціями, як їх використовувати, якщо ми знайдемо способи зробити їх ефективними. Вереск, який я почув, коли кинув її, був криком бомби мовою Миршавих (даю вільний переклад): «Я — бомба за тридцять секунд до вибуху! Двадцять дев’ять! Двадцять вісім!.. Двадцять сім!»
Це мало б розхитати їхні нерви. Може, й так, але мої точно розхитало. Милосердніше було б їх просто вбити. Я не став чекати зворотного відліку, а стрибнув, думаючи, чи знайдуть вони достатньо дверей і вікон, щоби вчасно вискочити назовні. Я націлився на мигалку Рудого у верхній точці стрибка і на мигалку Туза, коли приземлився. Я знову запізнювався — час поспішати.
Але через три хвилини ми скоротили відставання, бо Рудий був на моєму лівому фланзі за пів милі від мене. Він повідомив про це Джеллі. Ми почули спокійне гарчання Джеллі, який звертався до всієї чоти: «Коло замкнулося, але маячок ще не впав. Просувайтеся вперед повільно, кружляйте довкола, дайте їм чортів, але пам’ятайте про хлопців по обидва боки від вас, не створюйте їм проблем.
Поки що ви молодці, не зіпсуйте зробленого. Чото! По відділеннях… Оголошую збір!»
Мені теж здавалося, що ми добре попрацювали; значна частина міста горіла, і, хоча вже майже зовсім розвиднілося, було погано видно і неозброєним оком, і в тепловізор — настільки густим був дим.
Джонсон, наш командир відділення, подав голос: «Друге відділення, відбій!
Я повторив: «Групи Чотири, П’ять і Шість — відбій і доповідь!» Набір безпечних каналів зв’язку, які ми мали в наших раціях нової моделі, безумовно, пришвидшив роботу: Джеллі міг говорити з будь-ким або зі своїми командирами відділень, командир відділення міг викликати все своє відділення або своїх унтерофіцерів, і чота могла зібратися вдвічі швидше, коли дорога кожна секунда. Слухаючи, як відзвітувала четверта група, я перерахував рештки своїх боєприпасів і кинув одну бомбу в Миршавого, який вистромив голову з-за рогу. Він щез, і я теж. «Кружляйте навколо» — сказав командир.
Четверта група не завершувала перекличку, поки командир не згадав, що треба назвати номер Дженкінса; п’ята група клацнула, як рахівниця, і я відчув полегшення… коли раптом перекличка припинилася після четвертого номера в групі Туза. Я гукнув: «Тузе, а де Діззі?».
— Замовкни, — відповів він. — Номер шість! Звіт!
— Шостий! — відповів Сміт.
— Сьомий!
— У групі Шість зник Флорес, — завершив Туз. Командир групи вирушив на пошуки.
— Одна людина зникла, — доповів я Джонсону. — Флорес, шостий загін.
— Зникла чи загинула?
— Не знаю. Командир групи і його помічник відділення вирушили на пошуки.
— Джонні, нехай Туз цим займеться.
Але я його не чув, тому й не відповів. Я чув, як він доповідав Джеллі, і чув, як Джеллі лаявся. Розумієте, я не рвався до медалі, бо це обов’язок помічника командира відділення — забирати зниклих; він розшукувач, витратний матеріал, він іде останнім. У командирів відділень інша робота. Як ви, без сумніву, вже зрозуміли, помічник командира відділення не потрібен, поки командир відділення живий.
Саме цієї миті я відчув себе непотрібним, украй непотрібним, тому що почув найприємніший звук у всесвіті — радіомаяк, на який приземлиться рятувальний катер, що означало нашу евакуацію. Маяк — це робот-ракета, якого запускають попереду рятувального катера, просто шпичка, яка заривається в землю і починає транслювати цю довгоочікувану музику. Катер автоматично націлюється на нього за три хвилини, і вам краще бути напоготові, тому що автобус чекати не може, а іншого вже не буде.
Але не кидайте зниклого піхотинця, поки є шанс, що він ще живий — це не стосується «Головорізів Ращака». Не стосується жодного загону мобільної піхоти. Тому зниклого треба знайти.
Я почув наказ Джеллі: «Вище голову, хлопці! Ближче до кола евакуації, будьте напоготові!».
І я почув солодкий голос маячка: «…На вічну славу піхоті сяє ім’я Роджер Янг!». І мені так захотілося попрямувати до нього, що я аж відчув його на смак.