Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 3)

Я помітив спалах праворуч приблизно на моїй висоті; якийсь недружній абориген унизу спалив те, що, ймовірно, було шматочком мого пластикового яйця. Тож я одразу ж випустив свій перший парашут, маючи намір, якщо це можливо, відірватися від його екрана, коли він стежив за цілями знизу на близькій відстані. Я приготувався до поштовху, перетерпів його, а потім секунд двадцять летів униз, перш ніж випустити парашут — не бажаючи привертати до себе увагу ще в якийсь інший спосіб, тобто не падаючи зі швидкістю, з якою падають інші речі навколо мене.

Мабуть, це спрацювало: мене не спалили.

Приблизно на висоті шістсот футів я розкрив другий парашут… І дуже швидко побачив, що мене несе в річку, зрозумів, що пролечу приблизно сто футів над критим дахом складу або чимось подібним біля річки… Розкрив парашут і досить вдало, хоча й досить пружно, приземлився на дах за допомогою реактивних струменів костюма. В мить приземлення я почав шукати радіомаяк сержанта Джелаля.

І виявив, що опинився не на тому березі річки: мітка Джеллі показувала на кільці компаса всередині мого шолома далеко на південь від того місця, де він мав би бути — я опинився надто північніше. Я побіг підтюпцем до річкового боку даху, взявши дальність і пеленг на командира групи поруч зі мною, виявив, що він відхилився від позиції більш ніж на милю, гукнув: «Тузе! Вирівнюй лінію!» і кинув бомбу за спину, коли зійшов з будівлі, щоб переправитися через річку. Туз відповів так, як я й очікував: він мав посісти мою нинішню посаду, але не захотів кидати свій загін; виконувати ж мої накази Туз теж не хотів.

Склад вибухнув позаду, і вибухова хвиля вдарила мене, коли я ще був над річкою, а не під захистом будівель на дальньому березі згідно з планом. Вибух ледь не вивів з ладу мій гіроскоп, і я сам мало не впав. Я встановив запал бомби на п’ятнадцять секунд… Чи ні? Раптом я збагнув, що дозволив собі розхвилюватися, а це найгірше, що можна зробити, коли ти вже на землі. «Як на тренуванні», — саме так, які попереджав мене Джеллі. Не поспішай і роби все правильно, навіть якщо це займе ще пів секунди.

Приземлившись на протилежному березі, я ще раз взяв пеленг Туза і знову сказав йому, щоб він перегрупував свій загін. Туз не відповів, бо вже робив це. Нехай продовжує. Поки Туз виконував свою роботу, я міг дозволити собі терпіти його пиху — поки що. Але на борту корабля (якщо Джеллі залишив мене на посаді помічника командира відділення) нам зрештою довелося б знайти тихе місце і з’ясувати, хто тут начальник. Він на той момент кадровий капрал, а я лише строковик, який виконував обов’язки капрала, але Туз був під моїм командуванням, а за таких обставин не можна терпіти коники з боку підлеглих. Не можна взагалі.

Але я не мав часу думати про це: коли перестрибував річку, я помітив жирну ціль і хотів уразити її іще до того, як ціль помітить хтось інший, — привабливу велику групу чогось схожого на громадські будівлі на пагорбі: можливо, храми або якісь палаци. Вони були за багато миль за межами території, яку ми прочісували, але одне з правил «громи й тікай» полягає в тому, щоб витрачати принаймні половину боєприпасів за межами зони прочісування; таким чином ворог не зможе зрозуміти, де ви насправді перебуваєте, і продовжувати рухатися, робити все швидко. Вас завжди сильно переважають; несподіванка і швидкість — це те, що вас рятує.

Я вже заряджав свій реактивний гранатомет, виходячи на зв’язок із Тузом і вдруге просив його випрямити лінію. Голос Джеллі долетів до мене одразу після цього по загальній мережі: «Чото! Стрибками! Вперед!».

Мій начальник, Сержант Джонсон, повторив: «Стрибками! Непарні номери! Вперед!».

Після цього мені не було про що турбуватися протягом двадцяти секунд, тому я стрибнув на найближчу будівлю, підняв пускову установку до плеча, знайшов ціль. Тоді натиснув на перший спусковий гачок, щоб дати ракеті поглянути на свою ціль, потім натиснув на другий гачок і, сказавши ракеті: «В добрий час!», зістрибнув назад на землю. «Друге відділення, парні номери!» — вигукнув я, зробив подумки відліку і наказав: «Уперед!».

І сам зробив те ж саме, перестрибнувши через наступний ряд будівель. Поки я був у повітрі, «обробляв» перший ряд на березі річки ручним вогнеметом. Здавалося, це були дерев’яні споруди, і, схоже, настав час розпочати добрячу пожежу — якщо пощастить, у деяких з цих складів зберігаються нафтопродукти або навіть вибухові речовини. Коли я приземлився, Y-подібна пускова рейка на моїх плечах запустила дві маленькі фугасні бомби на відстань кількох сотень ярдів зі правого та лівого флангу, але я так і не побачив, що вони зробили, бо саме тоді вдарила моя перша ракета — то був відблиск атомного вибуху (якщо ви коли-небудь бачили такий), який було неможливо сплутати з чимось іншим. Авжеж, це був жалюгідно слабкий заряд, менше двох кілотонн номінальної потужності, з імплозійним стисканням, щоб отримати потрібний результат від маси, меншої за критичну, — але хто ж хоче бути учасником космічної катастрофи? Достатньо було очистити вершину пагорба і змусити всіх мешканців міста сховатися від радіоактивних опадів. А ще краще, щоб усі місцеві бовдури, які випадково опинилися на вулиці і подивилися в той бік, протягом кількох годин не бачили більше нічого, крім мене. Спалах не засліпив мене, і не засліпив би нікого з нас; наші лицеві маски вкриті товстим шаром свинцю, ми носимо захисні окуляри, і ми навчені ухилятися й скеровувати його на шар броні, якщо випадково подивимося не в той бік.

Тож я просто сильно кліпнув, розплющив очі і втупився поглядом просто на якогось місцевого мешканця, який саме виходив з отвору в будівлі, що виникла переді мною. Він подивився на мене, я подивився на нього, і він почав щось піднімати — зброю, мабуть, — коли Джеллі вигукнув: «Непарні номери! Вперед!».

Я не мав часу возитися з ним, бо був на відстані добрих п’яти ярдів від того місця, де я мав би бути тоді. У лівій руці я й досі тримав ручний вогнемет, тож я підсмажив супротивника й перестрибнув через будівлю, з якої він виходив, і почав рахувати. Ручний вогнемет насамперед призначено для підпалу, але він також є гарною оборонною протипіхотною зброєю на близькій відстані, тож вам не потрібно довго цілитися.

Нервуючись і бажаючи надолужити час, я стрибнув занадто високо і занадто неточно. Завжди є спокуса отримати максимальну віддачу від свого спорядження для стрибків, але не робіть цього. Наприкінці ви зависаєте в повітрі на кілька секунд, як велика жирна мішень. Щоби просуватися вперед, пролітайте над кожною будівлею, ледь до неї добігаючи, і використовуйте всі переваги укриття, поки ви внизу — і ніколи не залишайтеся на одному місці більше однієї-двох секунд, ніколи не давайте їм часу, щоб націлитися на вас. Будьте деінде, де завгодно. Не зупиняйтеся.

Цього разу я помилився: стрибнув занадто далеко від одного ряду будівель, занадто близько від ряду поза ним; я виявив, що спускаюся на дах. Але не на гарний плаский, де я міг би затриматись на три секунди, щоб запустити ще одну маленьку атомну ракету; цей дах був джунглями труб, опор і різноманітних залізних штук — можливо, то була фабрика або якийсь хімічний завод. Приземлитися було ніде. Ба більше, там було з пів дюжини аборигенів. Ці диваки — гуманоїди, вісім чи дев’ять футів заввишки, значно худіші за нас і з вищою температурою тіла; вони не носять ніякого одягу і в тепловізорі виділяються, наче неонова вивіска. При денному світлі вони ще кумедніші, коли дивишся на них неозброєним оком, але я волів би битися з ними, а не з арахнідами — від тих жуків мене аж нудить.

Якщо ці типи були там на тридцять секунд раніше, коли вдарила моя ракета, то вони не могли побачити ані мене, ані щось інше взагалі Але я не міг знати достеменно, а зв’язуватися з ними в будь-якому разі не хотів, тому що в плани нашого рейду це не входило. Тож я стрибнув ще раз, і поки був у повітрі, розкидав жменю запалювальних пігулок, щоб відволікти їх, приземлився, стрибнув ще раз і гукнув: «Друге відділення! Парні номери!..Вперед!» і продовжив рух, щоби скоротити відставання, намагаючись під час кожного стрибка помітити щось, на що варто було б витратити ракету. У мене було ще три маленькі атомні ракети, і я, звісно, не збирався забирати жодної з них назад із собою на борт корабля. Але в мою макітру втовкмачили, що атомною зброєю слід уражати Щось справді вартісне, і мені довірили її лише вдруге.

Наразі я намагався виявити їхню водопровідну систему: пряме влучання в неї могло б зробити ціле місто непридатним для життя, змусити аборигенів евакуюватися, нікого з них при цьому не вбиваючи — якраз те, заради чого нас сюди послали. Згідно з мапою, яку ми вивчали під гіпнозом, ця система мала бути приблизно три милі вгору за течією від того місця, де я перебував.

Але мені не було її видно: можливо, я стрибав недостатньо високо. У мене була спокуса піднятися вище, але я згадав слова Мільяччо про те, що не варто намагатися здобути медаль, тому дотримувався цієї доктрини. Я поставив рейкову пускову установку на автоматичний режим, і вона випускала двійко маленьких бомб щоразу, коли я приземлявся. У проміжках я підпалював навмання різні об’єкти і намагався знайти гідротехнічні споруди або якусь іншу вартісну ціль.