Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 2)

Після десантування стає легше. А поки ти сидиш у повній темряві, замотаний, наче мумія, для захисту від ефекту прискорення, ледве спроможний дихати, знаючи, що довкола тебе в капсулі один лише азот, навіть якщо ти знімеш шолом, чого ти зробити не зможеш. І знаючи, що капсулу однаково оточено пусковою шахтою, тож якщо корабель підіб’ють іще до того, як він вистрелить твою капсулу з шахти, то ти нічого не зможеш вдіяти — просто там і загинеш, знерухомлений та безпорадний. Оце нескінченне чекання в темряві й спричиняє ці напади тремтливого страху, думки, що про тебе забули, що корабель уразили, й він кружляє мертвий на орбіті, і невдовзі ти сам ґиґнеш, неспроможний рухатися й дихати. Або корабель зійде з орбіти, і ти розіб’єшся разом із ним, якщо раніше не згориш під час падіння.

Аж ось умикається програма гальмування корабля — і мої дрижаки припиняються. Схоже, вісім g, а, може, й десять. Коли кораблем кермує жінка, то це виходить не надто комфортно: на тілі скрізь від фіксажних ременів залишаються синці. Та знаю, знаю: жінки є кращими капітанками, ніж чоловіки, бо мають швидшу реакцію та більшу стійкість до перевантаження. Вони швидше рухаються, швидше метикують і таким чином покращують ваші, та й власні, шанси на виживання. Але від цього все одно не стає легше, коли тебе притискає до власного хребта із силою, вдесятеро більшою за твою вагу.

Але мушу визнати, що пані капітан Деладрієр свою справу знає добре. Жодних тобі затримок після того, як корабель «Роджер Янг» припинив гальмування. Відразу ж почувся її різкий наказ: «Носова шахта… Пуск!». Два відкатні поштовхи — то відстрелилися Джеллі та його тимчасовий чотар, і відразу ж опісля прозвучало: «Шахти з лівого й правого боку — автоматичний відстріл капсул!» — і решта почали десантування.

Поштовх! — і твоя капсула смикається, зміщуючись на одне місце. Поштовх! — і вона змішується знову, точнісінько як змішуються набої, рухаючись до зарядної камори в застарілих кулеметах чи штурмових гвинтівках. взагаліто ми і є набоями… тільки замість дула кулемета були здвоєні пускові шахти, вмонтовані в космічний бронетранспортер, і кожен набій був завбільшки з капсулу достатньо велику (але не більше), щоби вмістити в собі піхотинця з усім бойовим екіпіруванням.

Геп! — я призвичаївся до точки пуску номер три, тобто до швидкого десантування, але тепер я пас задніх, маючи відстрелитися останнім після трьох груп. Чекати — марудний процес, навіть коли щосекунди відстрілюється капсула; я спробував рахувати поштовхи: геп! (дванадцять), геп! (тринадцять), геп! (чотирнадцять — із дивним звуком; мабуть, то була порожня капсула, в якій мав бути Дженкінс), геп!..

Дзень! — це моя капсула вскакує в пускову шахту, а потім — бабах! Вибух вдаряє з такою силою, що гальмівний маневр пані капітана Деладрієр видається схожим на ніжний дотик.

А потім раптом нічого.

Нічого взагалі. Ані звука, ані тиску, ані ваги. Я поплив у темряві… вільне падіння, можливо, з висоти тридцяти миль, поверх атмосфери; я летів у невагомості до поверхні планети, яку ще ніколи не бачив. Але зараз я вже не тремчу, бо тремтіти змушує чекання перед відстрілом. А опісля відстрілу боляче вже не буде, бо коли щось піде не так, то це трапиться настільки швидко, що ти й оком моргнути не встигнеш, як помреш.

Майже відразу я відчув, як капсула хитнулася й крутнулася, а потім стабілізувалася так, що вага почала тиснути мені на спину. Вага почала швидко наростати, і я набув своєї повної маси (яка, як нам пояснили, на тій планеті складала 0,87 g, коли капсула досягла своєї кінцевої швидкості в тонких верхніх шарах атмосфери. Пілот, який є справжнім майстром своєї справи (а наша пані капітан була саме такою), наблизиться до об’єкту і загальмує таким чином, щоби швидкість пуску капсули з шахти в космічний простір якраз збіглась із швидкістю обертання планети на заданій широті. Завантажені капсули важкі: вони пронизують потоки тонких шарів верхньої атмосфери так, що ці потоки не надто сильно відносять їх від заданої позиції, але чота однаково невідворотно розосередиться, прямуючи донизу і втратить певну частку свого бездоганного бойового порядку, в якому вона вистрелюється з пускових шахт. А недбалий пілот здатен лише посилити цей негативний ефект, розкидавши ударну групу по такій великій території, що вона не зможе зібратися докупи для евакуації, вже не кажучи про виконання самого завдання. Піхотинець здатен битися лише тоді, коли хтось інший доставить його до зони відповідальності, тому, як на мене, в певному сенсі пілоти є так само важливими, як і ми, піхотинці.

З того факту, що моя капсула плавно увійшла в атмосферу, я виснував, що пані капітан десантувала нас із мінімальним, майже нульовим відхиленням. Я зрадів — не лише тому, що після спуску щільний бойовий порядок збережеться, а й тому, що пілот, який вміло й точно здійснив наше десантування, так само вміло й точно здійснить нашу евакуацію.

Зовнішня оболонка вигоріла й відшарувалася, причому відшарувалася нерівномірно, бо мене крутнуло. Потім вона відпала повністю — і я вирівнявся. Увімкнулися гальма турбулентності другої оболонки, і почалася гойданка… Вона посилювалася мірою того, як гальмівні двигуни згорали один за одним, а потім стала розвалюватися й друга оболонка. Одним із чинників, що дозволяє десантнику в капсулі прожити достатньо довго, щоб заробити пенсію, є те, що відшарування оболонок не лише сповільнюють падіння, а й заповнюють небо над цільовим районом такою кількістю брухту, що радар фіксує відбитки десятків потенційних цілей довкола кожного десантника, і кожен з цих відбитків може бути чоловіком, бомбою — чим завгодно. Цього буває достатньо, щоб у балістичного комп’ютера трапився нервовий зрив — і вони таки трапляються.

На додачу до цього хаосу ваш корабель відкладає, так би мовити, цілу низку фальшивих яєць буквально за кілька секунд після вашого десантування, і ці фальшивки падають додолу швидше, бо їхні оболонки не відшаровуються. Вони падають поперед вами, вибухають, створюють «вікна», навіть працюють як транспондери, розлітаються навсібіч і витворяють інші штуки, збиваючи з пантелику «прийомну комісію» на землі.

А тим часом ваш корабель чітко орієнтується на радіомаяк вашого чотаря, ігноруючи створений ним радарний шум, відслідковуючи ваше пересування, обчислюючи ваші результати для подальшого використання.

Коли відійшла друга оболонка, третя автоматично розкрила мій перший парашут. Він проіснував недовго, хоча й не мусив: один добрячий ривок із силою кількох g — і він полетів у свій бік, а я у свій. Другий парашут прожив трохи довше, а третій — досить довго; в капсулі помітно потеплішало, і у мене з’явилися думки про приземлення.

Третя оболонка відшарувалася, коли відлетів її останній парашут, і при мені не лишилося нічого, крім броньованого скафандру та пластикового яйця. Я й досі перебував у ньому, затиснутий ременями й нездатний поворухнутися. Настав час визначити, де і як я буду приземлятися. Не рухаючи руками (бо був не в змозі), я натиснув великим пальцем вмикач дистанційного табло в шоломі і прочитав повідомлення, яке висвітилося перед моїми очима.

Миля й вісім десятих — трохи ближче, ніж мені хотілося, зважаючи на відсутність компанії. Внутрішнє яйце вже досягло стабільної швидкості, і залишатися в ньому не мало сенсу, а температура його оболонки вказувала, що вона розкриється автоматично лише через певний час, тож я натиснув вимикач великим пальцем другої руки — і вивільнився.

Перший заряд обрізав усі ремені, другий відкинув від мене пластикове яйце, розбивши його на вісім окремих шматків — і ось я вже назовні, сиджу на свіжому повітрі, і я здатен бачити! Ба краще, оті вісім відкинутих шматків мали металеве покриття (окрім того невеликого табло, з якого я зчитував повідомлення) і давали на екрані радара такий самий відбиток, що й чоловіку бойовому обладунку. Будь-який оператор радара, чи то жива людина, чи то комп’ютер, матиме тепер чимало клопоту, вирізняючи мене з-посеред брухту довкола мене, вже не кажучи про інші скалки та шматки, розкидані наді мною й піді мною. Частина підготовки вояка мобільної піхоти полягає в тім, щоб він зміг побачити із землі — як наочно, так і через радар, — наскільки сильно десантування збиває з пантелику ті сили, що чекають на нього внизу, щоб у польоті він не почувався голим і беззахисним. Бо дуже легко піддатися паніці і або розкрити парашут передчасно й перетворитися таким чином на «сидячу качку», себто легку мішень, або не розкрити його зовсім і наприкінці перетворитися на купу зламаних кісток. (А чи справді качки сидять; і якщо сидять, то чому?).

Тож я потягнувся, розправляючи затерплі кінцівки, озирнувся… Потім знову зігнувся, мов лебідь, обличчям донизу і добре роздивився місцевість. Унизу, які було заплановано, була ніч, але інфрачервоні тепловізори дозволяли досить добре розпізнавати ландшафт після того звикання до них. Річка, що прорізала місто за діагоналлю, була майже піді мною і швидко текла, більш явно випромінюючи вищу температуру, ніж земля. Мені було байдуже, на який її бік приземлитись, але я не хотів приземлятися в неї, бо це забрало б у мене час.