Роберт Хайнлайн – Зоряний десант (страница 1)
«Свобода не є чимось даним раз і назавжди; її треба регулярно підживлювати кров’ю патріотів, інакше вона щезне. З усіх так званих природних прав індивіда, що їх вигадало людство, свобода завжди коштує найдорожче і ніколи не дається безкоштовно».
Присвячується Артурові Джорджу Сміту, на прізвисько «Серж», — Воякові, Громадянину, Науковцю, а також усім іншим сержантам, які намагаються зробити з хлопчаків справжніх чоловіків.
Роберт Гайнлайн
Зоряний десант
РОЗДІЛ 1
Вперед, мавпи! Чи ви зібралися жити вічно?
Перед висадкою мене завжди б’ють дрижаки. Звісно, мені зробили уколи, я пройшов гіпнотичну підготовку, і начебто мене вже нічого не має лякати. Поки я спав, психіатр зорельоту перевірив мої мозкові хвилі і поставив кілька дурнуватих запитань; він казав, що це — не страх, а щось несуттєве — щось на кшталт нетерплячого тремтіння баского коня перед початком перегонів.
Що тут сказати? Скаковим конем я ніколи не був. Але факт залишається фактом: щоразу я страшенно боюся.
За пів години до початку ми зібралися в кімнаті для висадки на зорельоті «Роджер Янг», і наш чотар оглянув кожного з нас. Офіційно він не був нашим чотарем. Ним був лейтенант Ращак, який врізав дуба під час нашої останньої висадки, а цей насправді був лише сержантом, чий повний титул — кадровий сержант космічного корабля Джелаль. Джеллі — фіно-турок родом з Іскандера, що біля Проксими, такий собі смаглявий чоловічок, схожий на писарчука, але колись я бачив, як він упорався з двома оскаженілими бугаями-рядовими: йому довелося підскочити, щоб дотягнутися до їхніх голів, аби вхопити їх і стукнути одна об одну, мов кокосові горіхи. Після цього чоловічок відступив убік, а бугаї попадали додолу.
Поза службою він був не такий вже й поганий як на сержанта. Його можна було навіть в очі називати «Джеллі».
Це, звісно, не дозволялося новобранцям, а лише тим, хто хоча би раз брав участь у бойовому десанті.
Але наразі він був при виконанні. Ми всі перевірили своє бойове оснащення (бо йдеться ж про наші життя, еге ж?), після чого виконувач обов’язків чотаря зібрав нас і ретельно оглянув кожного, потім оглянув ще раз. Обличчя його було суворе, очі не пропускали жодної дрібниці. Зупинившись біля чоловіка попереду мене, він натиснув кнопку на ремені, яка висвітила дані його фізичного стану.
— Вийти зі строю!
— Але ж сержанте, це ж звичайнісінька застуда! Головлікар сказав, що…
— Що — «сержанте»?! — різко перервав його Джеллі. — Головлікар не бере участі у десанті, і ви також не візьмете з такою високою температурою. Я не маю часу базікати з вами перед самісінькою висадкою. Вийти зі строю!
Тож Дженкінс пішов, весь із себе злий та пригнічений, і я теж почувався злим та пригніченим. Через те, що під час останнього десанту лейтенант загинув, і люди рушили званнями угору, на цьому десанті я вже став заступником командира відділення, а саме відділення номер два, і тепер в моєму підрозділі виникла діра, яку нічим було заткнути. Це погано, бо вояк може нарватися на якусь халепу, покликати на допомогу, а допомогти йому не буде кому.
Джеллі більше нікого не виганяв. Невдовзі він став перед нами, окинув нас поглядом і скрушно похитав головою.
— Ви схожі на збіговисько мавп! — прогарчав він. — Якщо ви всі загнетеся під час цього десанту, то, можливо, начальство почне все наново і створить такий підрозділ, яким хотів його бачити загиблий лейтенант. Та, мабуть, це марні сподівання, зважаючи на плачевний рівень нинішніх новобранців.
Раптом він випростався й викрикнув:
— Я просто хочу нагадати вам, нікчемні мавпи, що кожен з вас обійшовся нашому уряду в грубі пів мільйона — включно зі зброєю, бронежилетами, амуніцією, приладдям, тренуванням та тими явно надмірними харчами, які ви зжираєте! Додайте до цього ті жалюгідні тридцять центів, яких ви справді вартуєте, і вийде кругленька сума. — Він злісно вирячився на нас. — Час все це відпрацьовувати! Нам не шкода
Джеллі знову люто витріщився:
— Ви мусите знати план. Але у декого з вас макітри порожні, тому я стисло окреслю його ще раз. Вас скинуть двома бойовими порядками з приблизними інтервалами завбільшки дві тисячі ярдів. Орієнтуйтеся на мене, щойно опинитеся на землі, не втрачайте контакту з побратимами з обох боків і чкурніть в укриття. Ви вже змарнували десять секунд, тому руйнуйте й знищуйте все, що трапиться на шляху, допоки не приземляться флангові.
(Це він про мене говорив: як заступник командира відділення я мусив зайняти лівий фланг без сторонньої допомоги). Я мимоволі затремтів.
— Коли флангові приземляться, вирівнюйте свої порядки! Встановлюйте потрібний інтервал! Облиште все зайве й виконуйте роботу! Маєте на це дванадцять секунд. Опісля наступайте непарними й парними перестрибами, тоді як заступники командирів відділень здійснюватимуть контроль і керуватимуть фланговим охватом. — Чотар поглянув на мене. — Якщо виконаєте це завдання як слід, у чому я сильно сумніваюся, то фланги з’єднаються якраз перед тим, як пролунає сигнал на відхід. І після цього паняйте додому. Запитання будуть?
Запитань не було, їх не було ніколи. Джеллі продовжив:
— І наостанок. Це — просто рейд, а не битва. Демонстрація вогневої потуги й бажання нагнати страху. Наше завдання полягає в тому, щоб вороги знали: ми можемо знищити їхнє місто, але не зробили цього. Проте вони все одно в небезпеці, навіть якщо наразі ми не вдаємося до тотальних обстрілів. Полонених не брати. Вбивайте лише за крайньої потреби. Але всю територію, на яку ми висадимося, потрібно зруйнувати. І щоб я не бачив, аби хтось із вас, жалюгідних нікчем, повернувся на борт з невикористаними боєприпасами. Ясно, ні? — Він поглянув на годинника.
— «Головорізи Ращака» мають підтримати свою репутацію. Перед смертю лейтенант наказав передати вам, що він наглядатиме за вами щохвилини і сподівається, що ваші імена засяють!
Джеллі кинув погляд на сержанта Мільяччо, командира першого відділення.
— П’ять хвилин на молитву, — розпорядився той. Дехто з хлопців вийшов зі строю, підійшов й став навколішки перед Мільяччо. Далеко не всі вони були його одновірцями: серед них були мусульмани, християни, гностики, юдеї — всі, хто прагнув перекинутися словом із капеланом. Я чув, що начебто бували військові підрозділи, чиї капелани не билися пліч-о-пліч із побратимами, але мені ніколи не доводилося бачити на власні очі, як капелан примудряється сам не брати участь у тому, на що благословляє інших. Як би там не було, але в мобільній піхоті десантуються
До капелана я не підійшов. Я завжди боявся, що хтось помітить, як мене трясе, до того ж падре запросто міг благословити мене й там, де я стояв. Та коли останні з тих, хто до нього підійшли, звелися на ноги, він усе одно підійшов до мене й притиснувся своїм шоломом до мого, щоб поговорити тет-а-тет.
— Джонні, — стиха мовив він. — Це — твій перший десант як унтерофіцера.
— Та отож, — сказав я. Насправді унтерофіцером я не був, так само як Джеллі не був офіцером.
— Послухай, Джонні. Не намагайся здійснити подвиг. Маєш виконати свою роботу. Тож бери й виконуй її. Не намагайся заробити медаль.
— Ясна річ, падре. Зроблю, як кажете. Дякую.
Він сказав щось мовою, якої я не розумів, поплескав мене по спині й поквапився до свого відділення. «Струн… ко!», — вигукнув Джеллі. І ми всі рвучко виструнчилися.
— Чо-о-ото!
— Відділення-а-а! — луною відгукнулися Мільяччо та Джонсон.
— По відділеннях, з лівого та правого борту, до десантування приготуватися!
— Відділення! Зайняти місця в капсулах! Рушаймо!
— Групо-о! — мені довелося почекати, поки групи чотири та п’ять розмістяться в своїх капсулах і рушать униз пусковою шахтою; після цього з лівого боку підкотилася моя капсула, і я увібрався до неї. Цікаво, подумав я, а чи били нервові дрижаки отих стародавніх людей, коли вони залізали до троянського коня? Чи це лише я такий нервовий?
Джеллі перевірив герметизацію кожного вояка і закрив мене сам. При цьому він нахилився й сказав:
— Не нервуй, Джонні. Уяви, що це просто навчання.
Ляда наді мною ляснула, і я опинився наодинці. Ага, «просто навчання!» — подумав я, і мене затрусило, як під час лихоманки. Потім у навушниках я почув, як із носової шахти озвався Джеллі:
— Місток! «Головорізи Ращака» до висадки готові! — Сімнадцять секунд, лейтенанте! — почулося у відповідь веселе контральто капітанки корабля. Мені не сподобалося, що вона назвала Джеллі лейтенантом. Звісно, якщо наш лейтенант загинув, то тепер його звання може перебрати Джеллі… Але наразі ми залишалися «Головорізами Ращака».
— Нехай щастить, хлопці! — додала капітанка.
— Дякую, пані капітан.
— Приготуватися! П’ять секунд.
Я був увесь в мотузках — живіт, голова, щиколотки. Але мене все одно трясло, як у лихоманці.