Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 57)

— Треба йти... терміново, — напосідав молодик. — Командир каже, щоб ви виходили негайно. Ми відступаємо. Командир каже, що нам доведеться підірвати тарілку будь-якої миті. Якщо ми не встигнемо з неї вибратися, то буде «бабах!» — і кінець.

— Гаразд, — неквапливо погодився Старий. — Зараз ідемо. Виповзай і передай командиру, нехай зачекає, поки ми не виберемося звідси; я роздобув надзвичайно важливу інформацію. Синку, йди-но сюди й допоможи мені з Мері.

— Добре, добре, сер! — погодився молодик. — Але все одно покваптеся!

Я підібрав Мері і поніс її туди, де труба звужувалася; схоже, вона була майже непритомна. Я поклав її на долівку.

— Нам доведеться тягнути її, — мовив Старий. — Можливо, вона не скоро вийде з цього стану. Дай я покладу її тобі на спину. І повзи.

Не звертаючи на нього уваги, я потормосив її:

— Мері! — скрикнув я. — Мері, ти мене чуєш?

Вона розплющила очі:

— Що, Семе?

— Люба, нам треба тікати звідси, негайно! Ти можеш повзти?

— Так, Семе, — відповіла вона й знову заплющила очі.

Я знову її потормосив:

— Мері!

— Що, мій любий? Що трапилося? Я така зморена...

— Послухай, Мері, тобі треба звідси виповзати. Інакше слимаки на нас нападуть — розумієш?

— Гаразд, мій любий.

Цього разу її очі не заплющилися, але вони не виражали абсолютно нічого. Вони були порожніми. Я скерував її в трубу, а сам поповз за нею. Щоразу, коли вона зупинялася або сповільнялася, я ляскав її по ногах. Коли ми опинилися в першій камері зі слимаками, я підняв Мері й поніс на руках, а потім проніс її через пункт керування, чи що то було. Коли ми опинилися там, де трубу частково блокував мертвий ельф, вона зупинилася, і я, звиваючись, проповз повз неї й заштовхав труп у відгалуження труби. Цього разу я вже не сумнівався, що слимак, який там валявся, був мертвий; він так смердів, що мене мало не вирвало. А потім мені знову довелося підганяти Мері, ляскаючи її то по сідницях, то по ногах.

Після, здавалося, нескінченного кошмару ми, з онімілими ногами, насамкінець добралися до виходу. Молодий офіцер допоміг нам: він тягнув Мері згори, а ми зі Старим штовхали знизу. Потім я пропустив Старого поперед себе, вистрибнув сам і забрав Мері у молодика. Надворі вже сутеніло.

Ми пройшли назад повз розчавлений будинок, обходячи зарості, а звідти подалися до узбережної дороги. Нашого авто ніде не було видно; але це не мало значення, бо нас швиденько заштовхали до «болотяного танку». Нам довелося поквапитися, бо битва вже гуркотіла майже поряд. Командир танку натиснув на кнопки, і «черепашка» повільно сповзла похилою греблею у воду. П’ятнадцять хвилин по тому ми вже були на борту крейсера «Фултон».

А за годину ми вже висадилися на базі Мобіл. Ми зі Старим встигли підкріпитися кавою й бутербродами в кают-компанії крейсера, а тим часом санітарки приводили Мері до ладу в жіночому відділенні. Невдовзі вона приєдналася до нас і мала цілком пристойний вигляд.

— Ти як, Мері? З тобою все добре? — спитав я.

— Звісно, добре, любий, — усміхнулася вона. — Чом би й ні?

Маленький командирський корабель у супроводі прикриття забрав нас із бази. Я думав, що ми прямуємо до себе у Відділ або, найімовірніше, до Вашингтона. Я не став питати, а Старий був не в гуморі розмовляти; мені було досить того, що я тримав Мері за руку, відчуваючи величезне полегшення.

Пілот загнав корабель до ангару на схилі гори, виконавши карколомний маневр, який цивільні кораблі виконати неспроможні: знизився на повній швидкості, залетів до печери й вмить зупинився. Якось так.

— Де ми? — спитав я.

Старий, не відповівши, вийшов. Ми з Мері поквапилися слідом. Ангар виявився маленьким — там ледь вистачало місця для парковки близько дюжини кораблів; він мав гальмівну платформу і одну пускову катапульту. В ньому стояло ще двоє кораблів, окрім нашого. Нас зустріли вартові й провели до дверей, викарбуваних у природній скелі. Пройшовши всередину, ми опинилися в передпокої.

Металічний голос, що почувся невідомо звідки, наказав нам зняти ту примарну одежу, яку ми на собі мали. До наготи я вже встиг звикнути, але розлучатися з пістолетом і телефоном мені не хотілося.

Ми пройшли далі всередину, де нас зустрів молодий чоловік, чиїм єдиним предметом одягу була наручна пов’язка з трьома шевронами й схрещеними ретортами. Він доправив нас до дівчини, вдягненої ще «скромніше», бо на її наручній пов’язці було не три шеврони, а два. Побачивши Мері, вони відреагували кожен по-своєму — у відповідності до своєї статі. Капрал був явно радий передати нас капітану, яка нас прийняла.

— Ми отримали ваше повідомлення, — сказала капітан. — Доктор Стілтон вже чекає на вас.

— Дякую, мадам, — відповів Старий. — Чим швидше, тим краще. Нам куди?

— Хвилинку, — сказала вона і, підійшовши до Мері, обмацала її волосся. — Мусимо все перевірити, — додала вона вибачливим тоном.

Якщо капітан і знала про фальшивість значної частини волосся Мері, то все одно промовчала, а Мері й оком не зморгнула.

— Все в нормі, — засвідчила вона. — Ходімо. — Її власне волосся було по-чоловічому коротко підстрижене чіткими сивими хвильками.

— Гаразд, — мовив Старий. — Стривай, синку, далі тобі не можна.

— Чому це? — спитав я.

— Тому що ти мало не зіпсував першу спробу, — стисло пояснив він. — А тепер стули писок і мовчи.

— Офіцерська їдальня прямо по коридору й ліворуч. Можете почекати там, — порадила капітан.

Так я й зробив. Дорогою до їдальні я проминув двері, скромно прикрашені великими червоними черепами зі схрещеними кістьми, під якими виднівся напис:

Увага! За цими дверима — живі паразити

Нижче трохи меншими літерами йшлося:

Вхід дозволено тільки кваліфікованому персоналу — користуйтеся процедурою «А»

Ага, мені явно не туди.

Офіцерська їдальня виявилася звичайною кімнатою відпочинку, де розсиджувалися четверо чоловіків і дві жінки. Мій прихід явно нікого не зацікавив, тож я знайшов вільне крісло і всівся, міркуючи: «Чи треба бути великим цабе, щоб у цій забігайлівці мені запропонували принести випивку?». Через деякий час до мене приєднався говірливий чоловік із відзнаками полковника на ланцюжку, що висів у нього на шиї; там же висіла медаль Святого Христофора і посвідчення особи, схоже на собачий жетон.

— Новачок? — поцікавився він.

Я кивнув.

— Цивільний експерт? — не відставав чоловік.

— Мабуть, ні, — відказав я. — Я — польовий оперативник.

— Як вас звати? Перепрошую, що набридаю, — вибачився полковник, — але сталося так, що я відповідаю тут за безпеку. Мене звуть Келлі.

Я представився. Полковник кивнув.

— Я, взагалі-то, бачив, як заходила ваша група. То був мій «внутрішній голос», який звертався до вас зі стін. А тепер, містере Найвенс, може, хильнемо по чарчині? Судячи з довідки, яку ми на вас отримали, вам це не завадить.

Я підвівся:

— Я не проти! Але тут треба когось застрелити, інакше не принесуть!

***

— Отже, як на мене, — вів далі Келлі за кільканадцять хвилин, — офіцер безпеки потрібен тут як п’яте колесо до воза. Нам слід опублікувати результати, щойно ми їх отримаємо. Бо воюємо ми з ворогом нелюдського походження.

Я зауважив, що своїми міркуваннями він не схожий на типового армійського начальника. Келлі не образився і розсміявся:

— Повір мені, синку, великі цабе в погонах не завжди такі, якими їх зображають. Це лише так здається.

Я погодився, зазначивши, що маршал авіації Рекстон мені здався досить прозорливою людиною.

— Ти з ним знайомий? — поцікавився полковник.

— Особисто — ні, але доводилося часто стикатися з ним по роботі — востаннє я бачив його сьогодні.

— Гм, — мугикнув полковник. — Мені не доводилося з ним зустрічатися. Ви обертаєтесь у більш високих колах, ніж я, шановний добродію.

Я пояснив, що то був просто збіг обставин, але все одно з того моменту полковник почав ставитися до мене з більшою повагою. Згодом він почав розповідати про роботу, яку виконувала тутешня лабораторія.

— Наразі ми знаємо про цих огидних створінь більше, ніж сам чорт. Але чи знаємо ми, як треба знищувати їх, не вбиваючи при цьому їхніх носіїв? Ні, не знаємо.

— Зрозуміло, — продовжував полковник, — що якби ми мали змогу заманювати їх по одному до маленької кімнати й поливати їх антимікробним препаратом, то ми могли б врятувати носія. Але це все одно, що старий жарт про те, як можна спіймати пташку: треба просто підкрастися ззаду й вхопити її за хвоста. Сам я не науковець, я просто син поліцейського і сам свого роду поліцейський, але я розмовляв із тутешніми науковцями і тому знаю, що нам потрібно. Це — біологічна війна, тому перемогу в ній можна здобути за допомогою біологічної зброї. Нам потрібен якийсь жучок, котрий кусатиме слимаків, але не чіпатиме носіїв. Звучить начебто просто, еге ж? Так, просто. Ми знаємо цілу купу збудників, здатних знищити цих паразитів: віспа, тиф, сифіліс, летаргічний енцефаліт, бактерії Обермеєра, чума, жовта лихоманка і так далі. Але від них помре і носій.

— А хіба не можна використати щось таке, до чого всі мають імунітет? — спитав я. — Візьмімо, наприклад, тиф — кожен має щеплення від тифу. І майже кожному кололи вакцину від віспи.

— Це не годиться. Якщо носій має імунітет, то слимак також буде невразливим. Тепер, коли паразити створили собі жорстку зовнішню оболонку, вони контактують із довкіллям через носія. Ні, нам потрібно щось таке, що інфікує і слимака і носія. Але носій при цьому відбудеться помірною лихоманкою або сильним головним болем, а слимак здохне.