Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 58)

Я хотів видати ще якусь геніальну ідею, але помітив, що на порозі стоїть Старий. Вибачившись, я підвівся й підійшов до нього.

— Про що Келлі тебе розпитував? — поцікавився він.

— Він мене не розпитував, — відповів я.

— Це тобі так здалося. А ти знаєш, хто такий цей Келлі?

— А навіщо мені знати?

— Треба знати. А може, й не треба. Він ніколи й нікому не дозволяє себе фотографувати. Це — Б. Дж. Келлі, найвидатніший науковець-криміналіст нашого покоління.

— Та невже? Але ж він не військовий.

— Можливо, він резервіст. Але це дає уявлення про те, наскільки важливою є ця лабораторія. Ходімо.

— А де Мері?

— Тобі зараз до неї не можна. Вона одужує.

— Вона що — поранена?

— Я ж обіцяв тобі, що шкоди вона не зазнає. Доктор Стілтон — найкращий у своїй професії. Але нам довелося зануритися дуже глибоко, щоб здолати сильний опір.

Я задумався.

— Ти отримав те, що хотів? — спитав я.

— І так і ні. Ми здобули багато, але роботу до кінця не довели.

— А що ви шукали?

Ми йшли одним із тих нескінченних підземних коридорів, з яких складалася будова, споруджена в товщі гори. Невдовзі Старий завів до маленького порожнього кабінету, і ми повсідалися в крісла. Шеф натиснув на столі кнопку переговорного пристрою і сказав:

— Приватна розмова.

— Слухаю, сер, — відповів голос. — Записувати не будемо.

На стелі спалахнула зелена лампочка.

— Не дуже-то я їм довіряю, — зауважив Старий, — але це хоча б гарантує, що доступ до запису нашої розмови матиме лише Келлі і більше ніхто. А тепер, синку, про те, що ти хотів би узнати. Хоча не знаю, чи маєш ти на це право. Так, ти одружений із дівчиною, але це не означає, що тобі належить і її душа, а те, про що ми дізналися, ховається так глибоко, що вона й сама не знала про його існування.

Я нічого не сказав, бо сказати було нічого. Старий продовжив свою розповідь стривоженим тоном:

— Проте буде краще розповісти тобі достатньо для того, аби ти зрозумів. Інакше ти чіплятимешся до неї, щоб дізнатися. А мені цього аж ніяк не хотілося б. Бо для неї це може скінчитися внутрішнім безладом. Сумніваюся, що вона хоча б щось пам’ятає сама, — Стілтон дуже умілий та обережний фахівець, але твоє втручання все одно може накоїти біди.

Я глибоко зітхнув:

— Тобі краще знати. Я не фахівець.

— Ото ж бо. А тепер я тобі дещо розповім і відповім на твої запитання, вірніше, на декотрі з них, в обмін на урочисту обіцянку ніколи не чіплятися до своєї дружини з недоречними розпитуваннями. Ти не маєш для цього необхідних навичок.

— Домовилися, сер. Даю слово.

— Тоді почнімо. Колись існувала група людей, іншими словами, секта, яка впала в немилість.

— Знаю. Вітманіти.

— А звідки ти знаєш? Від Мері? Вона не могла тобі про це розповісти, бо вона сама не знала.

— Ні, не від Мері. Просто сам докопався.

Старий поглянув на мене з несподіваною повагою.

— Може, я тебе недооцінив, синку. Правильно кажеш — вітманіти. Мері була одною з них, іще дитиною вона жила з ними в Антарктиці.

— Стривай! — вигукнув я. — Вони покинули Антарктику в... — коліщата в моїй голові шалено завертілися, —...у 1974 році.

— Правильно. А чому ти так переполохався?

— Але ж виходить, що Мері зараз близько сорока років. Не може бути!

— А тобі не все одно?

— Що? Та ні, все одно. але ж цього не може бути.

— Може, й не може. Просто сиди і слухай. Хронологічно її вік становить близько сорока. Біологічно — двадцять із гаком. Психологічно ж вона ще молодша, бо не пам’ятає й не знає нічого, що відбулося до 1990 року.

— Що ти хочеш сказати? Те, що вона багато чого не пам’ятає, з цим все ясно: вона не має бажання пам’ятати. Але що ти маєш на увазі під рештою?

— Те, що сказав. Вона молодша, ніж є насправді, тому що. Пам’ятаєш ту камеру, де вона почала пригадувати? Так от: вона провела там років із десять, якщо не більше, плаваючи у підвішеному живому стані в отому акваріумі.

РОЗДІЛ 28

Був час, коли я був невразливим до емоційних потрясінь. Але старіючи, я не стаю грубішим, навпаки — я стаю м’якшим. Значною мірою це пояснюється коханням. Думка про те, що Мері, моя кохана Мері, плавала в отій штучній утробі ні жива ні мертва, однак збережена, мов законсервований коник-стрибунець, краяла моє серце.

Звідкись здалеку до мене долинув голос Старого:

— Заспокойся, синку, з нею все гаразд.

— Продовжуй, — мовив я.

На перший погляд історія Мері була простою, хоча й загадковою. Її знайшли в болотах поблизу Кайзервілля на північному полюсі Венери — маленька дівчинка не могла пояснити, хто вона, і знала лише своє ім’я, Аллюкера. Ніхто не звернув уваги на промовистість цього імені, до того ж дитина такого віку ніяк не асоціювалася зі скандальною історією вітманітів: у 1980 році транспортний корабель не знайшов жодного вцілілого з їхньої колонії під назвою «Новий Сіон». Їхні плантації знову обернулися на болота, житла являли собою розтріскані поруйновані споруди в смердючих заростях. Понад десяток років часу та понад 300 кілометрів джунглів відділяли маленьку сироту з Кайзервілля від релігійних фанатиків із «Нового Сіона».

На той час непояснима знахідка земного дитинчати на Венері видавалася майже неймовірною. Це було все одно що знайти живого кота в морозильнику, і цей факт потребував пояснення. Але серед науковців та інтелектуалів не знайшлося нікого, хто зацікавився би розслідуванням цього явища. Кайзервілль і досі має не надто добру репутацію, а в ті часи там мешкали шахтарі, повії, представники корпорації «Дві Планети», і більше ніхто. Не думаю, що копирсання лопатами в радіоактивному болотяному намулі залишало багато енергії для інтелектуальної діяльності й розвитку.

Найпевніше, дівчинка виросла, граючись фішками для покера і називаючи кожну жінку з дитячим возиком «матусею» або «тітонькою». А вони у свою чергу скоротили її ім’я до Люкі. Старий не вдавався в подробиці — хто й чому оплатив доставку дівчинки на Землю, а моїх розпитувань про це уникав. Реально важливе питання полягало от у чім: де вона була відтоді, як «Новий Сіон» поглинули джунглі, і що конкретно трапилося з колонією.

Відповідь на це запитання, міцно скута страхом та відчаєм, крилася глибоко у свідомості Мері.

***

Десь близько 1980 року (майже в той самий час або роком раніше, коли з’явилися перші повідомлення про появу летючих тарілок у Сибіру) титанці виявили існування колонії «Новий Сіон». Якщо припустити, що це трапилося за один сатурнальний рік до вторгнення на Землю, то хронологія збігається більш-менш точно. Навряд чи титанці шукали на Венері землян; імовірно, вони досліджували Венеру так само, як Землю. А може, просто знали, де шукати: відомо, що протягом двохсот чи більше століть вони час від часу викрадали людей. Можливо, вони захопили когось на Землі, й мозок полоненого розповів їм, де розташована колонія «Новий Сіон». У темних глибинах пам’яті Мері зачіпки для розгадки не було.

Мері стала свідком загарбання колонії, бачила, як її батьків перетворили на зомбі, і їм було байдуже до неї. Вочевидь, сама вона в полон до слимаків не потрапила, тому одержимою не була. А може, й була, але її відпустили на волю, бо паразити дійшли висновку, що слабка й невчена дівчинка не зможе бути якісним рабом. В будь-якому разі вона тинялася рабською колонією протягом нескінченного, як сприймалося її дитячою психікою, часу, роздобуваючи, мов мишеня, крупиці харчів для виживання. На Венері слимаки збиралися залишитися надовго; основну масу їхніх рабів складали тубільні мешканці Венери, а прибульці-колоністи з «Нового Сіону» просто стали їхньою випадковою здобиччю. Мері, поза сумнівом, бачила, як їїбатьків помістили до акваріуму в живому підвішеному стані. Для чого? Для майбутнього використання під час загарбання Землі? Можливо, але не стовідсотково.

Через деякий час її саму схопили й помістили до акваріуму. Де? На космічному кораблі чи на самій венеріанській базі слимаків? Швидше за все, на базі, бо, коли Мері прийшла до тями, вона й досі перебувала на Венері. І таких інформаційних прогалин є багато. Чи були ті слимаки, що керували венеріанцями, ідентичними до слимаків, які керували колоністами? Слимаки здаються нескінченно багатогранними, але їм, ясна річ, доводиться адаптуватися до біохімічного складу своїх носіїв. Якби на Венері було киснево-кремнієве середовище, як на Марсі, або фторове, тоді той самий вид паразитів не зміг би користуватися ними одночасно. Але нас цікавить ситуація, яка була там на той час, коли Мері вилучили з інкубатора. Вторгнення титанців на Венеру провалилося або перебувало на грані провалу. Майже напевне Мері була одержимою, коли її вилучили з акваріуму, але сталося так, що вона пережила слимака, який тримав її в полоні.

Чому ті слимаки подохли? Чому їхнє вторгнення на Венеру скінчилося для них катастрофою? Відповіді саме на ці запитання Старий хотів вивудити зі свідомості Мері за допомогою доктора Стілтона.

— Оце і все? — спитав я.

— А що, мало? — відповів Старий.

— Ця інформація породжує не менше запитань, аніж дає відповідей, — дорікнув я.

— Ясна річ, я розповів тобі не все, — зауважив Старий. — Далеко не все. Але ж ти не фахівець із Венери і не психолог, тому не зможеш належним чином все оцінити. Я виклав тобі основне, аби ти знав, що нам доведеться працювати з Мері та що тобі не слід самому розпитувати її про минуле. Будь лагідним із нею, хлопче, — на її долю й так випало чимало лиха.