Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 59)

Я проігнорував пораду Старого — дуже дякую, але якось я вже сам розберуся, як треба поводитися з власною дружиною.

— Чого я не розумію, — сказав я, — так це чому ти взагалі із самого початку пов’язав Мері з летючими тарілками? Тепер я бачу, що ти навмисне взяв її в оту нашу першу поїздку до Айови. Так, ти мав рацію, але ж чому? Відповідай — і не здумай мені локшину на вуха вішати.

На обличчі Старого з’явився ошелешений вираз.

— Сину, у тебе коли-небудь бувають інтуїтивні здогадки? Передчуття?

— Ну аякже!

— А що таке «інтуїтивна здогадка», як ти гадаєш?

— Ну, це впевненість у тім, що щось відбувається так чи не так, без переконливих доказів. Або передчуття, що дещо має трапитися, або глибинна спонука щось зробити.

— Слабенькі визначення. На мою думку, передчуття — це результат автоматичного процесу міркування, яке відбувається в підсвідомості на підставі даних, які в тебе є, але про існування яких ти не здогадуєшся.

— Схоже на чорну кішку в темній кімнаті темної ночі. Коли ми їздили до Айови, жодних даних ти не мав. Не розповідай мені, що твоя підсвідомість працює на даних, які ти зможеш отримати, скажімо, наступного тижня. Я все одно не повірю.

— Річ у тім, що у мене були дані.

— Що?

— Який останній крок робить кандидат перед тим, як йому видадуть у нашому Відділі посвідчення агента?

— Особиста співбесіда з тобою.

— А от і ні!

— А, згадав: трансаналіз. — Про гіпнотичний аналіз я забув із тої простої причини, що «піддослідний» ніколи про нього не пам’ятає, — він перебуває десь там, в іншому місці, куди людина відлітає, коли спить. — Ти хочеш сказати, що вже мав тоді ці дані на Мері? Але ж це зовсім не здогадка.

— І знову мимо. Так, певна інформація у мене була, але дуже маленька, бо захисні реакції Мері є дуже сильними. І навіть ця незначна інформація на той час вже встигла вивітритися з моєї свідомої пам’яті. Але я знав, що Мері як агент годиться саме для цієї роботи. Пізніше я прокрутив запис її інтерв’ю під гіпнозом і зрозумів, що її підсвідомість може видати набагато більше. Ми намагалися дістатися до цього масиву даних, але не змогли. Але я дізнався, що підсвідомість Мері містить значно більше інформації.

Я замислився:

— Отже, ти анітрохи не сумнівався в необхідності роздобути ту інформацію і тому цілком свідомо прирік Мері на страждання?

— Я мусив це зробити. Вибач.

— Добре, добре. — Я знову на мить замислився. — Слухай-но, а що було в моєму гіпнотичному аналізі?

— Це недоречне запитання.

— Іди в сраку.

— Я не сказав би, навіть якби міг. Бо ніколи не прослуховував твого гіпнотичного аналізу, синку.

— Як це?

— Я дав завдання своєму заступнику прослухати його, а потім спитав, чи є в ньому щось таке, що я мав би знати. Заступник сказав, що ні, тож я й не став його слухати сам.

— Отакої! Що ж, спасибі.

Старий у відповідь тільки буркнув, і я відчув до нього теплоту, яку вже досить довго не відчував. Ми з батьком частенько дивуємо один одного.

РОЗДІЛ 29

Слимаки померли від чогось, чим вони заразилися на Венері. Це те, що ми знали, або гадали, що знали. Але нам не судилося швидко отримати ще один шанс роздобути безпосередню інформацію, бо поки ми зі Старим розмовляли, прийшло повідомлення, що Рекстон все ж таки віддав наказ розбомбити тарілку під Пасс-Крисчен, аби вона знову не потрапила до рук титанців. Схоже, Старий зберігав надію дістатися до отих полонених людських істот в акваріумі тарілки, щоб спробувати вдихнути в них життя й розпитати їх.

Тож цей шанс було втрачено. І тепер відповіді на запитання можна було роздобути лише від Мері. Припускаючи, що якась конкретна венеріанська інфекція виявилася фатальною для слимаків, але не для людей (бо Мері вдалося вижити й пережити паразитів), залишалося одне: випробувати всі типи інфекцій і визначити, яка з них виявилася смертельною. Чорт забирай, як же це геніально: перебрати кожну піщину на широкому узбережжі та швидко виявити, яка з них має квадратну форму!

Проблема трохи спрощувалася тією обставиною, що потреби визначати, які венеріанські хвороби є смертельними для землян, не було. Річ у тім, що список суто венеріанських хвороб, фатальних для землян, є навдивовижу коротким, а список не фатальних, але дратівливих і неприємних є надзвичайно довгим — з точки зору мікроба з Венери, ми, напевне, є для нього аж надто незвичним харчем, не відповідним його смакам. Втім, сумніваюся, що венеріанський мікроб має якусь точку зору, хоча шановний доктор Макільвейн думає інакше.

Проблема ускладнювалася тим, що типи суто венеріанських захворювань, представлених живими мікробними культурами на Землі, були вкрай обмежені кількісно, тобто шуканої піщинки могло не бути на узбережжі взагалі. Ясна річ, таку ваду можна було легко усунути: варто було лише кілька сотень років попрацювати над дослідженням далекої планети.

А тим часом у повітрі війнуло холодом — програма «Сонячна засмага» не могла тривати безкінечно.

***

Довелося повертатися туди, де крилася сподівана відповідь: до мозку Мері. Мені це не подобалося, але я нічого не міг вдіяти. Схоже, вона не здогадувалася, чому її знову й знову просили пройти сеанс гіпнозу, а може, здогадувалася, але не казала. Вона начебто зберігала зовнішній спокій, але внутрішня напруга все одно проявлялася — синцями під очима й іншими подібними симптомами. Насамкінець я пішов до Старого і сказав, що це має припинитися.

— Тобі краще знати, синку, — спокійно відповів Старий.

— Звісно, що краще! Якщо ви й досі не спромоглися витягнути з неї те, що вам потрібно, то вам вже ніколи не вдасться цього зробити.

— А чи маєш ти уявлення, скільки часу треба витратити на дослідження всіх спогадів у свідомості людини, навіть якщо йдеться про якийсь конкретний період? Це займає стільки ж часу, скільки тривав сам період. Те, що нам потрібно — якщо воно взагалі там є, — може мати неоднозначний характер.

— Так, якщо воно взагалі там є, — повторив я. — І ти достеменно цього не знаєш. Попереджаю: якщо в результаті цих дослідів у Мері трапиться викидень, то я особисто дам тобі по голові.

— А якщо нам не вдасться нічого знайти, — спокійно зазначив Старий, — то ти волатимеш до Небес, щоб трапився викидень. Чи ти хочеш виховувати дітей на поталу титанцям?

Я прикусив губу.

— Чому ти не послав мене до Радянського Союзу, а тримаєш мене біля себе?

— Якщо тобі так цікаво, то, по-перше, ти потрібен мені тут, щоб підтримувати добрий настрій Мері, а не поводитися мов зіпсутий засранець! По-друге, потреба в цьому відпала, бо інакше я тебе туди відрядив би.

— Годі тобі! А що сталося? Надійшла інформація від якогось іншого агента?

Старий підвівся й кинув, йдучи до виходу:

— Якби ти навчився виявляти дорослу цікавість до світових новин, то ти не питав би мене.

— А що сталося? — знову повторив я, але шеф не відповів — він вже пішов.

Я поквапився слідом за ним — дізнатися, що коїться у світі. Мій одноколійний розум ніколи не виявляв інтересу до щоденних новин — як на мене, то оця наруга над вухами та очами розповідями про банальні речі, які відбуваються десь на краю світу, є прокляттям так званої цивілізації і вбивством серйозного аналітичного мислення. Але я справді інколи випадаю з потоку світових подій.

Цього разу я примудрився проґавити новину про азійську чуму. Пропустив першу, ні, другу за величиною новину сторіччя, єдину загальноконтинентальну епідемію Чорної смерті, починаючи із сімнадцятого століття.

Мені було незрозуміло одне. Комуністи — істоти навіжені, з ними все ясно, але я бував за Завісою достатньо довго, щоб переконатися: їхня державна система охорони здоров’я була не гіршою за нашу, а в чомусь навіть кращою, бо тамтешні можновладці потребували великої кількості підлеглих і тому ставилися до охорони здоров’я з усією серйозністю. Щоб допустити поширення таких напастей, як пацюки, блохи й воші, державна система мала бути неефективною, чого в даному випадку не можна було сказати. У цьому відношенні комісарам навіть вдалося почистити Китай щонайменше такою мірою, що бубонна чума й тиф якщо й з’являлися там час від часу, то в ендемічному вигляді, а не у вигляді епідемії.

Але цього разу обидві чуми поширювалися зі швидкістю чуток на всьому російсько-сибірсько-китайському просторі. Ситуація стала настільки серйозною, що радянська державна система розвалилася, і уряд СРСР через космічні станції став благати ООН про допомогу. Що ж трапилося?

Поміркувавши, я склав докупи два фрагменти головоломки і знову звернувся до Старого:

— Думаю, шефе, за Завісою теж були слимаки.

— Так.

— І ти про це знав? Тоді заради всього святого, мусимо робити щось негайно, інакше вся долина Міссісіпі опиниться в тому ж стані, що й Азія. Достатньо одного пацюка, одного маленького пацюка...

Я пригадав свій час перебування серед слимаків — зазвичай я намагався уникати цих спогадів. Титанцям було начхати на санітарний стан людей. Мій володар жодного разу не змусив мене помитися, жодного. Відтоді, як слимаки облишили маскарад як більше непотрібний, то, напевне, на всьому просторі від канадського кордону й до Нового Орлеана жодна людина не милася у ванні. І тому знову поширилися воші й блохи.

Старий зітхнув:

— Можливо, це найкращий вихід. І, можливо, єдиний.

— А іще можна їх просто розбомбити. Так буде навіть краще. Чистіший спосіб померти.