Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 56)

— Охолонь. Він мертвий, вони всі мертві, бо задихнулися в кисні, коли танк зруйнував їхній повітряний шлюз.

Але я все одно тримав свій пістолет напоготові.

— Я хочу спалити цього слимака, — наполіг я. — Можливо, він і досі живий. — Слимак не мав отої твердої коростявої оболонки, яка почала траплятися нам на очі останнім часом, — він був «голий», вологий і огидний.

Старий знизав плечима:

— Роби як знаєш. Він вже ніяк не зможе завдати тобі шкоди.

— Чому не зможе?

— Хімія у нього не та. Цей слимак не може жити в кисневій атмосфері.

Старий переповз через маленьке тільце, закриваючи його собою, тому я не зміг встрелити слимака, навіть коли б захотів. Мері, завжди така вправна з пістолетом, не витягнула його, а натомість зіщулилася, притиснувшись до мене і дихаючи короткими різкими схлипами. Старий зупинився і спитав спокійним голосом:

— Ідеш, Мері?

Вона перевели подих і перелякано кинула:

— Вертаймося назад! Тікаймо звідси геть!

— Вона має рацію, — сказав я. — Тут трьом людям нічого не зробити. Це — робота для команди дослідників зі спеціальним обладнанням.

— Це неодмінно треба зробити, Мері, — наполіг шеф, не звертаючи на мене уваги. — І ти це чудово знаєш. І це мусиш зробити саме ти.

— А чому саме вона? — сердито спитав я.

Старий знову мене проігнорував.

— Ну як, Мері?

Десь у глибинах душі вона віднайшла психологічні резерви. Її дихання стало нормальним, риси обличчя пом’якшились, і Мері переповзла через труп ельфа з граціозністю і невимушеністю королеви, яка йде на ешафот. Я поповз позаду, досі вовтузячись із пістолетом і намагаючись не торкатися трупика.

Нарешті ми опинилися у великій камері. Можливо, то був пункт керування, бо в тій камері було багато маленьких мертвих ельфів, хоча я так і не побачив того, що нагадувало б мені прилади або якусь машинерію.

Внутрішня поверхня камери була порожниста і освітлена лампами, значно яскравішими за червонувате освітлення, а її простір прикрашали якісь звивини, так само позбавлені сенсу (для мене), як і звивини мозку. Мене знову стривожила думка — тепер я знаю, вона була абсолютно хибна, — що корабель сам по собі був живим організмом.

Старий вперто продовжував повзти вперед, допоки не опинився в ще одній трубі, яка жевріла червоним. Її звивинами ми дісталися ділянки, де труба розширилася до трьох із гаком метрів, і «стеля» була достатньо високою, щоб можна було рухатися майже навстоячки. Але нашу увагу привернуло не це: ми побачили, що стіни втратили свій матовий відтінок.

Обабіч нас, за прозорими перегородками, кишіли тисячі й тисячі слимаків; вони плавали, зависали і звивалися в якійсь рідині, котра, ймовірно, підтримувала їхню життєдіяльність. Кожен резервуар мав внутрішнє розсіяне освітлення, і я мав змогу бачити всю оту пульсуючу масу наскрізь — мені захотілося кричати.

Я й досі тримав у руці пістолет. Старий простягнув руку й закрив долонею ствол.

— Не спокушайся, — застеріг він мене. — Ти ж не хочеш, щоб вся ця мерзота вихлюпнулася на нас? Вони все одно нікуди від нас не втечуть.

Мері спостерігала за слимаками якось аж надто спокійно. Тепер, в ретроспективі, я сумніваюся, що вона була повністю свідома того, що відбувалося. Я поглянув на неї, потім знову на стіни гігантського акваріума і з притиском сказав:

— Тікаймо звідси геть, поки ще можна, а потім розбомбимо цю тарілку до бісової матері!

— Ні, — спокійно відказав Старий. — Там є іще дещо. Ходімо.

Труба знову звузилася, потім збільшилася знову, і ми опинилися в камері, дещо меншій за ту, де були слимаки. Знову там виявився акваріум із прозорими стінами, і знову в ньому щось плавало.

Мені довелося придивитися кілька разів, перш ніж я повністю второпав, що то було, і повірив власним очам.

Якраз під стінкою плавало долілиць тіло якогось чоловіка, «людського», земного чоловіка віком від сорока до п’ятдесяти років. Він був сивий і майже лисий. Руки він тримав притиснутими до грудей, коліна — підібганими, наче він спав собі спокійно в ліжку — або в материнській утробі.

Я дивився на нього, і в голові моїй виникали жахливі думки. Він був там не один; за ним виднілося багато людей — чоловіків та жінок, старих та молодих, але цього я зміг роздивитися найкраще, і тому він привернув мою увагу. Я не сумнівався, що він мертвий, інша думка мені й у голову не приходила, але потім я побачив, як ворушаться його губи, — і пожалкував, що він не мертвий.

***

Мері тинялася цією камерою наче п’яна, втім, радше не п’яна, а якась заклопотана й ошелешена. Вона ходила від однієї прозорої стіни до іншої, пильно вдивляючись у залюднену напівтемну глибину. Старий дивився тільки на неї.

— Ну що скажеш, Мері? — лагідно спитав він.

— Я не можу їх знайти! — відповіла вона з відчаєм у голосі, наче маленька дівчинка. І швидко відбігла від однієї стіни до іншої.

Старий міцно вхопив її за руку і зупинив.

— Ти не там їх шукаєш, — твердо мовив він. — Повернися туди, де вони є. Пам’ятаєш?

Мері зупинилася і відчайдушно зойкнула:

— Не можу згадати!

— Мусиш згадати... негайно. Це те, що ти можеш для них зробити. Мусиш повернутися туди, де вони є, і віднайти їх.

Мері заплющила очі й заплакала. Потім задихнулася й закашлялася. Я проштовхнувся поміж ними й сказав:

— Облиш! Що ти від неї хочеш?

Старий вхопив мене вільною рукою й відштовхнув геть.

— Стривай, синку, — прошепотів він зі злістю в голосі, — не заважай. Відійди.

— Але ж.

— Ні! — Він відпустив Мері й відвів мене у прохід. — Будь тут. І якщо ти кохаєш свою дружину й ненавидиш титанців, то не втручайся. Я не завдам їй шкоди — обіцяю.

— Що ти збираєшся робити?

Але Старий уже пішов від мене. Я ж залишився стояти, не бажаючи, щоб це тривало далі, але й не пориваючись втручатися в те, чого я не розумів.

Мері повільно опустилася й присіла навпочіпки, як мала дитина, затуливши руками обличчя. Старий підійшов до неї, схилився й торкнув за плече.

— Пригадай, — почув я його голос. — Пригадай той момент, коли все це почалося.

Я ледь розчув її відповідь:

— Ні... ні.

— Скільки років тобі було? Коли тебе знайшли, тобі було сім чи вісім. Це було до того?

— Так, до того, — схлипнула Мері й розпласталася на підлозі. — Мамо, мамо!

— Що каже твоя мама? — лагідно спитав Старий.

— Вона не каже нічого. Просто якось химерно дивиться на мене. У неї на спині щось є. Мені страшно! Я боюся!

Я підвівся й поквапився до них, пригинаючись, аби не вдаритися головою об низьку стелю. Не відводячи погляду від Мері, Старий махнув мені рукою, мовляв, стій і не рипайся.

— Відійди, — кинув він. — Далеко відійди.

Ці слова адресувалися мені, і я підкорився. Але підкорилася й Мері, відійшовши далеко в минуле.

— Прилетів корабель, — прошепотіла вона. — Великий блискучий корабель.

Старий щось спитав у неї, і вона відповіла, але я не розчув. Цього разу я тримався на відстані і намагався не заважати. Мені було видно, що Старий не завдавав Мері фізичної шкоди, і, попри мої плутані і збуджені емоції, я відчував, що відбувається щось важливе, щось настільки важливе, що воно поглинало всю увагу Старого в самісінькому лігві ворога.

Він продовжував говорити до Мері, говорити заспокійливо й водночас наполегливо. Мері вгамувалася і немовби впала в летаргію, але мені було чути, що вона йому відповідала. Невдовзі вона заговорила монотонною логореєю людини, якій відлягло від серця. Старий лише зрідка підказував їй.

Раптом я почув, що позаду мене щось повзе. Я повернувся й вихопив пістолет, гадаючи, що нас заманили в пастку. То був молодий офіцер, якого ми залишили вартувати на вході, — я мало не застрелив його, але вчасно упізнав.

— Негайно виходьте! — сказав він стривоженим голосом.

Проштовхавшись повз мене у камеру, він повторив свою вимогу Старому. Той скривився з виразом страшенного роздратування.

— Замовкни й не заважай, — відказав він.