Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 55)

Я помітив Старого, який розмовляв із командиром десантної групи. Я підійшов до них і втрутився в розмову.

— Треба вшиватися звідси, шефе. Бо цю місцину слід було вгатити атомною бомбою ще десять хвилин тому.

Замість Старого мені відповів командир:

— Розслабся, — спокійно сказав він. — Концентрація ворога є недостатньою для атомної бомби, навіть іграшкової.

Розгнівавшись, я хотів спитати його, звідки йому відомо про недостатню концентрацію слимаків, але тут мене перервав Старий:

— Він має рацію, синку. — Батько взяв мене під руку та повів до машини. — Так, його правда, але з абсолютно іншої причини.

— Ти про що?

— Ми ж не бомбували міста, які захопили слимаки? От і вони також не хочуть бомбувати цю місцевість — допоки їхня тарілка ціла. Вони не хочуть її пошкодити, вони прагнуть забрати її назад цілісінькою. А тепер повертайся до Мері і пильнуй псів та чужих чоловіків — пам’ятаєш?

Я замовк; Старий не зміг мене переконати. Тому очікував, що кожної миті ми можемо перетворитися на клацання в лічильнику Гейгера. Слимаки, воюючи в людській подобі, билися з безрозсудністю бойових півнів — можливо, через те, що насправді людьми вони не були. Тому навіщо їм виявляти якусь обережність щодо однієї зі своїх численних тарілок? Бо вони, напевне, більше непокояться, щоб вона не потрапила в наші руки, а не врятувати її.

Не встигли ми дійти до авто й поговорити з Мері, як до нас підбіг, спітнівши, отой малий шмаркач із ВМС. Він зупинився, перевів подих і відсалютував Старому:

— Командир каже, що ви вільні робити все, що завгодно, — все, що завгодно!

З його манери я здогадався, що дозвільна депеша згори була, мабуть, написана великими літерами в супроводі грізних знаків оклику та не менш грізних зірочок із примітками.

— Дякую, сер, — доброзичливо мовив Старий. — Нам просто треба оглянути захоплене судно.

— Так, сер. Ходімо за мною, сер.

Натомість він пішов за нами, явно не знаючи, кого супроводжувати — Мері чи Старого. Гору взяла Мері. Я ж пішов слідом, пильнуючи довкола й ігноруючи молодика. Якщо не впорядковувати регулярно місцевість біля узбережжя, то вона невдовзі перетвориться на джунглі. Тарілка приземлилася на прогалину в заростях, — і Старий пішов до неї найкоротшим шляхом.

— Пильнуйте, сер. Дивіться під ноги, — застеріг його хлопчина.

— Слимаки? — спитав я.

— Коралові змії, — похитав він головою.

В той момент у порівнянні з паразитами отруйна змія здавалася мені безневинною мов бджілка, але я, напевне, звернув увагу на його застереження, бо, коли сталася несподіванка, я справді дивився собі під ноги.

Спершу я почув вигук. А потім — о боже! — на нас вискочив бенгальський тигр. Мабуть, першою в нього вистрілила Мері. Хто вистрілив наступним — я чи молодий офіцер — хтозна, але, схоже, що все ж таки наступним був я. Так, напевно що я. Останнім вистрілив Старий.

Спільними зусиллями ми пошматували звірюку так, що він навіть на килим не годився, але слимак на ньому залишився неушкодженим, тож я підсмажив його другим пострілом. Молодик сприйняв усе це абсолютно без подиву.

— А мені здавалося, що ми знищили увесь отой вантаж, — сказав він.

— Ви про що?

— Про один із перших броньованих транспортників, які вони послали з тарілки. То був справжнісінький ковчег Ноя! Нам довелося постріляти їх усіх — від горил і до білих ведмедів. Скажіть, на вас ніколи не нападав водяний буйвіл?

— Ні, і не дуже хочеться.

— Насправді він далеко не такий небезпечний, як собаки. Як на мене, то ця затія є досить безглуздою.

Він кинув на слимака байдужий погляд, а мене тим часом мало не вирвало — як завжди.

Ми хутко пішли геть із того місця й вибралися на слимачу тарілку, від чого я занервував ще більше. Хоча нічого лячного не було ані в самому кораблі, ані в його зовнішньому вигляді.

Втім, якраз в її обрисі щось явно було не так. Звісно, тарілка скидалася на рукотворний предмет, але без зайвих слів було ясно, що її створили не люди. Чому? Хтозна. Поверхня корабля була дзеркально-матовою і не мала на собі жодної позначки, абсолютно жодної. Неможливо також було сказати, яким чином її зібрали докупи — вона була гладенькою, мов яйце.

Важко було визначити, з чого ця тарілка була зроблена. З металу? Ясно, що з металу, — вона мусила бути зробленою з металу. Але чи був то насправді метал? Можна було припустити, що після приземлення цей матеріал буде або страшенно холодним, або жахливо гарячим. Я доторкнувся до нього і практично нічого не відчув — ані холоду, ані жару. Не можна навіть було стверджувати, що корпус мав температуру людського тіла. Невдовзі я помітив ще одну особливість: корабель такого розміру під час приземлення на високій швидкості неодмінно обсмалив би чималеньку ділянку поверхні. Але нічого подібного видно не було: галявина довкола тарілки пишно зеленіла.

Ми піднялися до отого шлюзу, схожого на парасольку, — якщо то справді був шлюз. Його край міцно притиснув до основного корпусу «болотяну черепашку»; броня танчика була розчавлена, мов картонна коробка. А ці черепашки, до речі, є вельми міцними: вони здатні пірнати на глибину до ста п’ятдесяти метрів.

Утім, ця конкретна черепашка виявилася достатньо міцною, бо вона завадила слимакам закрити шлюз. З іншого боку, в результаті взаємодії на поверхні шлюзу не з’явилося жодної подряпини.

— Зачекай тут разом із Мері, — мовив Старий, обернувшись до мене.

— Ти що, збираєшся зайти туди сам?

— Так, бо часу обмаль.

— Я залишуся з вами, сер, — озвався хлопчина. — Так наказав командир.

— Гаразд, сер, — погодився Старий. — Ходімо зі мною.

Зазирнувши через край, він присів і спустився в тарілку на руках. Морський хлопчина рушив слідом за ним. Мені було соромно, але я не мав бажання порушувати домовленість. Старий з офіцером зникли в отворі. Мері повернулася до мене й сказала:

— Семе, мені це не подобається. Мені страшно.

Її слова мене спантеличили. Мені самому було страшно, але я не очікував, що вона теж боятиметься.

— Я тебе захищатиму.

— Може, нам не треба тут залишатися? Бо шеф не сказав, що ми мусимо тут стояти.

Я задумався.

—Якщо хочеш повернутися до машини, то я тебе проведу.

— Не знаю... Мабуть, не треба. Мабуть, ми маємо залишатися тут. Підійди до мене ближче.

Вона тремтіла.

***

Не знаю, скільки часу спливло, поки їхні голови не вигулькнули понад краєм шлюзу. Молодик видерся нагору, і Старий наказав йому вартувати.

— Ходіть сюди, — звернувся він до нас. — Як на мене, то там безпечно.

— Чорта з два там безпечно, — гукнув я, але все одно пішов, бо Мері вже рушила поперед мене.

Старий допоміг їй спуститися вниз.

— Обережно, дивись головою не вдарся, — застеріг я. — Там скрізь стеля низька.

Згідно з розхожою думкою, нелюдські раси продукують нелюдські витвори, але мало хто з людей бував всередині лабіринту на Венері. А ще менше бачили руїни на Марсі — я не був одним із тих небагатьох. Тому я не знав, що на мене чекало всередині космічної тарілки. На перший погляд її інтер’єр нічим не вражав, але здавався якимсь химерним. Його придумав і продумав нелюдський мозок, який не спирався під час конструювання на людські уявлення та ідеї, мозок, який ніколи не чув про прямий кут і пряму лінію, мабуть, вважаючи їх непотрібними й небажаними. Ми опинилися в дуже маленькій сплющеній камері, а звідти поповзли через трубу завтовшки не більше одного метра в діаметрі, трубу, яка, здавалося, заводилася всередину корабля і яка з усієї своєї поверхні світилася червонуватим світлом.

У трубі відчувався дивний і дещо неприємний запах, ніби болотного газу, і до нього ледь помітно домішувався запах мертвих слимаків. Це, а також червонувате світіння та повна відсутність тепловіддачі від стінки труби, коли мої долоні притискалися до неї, викликали у мене неприємне враження, ніби я проповзаю крізь кишки якогось неземного велетня, а не досліджую дивну машину.

Трубка розгалужувалася, мов артерія, і там ми натрапили на першого титанського андрогіна. Він — дозвольте мені називати цю істоту «він» — розлігся на спині, як спляча дитина, поклавши голову на свого слимака. Маленький, схожий на бутон троянди, рот, крив у собі натяк на посмішку. Спочатку я не зрозумів, що він мертвий. На перший погляд, схожість між титанськими людьми і нами помітніша, ніж відмінності: ми переносимо те, що очікуємо побачити, на те, що ми реально бачимо, так само, як вирізьблена вітром скеля може мати вигляд людської голови або танцюючого ведмедя. Візьмімо, наприклад, оцей гарненький «ротик» — звідки мені було знати, що це орган, призначений виключно для дихання?

Так, вони не люди і, незважаючи на випадкову схожість чотирьох кінцівок і голови, ми менш схожі на них, ніж велика зелена жаба-бик схожа на бика. Проте загальний ефект був сприятливий, не лячний і навіть трохи людяний. Я назвав би цих істот ельфами, ельфами із супутників Сатурна. Якби ми зустріли їх до того, як ними заволоділи слимаки, яких ми називаємо титанцями, то, гадаю, могли б порозумітися з ними. Судячи з їхньої здатності будувати летючі блюдця, вони були нам рівня — якщо саме вони їх будували (звісно, не слимаки їх будували, адже слимаки — не будівельники, а злодії, такі собі космічні зозулі).

Але це я вже забігаю наперед, висловлюючи свої думки, які з’явилися згодом.

Коли я побачив отого маленького типа, я, попри страх, все ж таки зміг видобути свій пістолет. Старий, передбачаючи мою реакцію, обернувся й сказав: