Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 54)

Існують також інші різновиди: погодні радари, портові радари й таке інше. Річ у тім, що жоден із них не бачить предметів, які рухаються зі швидкістю понад шістнадцять кілометрів на секунду. Виняток становлять метеорні радари на космічних станціях, які належать не військовому відомству, а обслуговуються Асоціацією сприяння розвитку науки, яка у свою чергу орендує їх в ООН.

Саме тому «гігантський» метеор зареєстрували саме як метеор, і лише згодом він був ідентифікований як летюча тарілка.

Але тарілку «Пасс-Крисчен» помітили під час її посадки. Підводний крейсер ООН «Роберт Фултон», вийшовши з порту Мобіл на рутинне патрулювання червоної зони, перебував за шістнадцять кілометрів від міста Галфпорт у Флориді. Він рухався в підводному положенні, виставивши на поверхню лише свої детекторні пристрої, аж раптом неподалік, різко загальмувавши, приземлилася летюча тарілка. Вона несподівано виникла на екранах крейсера, скинувши швидкість із космічної (близько 85 кілометрів на секунду) до тої швидкості, яку могли сприймати радари крейсера.

Тарілка виникла наче нізвідки, уповільнилася до нуля — і зникла з екрану, але оператор встиг зафіксувати її останній спалах на узбережжі Міссісіпі на відстані близько 30 кілометрів. Капітан крейсера отетерів. Те, що з’явилося на екрані, жодним чином не могло бути космічним кораблем, бо космічні кораблі не гальмують із перевантаженням 50g. Йому й на думку не спало, що для слимака всі оті 50g не значили абсолютно нічого. Він розвернув свого крейсера і спрямував його до місця посадки.

В своїй першій депеші капітан написав таке: «Західніше Пасс-Крисчен, штат Міссісіпі, приземлився космічний корабель». Друга депеша повідомляла: «Висаджую на берег десант для захоплення».

***

Якби я не перебував у той момент у Відділі, то, либонь, не потрапив би до оперативної групи. Але мій телефон заверещав так сильно, що від несподіванки я гепнувся головою об навчальну машину, за якою сидів, і стиха виматюкався. То був Старий.

— Мерщій до мене! Не барися!

То була та сама група, з якої ми починали кілька тижнів (чи років?) тому: Старий, Мері та я. Ми злетіли і помчали на південь із максимально дозволеною швидкістю, не звертаючи уваги на диспетчерські пункти і увімкнувши на транспондері поліцейський сигнал тривоги. Невдовзі Старий пояснив нам, куди ми прямуємо й чому.

Коли він нам все розповів, я спитав:

— А чому знову сімейна група? Там явно знадобиться чималенький тактичний підрозділ аеромобільних військ.

— Він там буде, — похмуро відповів Старий. А потім вишкірився своєю фірмовою лукавою посмішкою, яку я не бачив відтоді, як все це почалося: — А чому ти так турбуєшся? Родина Кавано не боїться нікого, так, Мері?

— Якщо ти знову хочеш гратися в «сестрички-братики», то краще пошукай когось іншого, — пирхнув я.

— Йдеться лише про те, що ти мусиш захищати її від псів та незнайомих чоловіків, — серйозно мовив Старий. — І це не жарт: від псів та незнайомих лихих чоловіків. Час відплати настав, синку.

Я хотів розпитати у нього більше, але він пішов у відсік оператора, закрив перегородку і схилився над приладом зв’язку. Я обернувся до Мері. Вона пригорнулася до мене й стиха зітхнула:

— Привіт, братику.

Я схопив її за руку:

— Щоб я більше не чув про «братика»! Інакше комусь перепаде на горіхи.

РОЗДІЛ 27

Нас мало не збили наші ж хлопці, тому ми взяли собі супровід у вигляді двох «чорних янголів», які хутко примчали до нас, а потім передали у розпорядження флагманського корабля, з якого маршал повітряних сил Рекстон керував операцією. Флагман взяв нас на борт за допомогою якірної петлі. Мені ще ніколи не доводилося бачити таке, тому я трохи перелякався.

Рекстон хотів відлупцювати нас і відіслати додому, оскільки суто технічно ми були людьми цивільними, але відлупцювати Старого — це велика проблема. Насамкінець нас відчепили, і я посадив нашу машину на прибережну дорогу, що тягнеться там вздовж затоки. Мушу сказати, що я страшенно перелякався, коли під час спуску ми потрапили під вогонь засобів ППО. Над нами і довкола нас гриміла битва, але навколо самої тарілки панувала дивовижна тиша.

Корабель прибульців похмуро бовванів над нами на відстані менше п’ятдесяти метрів. Його вигляд був так само переконливим у своїй грізній лиховісності, як бутафорська пластмасова конструкція з Айови — у своїй фальшивості. Корабель мав дископодібну форму і великі розміри. Він трохи схилився в наш бік, бо під час приземлення підім’яв під себе один із пишних старовинних особняків на високих палях, які тягнуться вздовж узбережжя. Будинок рухнув, але тарілка частково спиралася на його уламки, а частково — на товстелезний стовбур дерева, яке затіняло споруду.

Нахил тарілки давав змогу бачити її горішню поверхню і те, що, найпевніше, слугувало як повітряний шлюз, — то була металева півкуля з три метри завширшки, розташована по центру корабля, де мала би бути втулка, якщо уявити тарілку коліщам. Ця півкуля нависала перпендикулярно по відношенню до корпуса. На чому вона трималася, я не побачив, але припустив, що на якомусь центральному валу або поршні; вона скидалася на сферичний клапан.

Було неважко помітити, чому пілоти тарілки не закрили той клапан і не вшилися геть: повітряний шлюз був пошкоджений — закритися йому заважала «черепашка», тобто один із тих плавучих танків-амфібій, які або чатують на дні гавані, або виповзають на пляж, становлячи собою частину десантного підрозділу, базованого на крейсері «Фултон».

Дозвольте розказати вам те, про що я дізнався згодом: тим танчиком командував тоді прапорщик Гілберт Колхаун із Ноксвілла, з яким були механік-водій II класу Флоренс Березовський і стрілок Букер Т. В. Джонсон. Звісно, всі вони загинули ще до нашого прибуття.

Коли я приземлив авто на дорогу, його швидко оточив взвод морських піхотинців під командою рожевощокого хлопця, якому явно хотілося когось встрелити, бодай кого-небудь. Побачивши Мері, він дещо вгамувався, але все одно не дозволив нам наближатися до тарілки, аж поки ми не зв’язалися з командиром тактичної групи, який у свою чергу запросив дозвіл у капітана «Фултона». Незабаром ми отримали відповідь — мабуть, тому що запит пішов далі до Рекстона, а може, і до Вашингтона.

Чекаючи на дозвіл, я спостерігав за битвою і, з того що я бачив, дуже зрадів, що мені не довелося брати в ній участь, — було вже багато поранених і вбитих. Неподалік нашого авто лежав геть голий труп чоловіка — то був хлопець років чотирнадцяти. Він і досі стискав у руках гранатомет, а на його спині виднівся знак, залишений паразитом, хоча самого паразита ніде не було видно. Може, він кудись відповз і лежав, здихаючи, а може, якось спромігся перебратися на особину, яка заколола хлопця штиком.

Мері відійшла по шосе на захід із волохатим молодим офіцером ВМС, а я став оглядати труп. Думка про те, що ще живий слимак може повзати десь поруч, стривожила мене, і я поквапився до Мері.

— Повертайся в машину, — сказав я.

— Мені хотілося зробити хоча б кілька пострілів, — відповіла вона з очима, палаючими ентузіазмом, і знову уставилася на Захід.

— Вона тут у безпеці, — відізвався молодий офіцер. — Ми стримуємо їхній натиск на протилежному кінці шосе.

Я проігнорував його.

— Слухай-но, ти, мале кровожерливе бісеня! — відрізав я. — Негайно сідай у машину, інакше я тобі всі кості переламаю, чуєш?

— Слухаюсь, Семе, — відповіла вона і виконала наказ.

Я поглянув на молодика.

— А ти що видивляєшся? — напустився я на нього, бажаючи зірвати хоч на комусь свою злість.

Довкола смерділо слимаками, і чекання, що затягнулося, змушувало мене нервувати.

— Те, що треба, — відказав офіцер, оглядаючи мене з ніг до голови. — В наших краях із жінками так не розмовляють.

— Тоді чому ж ти не повернешся до своїх країв? — спитав я і пішов собі, сторожко озираючись. Старого ніде не було видно, і це мені не сподобалося.

***

Швидка, що приїхала із західного напряму, різко загальмувала біля мене.

— Дорогу на Паскагулу вже відкрили? — гукнув водій.

Ріка Паскагула, яка протікала майже за п’ятдесят кілометрів східніше від місця приземлення тарілки, розташовувалась приблизно в бурштиновій зоні, а однойменне містечко лежало східніше її гирла і, принаймні номінально, перебувало в зеленій зоні, тоді як близько ста п’ятнадцяти кілометрів західніше від нас на цьому ж самому шосе розкинувся Новий Орлеан, де була найбільша концентрація слимаків південніше Сент-Луїса. Ворог наступав на нас із Нового Орлеана, а наша найближча база — в Мобілі.

— Не знаю, не чув, — відповів я.

Водій задумливо погриз кінчик пальця:

— Сюди мені вже вдалося проскочити, може, поталанить безпечно проскочити й назад.

Турбіни швидкої завищали — і вона хутко зникла за поворотом. А я продовжив виглядати Старого.

Хоча битва на землі вже віддалилася від місця приземлення тарілки, битва в повітрі тривала й досі навкруги і угорі. Я спостерігав за хвостами конденсату в небі, намагаючись вирахувати, хто є хто, і як відрізнити наших від чужих, як раптом неподалік приземлився великий транспортний корабель, ревонувши механізмами реверсної тяги, і вивергнув із себе взвод десантників. З такої відстані не було видно — сидять у них на спинах слимаки чи ні. Принаймні транспорт прибув зі сходу, але це, ясна річ, нічого не доводило.