Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 53)

— Он воно як. Ти ладен послати двох агентів у відпустку в розпал битви, щоб вони народили тобі онука? — кинув я. І додав, швидко все підрахувавши: — Присягаюся, що ти ще й логарифмічною лінійкою скористався.

Старий почервонів:

— Поняття не маю, про що ти кажеш. Вам обом належала відпустка, все решта — це просто випадковий збіг обставин, і не більше.

— Так я й подумав! У тебе випадкових збігів не буває. Але бог із ним; я — добровільна жертва. А тепер про роботу: дай мені трохи більше часу на роздуми, якщо справді хочеш, аби я скористався своїм власним методом. А тим часом я піду до косметиків — нехай мені гумове вухо причеплять.

***

Вухо мені тоді не причепили, бо, підходячи до косметичного офісу, я побачив, як звідти вийшла Мері. Я не плекав великих сподівань щодо можливостей косметиків, але те, що я побачив, мене просто ошелешило.

— Люба моя, вони тебе відремонтували!

Мері повільно обернулася кругом, щоб я зміг придивитися.

— Якісна робота, як тобі?

То була реально якісна робота. Було навіть непомітно, що її волосся обгоріло. Окрім того, марафет, який косметики навели на вкритих тимчасовою шкірою плечах, мав надзвичайно переконливий вигляд, проте я на це й розраховував. Але волосся просто мене ошелешило. Я легенько торкнувся його і придивився до лінії волосся з лівого боку.

— Таке враження, що вони видалили його геть усе й наростили нове.

— Ні, вони просто підрівняли його.

— Тепер знову маєш свою улюблену схованку для пістолетів.

— Отаку? — спитала, посміхнувшись, Мері.

Вона поправила лівою рукою свої кучері — і раптом у кожній її руці з’явилося по пістолету. І знову я не здогадався, звідки взявся другий.

— Яка кмітлива дівчинка! Татко задоволений. Ти запросто зможеш працювати фокусницею в нічному клубі, коли доведеться. А якщо серйозно, то не утинай цей трюк у присутності добровольця — він може помітити це й накоїти біди.

— Не помітить, — заспокоїла мене вона серйозним тоном.

«Чому вона така впевнена?» — подумав я. Ми пішли до кімнати відпочинку й знайшли там затишне місце, щоб поговорити. Спиртне ми не замовляли, бо не захотіли. Обговоривши ситуацію, ми виявили, що обидва пройшли інструктаж. Я не став казати Мері про запропоновану мені роботу, а вона не сказала мені про свою — якщо їй справді її запропонували. Ми повернулися до Відділу, адже вкорінених звичок позбутися важко.

— Мері, — несподівано спитав я, — ти вагітна?

— Ще рано казати, милий, — відповіла вона, дивлячись мені в очі. — А ти хочеш, щоб була?

— Так.

— Тоді я дуже старатимусь.

РОЗДІЛ 26

Кінець кінцем ми вирішили проникнути крізь Завісу, а не через червону зону. Аналітична група дійшла висновку про безперспективність спроби вдавати із себе відступника. Та їхній висновок не зупинив би Старого, просто він співпав із його думкою та моєю. Все вперлося в питання: «Як індивід стає зрадником? І яким чином він зможе завоювати довіру слимаків?».

Відповідь на ці запитання проста: слимак знає менталітет свого носія. Словесні гарантії не значать для нього нічого. Але якщо слимак, котрий колись контролював розум якоїсь конкретної людини, знає, що та за своєю природою є відступником, створінням, яким можна керувати, то в такому разі слимак для якоїсь своєї мети може дозволити цьому індивіду бути ренегатом, а не носієм. Але спершу слимакові треба виявити лиховісну ущербність у розумі конкретної людини і переконатися в «якості» цього дефекту.

Ми знали це завдяки не фактам, а логічним міркуванням. Так, це була людська логіка, але вона мала б збігатися з логікою слимаків, потенціал яких обмежувався можливостями тих, на кому вони паразитували. Що стосується мене, то, навіть отримавши під впливом глибокого гіпнотичного сеансу відповідні вказівки, мені все одно не вдалося б переконати слимаків, що я — потенційний ренегат. Так вирішили хлопці з «психічного» підрозділу, на що я відповів «Амінь!». Це врятувало мене від необхідності повідомляти Старому, що я не бажаю добровільно потрапити в лабети слимаку; а його це врятувало від необхідності вигадувати якийсь логічно переконливий аргумент, щоб змусити мене стати жертвою з моєї ж доброї волі.

Може, здавалося нелогічно, що титанці здатні «звільнити» носія, навіть знаючи, що він є типом, схильним до зовнішнього контролю. Але вигоди, які вони при цьому отримали б, можна побачити, провівши аналогію: комісари не дають без необхідності своїм громадянам-рабам можливості втекти. Натомість вони посилають тисячі таємних агентів на територію вільних людей. Опинившись там, ці агенти можуть обрати свободу, і дехто з них так і роблять, але більшість не тікають, і ми знаємо це дуже добре. Бо вони воліють залишатися рабами.

У вигляді зрадників слимаки мають ресурс «гідних довіри» представників п’ятої колони. «Гідний довіри» — це хибний вираз, але англійська мова не має іншого визначення для такої форми ницості. Те, що відщепенці проникали до зеленої зони, сумніву не підлягало, але завжди важко було відрізнити зловмисного агента від пересічного індивіда. Співвідношення безнадійних ідіотів до відвертих негідників залишається високим.

***

Отже, я почав готуватися. Під легеньким гіпнозом я отримав необхідний інструктаж щодо останніх новацій у тих мовах, які мені знадобляться, з наголосом на гасла, які відображали найновіші вигини партійної лінії. Мені вигадали легенду і навчили мене професії, яка передбачає багато подорожей: я мав стати механіком із ремонту іригаційних насосів. Мені також виділили багато грошей. У разі необхідності мій фах давав мені змогу натякнути, що той чи інший насос був навмисне виведений із ладу.

По той бік Завіси примус, залякування, шантаж та хабарі є дуже корисними інструментами: люди жили в умовах терору так довго, що в них не лишилося жодних засобів захисту. А нитки ляльководів завжди були під рукою.

Я мав перестрибнути через Завісу, а не заповзати попід нею. Якщо я не зможу відзвітуватися про вдале проникнення, то слідом за мною вирушать інші агенти. Можливо, вони вже вирушили. Мені цього не сказали: те, чого агент не знає, він не зможе видати навіть під дією наркотиків.

Апаратура зв’язку являла собою чудову нову модель. Це був передавач на ультракоротких хвилях із кавітаційною антеною завбільшки з чайну чашку. Разом з усім іншим причандаллям, включаючи блок живлення, передавач був розміром із буханець хліба. Причому настільки добре екранований, що йому позаздрив би навіть лічильник Гейгера. Діапазон відслідковувався строго до горизонту — я мав навести передавач на ту космічну станцію, яка на той момент перебувала над обрієм. Наводити його треба було дуже точно, для чого мені знадобилося закарбувати в пам’яті орбітальні таблиці всіх трьох космічних станцій і навігаційну сітку території, на якій я мав працювати. Вада передавача була продовженням його основної переваги: дуже вузька спрямованість сигналу означала, що запеленгувати його можна було в результаті майже неймовірної випадковості.

Я мав опуститися крізь ворожий захисний екран під покривом антирадарної завади, яка створювала «вікно», щоб збити з пантелику їхніх техніків-пошуковців. Вони здогадаються, що когось чи щось скидають, але не знатимуть, що саме, куди саме й коли саме, бо мій покрив буде не єдиним «вікном», як і не буде єдиною та ніч, коли подібна тактика буде застосовуватися.

Дізнавшись про присутність (чи відсутність) слимаків у СРСР, я мав продиктувати звіт тій космічній станції, яка опиниться в полі зору, тобто в зоні прямої видимості. Я не можу розрізнити космічну станцію візуально і сумніваюся в правдивості тих, які кажуть, що можуть. Завершивши звіт, я міг вибиратися геть на власний розсуд: йти, їхати, повзти, прокрадатися або роздавати хабарі. Звісно, якщо я матиму можливість забратися геть.

Та от тільки всіма цими приготуваннями скористатися мені не судилося: в Пасс-Крисчені приземлилася летюча тарілка.

***

Тарілка «Пасс-Крисчен» стала лише третьою, яку побачили після приземлення. З перших двох тарілку «Гриннелл» сховали слимаки (а може, вона полетіла геть), а від тарілки «Берлінгейм» залишився тільки радіоактивний попіл. Але тарілку біля міста Пасс-Крисчен вистежили й побачили на землі майже відразу.

А вистежила її космічна станція «Альфа» і зареєструвала як надзвичайно великий метеорит, який начебто впав у Мексиканську затоку або десь поблизу. Цей факт лише згодом пов’язали з тарілкою «Пасс-Крисчен», але він пояснив нам, чому ми не змогли запеленгувати інші приземлення на екранах радарів, — тарілки літали надто швидко.

Колись радар міг «бачити» ці тарілки — шістдесят із гаком років тому примітивні радари фіксували їх багато разів, особливо тоді, коли вони курсували з надзвуковими атмосферними швидкостями, обстежуючи нашу планету. Але наші сучасні радари були «удосконалені» настільки, що перестали «бачити» тарілки через свою надмірну спеціалізацію. Як і у живій природі, ці електронні прилади еволюціонували в напрямку дедалі більшої селективності. Всі наші радари мають розрізнювальні контури, і тому подібні хитромудрі пристрої, які в залежності від типу радара дають змогу «бачити» те, що їм належить, і не звертати увагу на те, що можна проігнорувати. Блок контролю за рухом бачить лише рух у земній атмосфері; захисний екран та радари керування вогнем бачать те, що належить бачити тільки їм; а екран високої роздільності сприймає діапазон від надзвукових атмосферних швидкостей і аж до швидкості орбітальних балістичних ракет, яка сягає восьми кілометрів на секунду. Грубий екран невисокої роздільності доповнює собою й перекриває прецизійний екран високої роздільності, охоплюючи діапазон швидкостей від найповільніших безкрилих ракет і до найстрімкіших космічних кораблів, які набирають швидкість аж до шістнадцяти кілометрів на секунду.