Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 52)

В той час коли ми з Мері повернулися, протягом усієї війни була застосована лише одна атомна бомба — конкретно проти летючої тарілки, яка приземлилася біля Сан-Франциско південніше міста Берлінгейм. Її знищення відбулося у відповідності з доктриною, але сама доктрина вже встигла потрапити під вогонь критики: казали, що ту тарілку слід було захопити для дослідження, якщо ми хочемо дізнатися про наших ворогів достатньо для того, щоб успішно з ними воювати. Мої симпатії були на боці тих, хто хотів спершу стріляти, а потім вже проводити досліди.

На той час коли доза темпусу майже розвіялася, в моїй голові вже склалася картина Сполучених Штатів у такому вигляді, що я й уявити собі не міг навіть тоді, коли перебував у «переповненому» Канзас-Сіті: це була країна, охоплена Великим Жахом, яка переживала терор. Друг міг встрелити друга, а дружина донести на чоловіка. Чутки про титанців могли миттю зібрати на вулиці юрбу, яка волала суду за законами доброго дідуся Лінча. Відповіддю на тихий стук серед ночі міг стати постріл крізь двері, а не приязне «Хто там?». Добропорядні люди сиділи вдома, вночі на вулиці виходили пси та інші істоти.

Той факт, що більшість чуток про здогадну присутність слимаків не мали під собою підстав, не робив ці чутки менш небезпечними. Зовсім не ексгібіціонізм змушував багатьох людей віддавати перевагу наготі перед тісною та майже непомітною одежею, дозволеною режимом «Сонячна засмага»: навіть найскромніший одяг притягував підозрілий повторний погляд, який міг швидко призвести до фатальних наслідків. Обладунок типу «голова-спина» вже ніхто не носив — слимаки навчилися імітувати його практично миттєво. А ще трапився випадок із однією дівчиною в Сіетлі: на ній не було нічого, крім сандаль; в руках вона несла велику сумочку. Але доброволець, у якого, напевне, розвинувся нюх на ворога, пішов за нею й звернув увагу, що вона завжди тримала сумочку в правій руці, навіть тоді, коли відкривала її, щоб розплатитися.

Вона не загинула, бо доброволець лише відпалив їй зап’ястя, і я гадаю, що їй вже наростили нове — дефіциту подібних «запчастин» не було. Слимак також був живий, коли пильний доброволець розкрив сумочку дівчини, але прожив він недовго.

Дізнавшись про цей інцидент під час перегляду, я мимоволі здригнувся, збагнувши, що перебував у небезпеці навіть тоді, коли ніс у руках свої шорти, йдучи вулицею: будь-який предмет завбільшки зі слимака викликав підозри.

На той час коли я проглядав у сканері цей випадок, наркотик вже встигнув вивітритися, і у мене знову відновився контакт із довкіллям. Я розповів медсестрі про побачене.

— Не переймайтеся, — сказала вона. — Це все одно нічого не дасть. А тепер поворушіть пальцями правої руки.

Я поворушив пальцями, а вона тим часом допомогла лікарю нанести спрей на сурогатну шкіру. Я помітив, що медсестра не хотіла ризикувати: ліфчика на ній не було, а її так звані шорти фактично являли собою стринги. Лікар був вдягнений приблизно так само.

— Для важкої роботи користуйтеся рукавичками, — застеріг він, — і приходьте до нас наступного тижня.

Я подякував їм і пішов до оперативного підрозділу. Я хотів спершу знайти Мері, але виявив, що вона пішла до косметиків.

РОЗДІЛ 25

— Як твої руки? — спитав Старий, коли мене пустили до нього.

— Заживуть. Наклали сурогатну шкіру на тиждень. А завтра відрощуватимуть мені вухо.

— Я й забув про твоє вухо, — невдоволено кинув Старий. — Нема часу чекати, поки трансплантат приживеться. Косметики прироблять тобі штучне вухо.

— Байдуже до вуха, — сказав я. — Але навіщо його фальшувати? Якась робота з імітацією?

— Не зовсім. Після того як ти пройшов брифінг, що ти думаєш про поточну ситуацію?

«Цікаво, якої відповіді очікує від мене Старий?» — подумалося мені.

— Вона погана. Всі стежать за всіма. Дуже схоже на те, що відбувається по той бік Завіси, чорт забирай, — визнав я. І додав: — Та навіть гірше. Комуніста можна підкупити, а чим можна підкупити слимака?

— Гм-м-м, цікава думка. Яким же хабаром можна спокусити титанця?

— Слухай, це було суто риторичне запитання. Я просто...

— А моя відповідь була аж ніяк не риторичною. Треба буде дослідити цю проблему теоретично.

— Дійшли до того, що хапаємося за соломинки, еге ж?

— Та отож. А тепер щодо решти твого коментаря. Як ти гадаєш — куди легше проникнути для збору інформації: до Радянського Союзу чи до червоної зони? Чому б ти віддав перевагу?

Я окинув його підозрілим поглядом:

— У твоєму запитанні криється якийсь підступ. Зазвичай ти не даєш агенту права вибору завдання.

— Я просто поцікавився твоєю думкою як професіонала.

— Гм-м... Я не маю достатньо інформації. Скажи, а по той бік Завіси є слимаки?

— Якраз це я й хотів би з’ясувати, — відповів шеф.

Раптом я збагнув. що Мері мала рацію: агентам не слід одружуватися. Якщо нам коли-небудь вдасться впоратися з поточною ситуацією, то я звільнюся з цієї роботи й піду рахувати овечок для багатіїв, які страждають на безсоння, або пошукаю чогось такого ж легкого.

— Думаю, я не проти увійти через Кантон, — сказав я. — Чи ти гадаєш, що краще вистрибнути з парашутом?

— А з якого дива ти взяв, що я збираюся відрядити тебе до СРСР? — спитав Старий. — Те, що нам треба, ми можемо з’ясувати швидше і легше в червоній зоні.

— Ти так гадаєш?

— Абсолютно. Якщо інфекція існує деінде, окрім нашого континенту, то слимаки в червоній зоні неодмінно про це знають. Навіщо ж їхати на край світу для збору інформації?

Я відклав план, який подумки вже почав вибудовувати: комерсант-індус, що подорожує зі своєю дружиною, і таке інше, — і замислився натомість про те, що сказав мені Старий. Можливо, він має рацію. Можливо.

— А як же, в біса, можна проникнути до червоної зони зараз? — спитав я. — Може, почепити на спину макет слимака? Та вони ж спіймають мене на першому ж прямому спілкуванні. Або ще раніше.

— Не здавайся завчасно. Четверо агентів туди вже вирушили.

— І повернулися?

— Та ні, ще ні. В тім-то й річ.

— І ти хочеш, щоб я став п’ятим? Вирішив, що я не відробляю свою зарплатню, еге ж?

— Як на мене, то ці агенти використовували хибну тактику...

— Ще б пак!

— Увесь трюк полягає в тім, що їх треба переконати, наче ти відступник. Второпав?

Ця думка була настільки приголомшливою, що я не відразу відповів.

Нарешті я роздратовано вибухнув:

— А чом би не розпочати з найлегшого? Чом би мені на деякий час не стати, скажімо, панамським сутенером? Або попрактикуватися із сокирою, щоб людей убивати? Треба ж налаштуватися на певний стан душі, чи не так?

— Охолонь, — кинув Старий. — Не перебільшуй.

— А я й не перебільшую!

—Але ж тобі цілком до снаги провернути такий трюк. Ти значно більше знаєш про слимаків та про їхні звички, аніж будь-який інший наш агент. Відпочинь і почекай, допоки не загояться руки. А може, краще нам скинути тебе десь під Москвою, щоб ти зміг усе побачити на власні очі? Подумай. І не поспішай дратуватися й комизитися.

— Дякую, дуже дякую, — кинув я і сказав, змінюючи тему: — А що ти запланував для Мері?

— Краще б ти про свою роботу думав.

— Я — її чоловік.

— Звісно.

— Заради всього святого, це все, що ти маєш сказати?! Навіть не хочеш побажати мені всього найкращого?

— Хоч як це не дивно, — повільно мовив Старий, — але ти вже отримав усе те найкраще, чого може бажати чоловік. Тож маєш моє благословення, чого б воно не вартувало.

— Ага... Що ж, дуже вдячний.

Інколи буває, що до мене не зразу доходить, але мене виправдовує те, що в моїй голові крутилося надто багато думок, — аж до тої миті, коли я збагнув, що Старий міг прямо стосуватися відпустки Мері, бо її відпустка так доречно співпала з моєю.

— Послухай, татку.

— Кажи.

Вже вдруге за місяць я назвав його так, і це, схоже, дещо збило його з пантелику.

— Ти весь час хотів, аби ми з Мері одружилися. Ти навмисне це запланував, чи не так?

— Що? Не сміши мене. Я вірю у свободу волі, синку, і у право вільного вибору.

— Особливо коли цей вибір тебе влаштовує.

— Послухай-но, ми вже колись про це говорили.

— Знаю, що говорили. Проте мені не пристало сердитися на тебе через це. Просто я почуваюся, мов елітний жеребець, якого завели до стайні з кобилкою. Навіщо ти це зробив? Не думаю, що ти розчулився через «велике кохання» й подібні дурниці, я ж тебе добре знаю.

— Кажу тобі, я нічого не робив навмисне. А щодо мого схвалення. ну людство ж має забезпечувати своє подальше існування, як кажуть мудрі люди. Якщо цього не буде, то все, що ми робимо, не має сенсу, навіть оця війна.