Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 51)

Згідно з теорією Макільвейна титанці своєї власної культури не мали, вони навіть у цьому були паразитами і просто пристосовували знайдену ними культуру до своїх особистих потреб. Може, цей науковець дещо перебільшує, але саме це слимаки зробили в червоній зоні. Їм довелося підтримувати там економічну активність своїх жертв, бо якщо голодуватимуть полонені, то голодуватимуть і самі слимаки. Ясна річ, вони продовжували експлуатувати економіку в неприйнятний для нас спосіб, наприклад, переробляли поранених і «надлишкових» людей на добрива, але в цілому фермери залишалися фермерами, механіки — механіками, а банкіри — банкірами. В такому разі присутність банкірів здається недоречною, але експерти заявляють, що будь-яка економіка, збудована за принципом розподілу праці, потребує грошей та системи бухгалтерського обліку.

Я знаю з власного досвіду, що за Завісою теж ходять гроші, тому, можливо, ці експерти мають рацію, але я ніколи не чув про банкірів або про гроші серед мурах чи термітів. Втім, існує багато речей, про які я ніколи не чув.

Мені не ясно, чому слимаки зберегли індустрію відпочинку і розваг. Невже бажання розважатися є універсальною потребою всіх розумних істот? Чи вони навчилися цьому від нас? «Експерти» по обидва боки цієї проблеми є однаково переконливими, тому я не знаю, яку сторону взяти. Ті аспекти, котрі слимаки взяли на озброєння з людських уявлень про веселощі й розваги, не свідчать позитивно про рід людський, однак деякі варіанти заслуговують на увагу, наприклад, той трюк, який вони утнули в Мексиці, виснувавши, що поєдинок бика з матадором завершився внічию.

Але більшість із того, що вони робили, викликає огиду, і тут дозвольте мені не вдаватися в подробиці. Я — один із небагатьох, кому доводилося бачити детальні відео-транскрипції подібних речей, призначені для впертих і тупуватих мешканців бурштинової зони. Я бачив їх професійним оком. Уряд відслідковував всі стереотрансляції з червоної зони, але ці детальні транскрипції вилучалися цензурою згідно із «Законом Комстока» про «непристойність», прийнятим іще 1873 року — черговий приклад політики «матуся знає краще», хоча саме в цьому конкретному випадку «матуся» справді знала краще. Сподіваюся, що Мері під час звіту не довелося бачити подібні речі, а якщо вона й бачила, то все одно не скаже.

Втім, може, «матуся» й не «знала краще». Якщо й існувала ще якась обставина, здатна посилити бажання тих людей, які залишалися вільними, знищити мерзенних слимаків, то нею, напевне, мала б стати «розважальна» програма, яку передавали станції з червоної зони. Пригадую боксерський поєдинок, трансльований із Меморіального центру імені Вілла Роджерса у Форт-Ворті, хоча, радше його слід було назвати борецьким поєдинком. У всякому разі там був ринг, рефері та двоє супротивників. Там навіть враховувалися «фоли», тобто дії, які могли завдати шкоди менеджерам опонентів, себто їхнім «вершникам»-слимакам.

Все інше «фолом» не вважалося, абсолютно все! То був поєдинок чоловіка із жінкою, обидва були дебелі й хрипкоголосі. Жінка примудрилася вибити противнику око в першому ж клінчі, але йому вдалося зламати їй ліве зап’ястя, тому матч продовжився на більш-менш рівних умовах. Він закінчився лише тоді, коли один з опонентів втратив стільки крові, що ляльковод вже не міг змусити свого раба рухатися. Жінка програла двобій — і, скоріш за все, померла, бо її ліва грудь була майже відірвана. Вона так стікала кров’ю, що лише термінове хірургічне втручання з переливанням крові могло її врятувати. Але допомоги вона не отримала. Наприкінці матчу слимаків пересадили на нових носіїв, а ледь живих супротивників потягнули з рингу.

Але раб протримався трохи довше за рабиню, хоч яким би подряпаним та покусаним він не був. Матч він завершив фінальним актом тріумфу над суперницею, котрий, як я невдовзі дізнався, вже встиг стати традиційним. Схоже, він мав стати сигналом для видовища типу «Гарцюють всі!» — оргії, у порівнянні з якою відьомський шабаш видався би безневинним гуртком із вишивання.

Крім того, слимаки відкрили для себе секс, так-так!

Була ще одна річ, яку я бачив на цій та інших стрічках, і була вона настільки огидною, настільки мерзенною, що я сумніваюся, чи варто про неї розповідати, хоча відчуваю, що все ж мушу розказати, — там і сям серед рабів траплялися чоловіки й жінки, люди (якщо їх можна так назвати) без слимаків... найманці й ренегати.

Я ненавиджу слимаків, але, поставлений перед вибором, я краще вбив би отакого зрадника, аніж слимака. Наші предки вважали, що деякі люди охоче підуть на угоду з дияволом, і вони частково мали рацію: існують люди, які будуть йому прислужувати, якщо така нагода з’явиться.

Дехто відмовляється вірити, що будь-яка людина може стати відступником; ті ж, хто не вірять, просто не бачили відеоряду, вилученого цензурою. Тут помилки просто не могло бути: як всім відомо, коли маскарад став слимакам непотрібен, носіння одежі в червоній зоні було заборонено навіть іще жорсткіше, аніж у зеленій зоні у відповідності до програми «Сонячна засмага» — це треба було бачити. В тій жахливій трансляції з Форт-Ворта, яку я стисло описав вище, рефері був ренегатом. Він часто потрапляв у камеру, і я встиг його добре роздивитися. Я знав його в обличчя — то був відомий спортсмен-аматор, «шляхетний» рефері. Я не буду називати його на ім’я, і не тому, щоб його захистити, а щоб захистити себе. Згодом я його вбив.

***

Ми втрачали позиції на всіх фронтах — про це я дізнався ще до того, як мені закінчили лікувати руки. Наразі ми вели лише стримувальні дії, які були ефективними лише в плані зупинки поширення зарази, та й то не на сто відсотків. Для того щоб боротися зі слимаками напряму, треба було боротися зі своїми людьми, бомбити власні міста і при цьому не мати впевненості, що всі паразити будуть знищені. Що нам треба було, так це якась селективна зброя, яка вбиватиме слимаків, але не завдаватиме шкоди людям. Або хоча б така, що принаймні буде знерухомлювати титанців або робити їх непритомними. Тільки таким чином ми змогли б врятувати своїх земляків. Такої зброї ми не мали, хоча науковці працювали над цією проблемою день і ніч — від комічних Макільвейна та Варгаса і до найскромнішого лаборанта в Національному бюро стандартів. Ідеальним у цьому плані міг би стати «сонний» газ, але добре, що такого газу ми не мали перед вторгненням, інакше слимаки неодмінно використали б його проти нас — це був двосічний меч. Не слід забувати, що на той момент слимаки мали у своєму розпорядженні такий самий, а може, й більший військовий потенціал, ніж Сполучені Штати.

Утворилася патова ситуація, причому час грав на руку нашим ворогам. Знаходилися бовдури, які пропонували знищити водневими бомбами міста в долині Міссісіпі, і це було все одно що відрізати голову, рятуючи людину від рака нижньої губи. Але їх урівноважували такі ж самі бовдури з іншого боку, які ніколи не бачили слимаків, не вірили в слимаків, а вірили в те, що увесь цей гармидер являв собою порушення прав кожного штату. А режим «Сонячна засмага» являв собою ніщо інше, як тиранічну вашингтонську змову. Бовдурів другого типу щодня ставало дедалі менше, і не тому, що вони ставали розумнішими, а тому, що добровольців, охочих тиснути на спусковий гачок, було вельми багато.

Втім, існував також і третій тип — телепень із «гнучким інтелектом», «розважливий індивід» із тирсою замість мозку, який виступав за переговори, гадаючи, що з титанцями можна домовитися. Одна група таких телепнів із фракції опозиційної партії в Конгресі навіть здійснила спробу таких переговорів. В обхід Державного департаменту вони зв’язалися через бурштинову зону з губернатором Міссурі, і той дав їм гарантії безпеки та дипломатичної недоторканості — то були «гарантії» від титанця, але ці йолопи все одно погодилися на них, подалися до Міссурі й більше не повернулися. Вони слали повідомлення, я бачив одне з них — то було добре продуманий заохочувальний спіч типу «стрибай, вода тепла!».

Цікаво, чи укладають бички угоди з пакувальниками м’яса?

***

Північна Америка і досі залишалася єдиним відомим центром інфекції. Все, що зробила ООН, перш ніж тимчасово перебратися до Женеви, — це передала в наше розпорядження космічні станції. Про агресію однієї країни проти іншої не йшлося, стверджувалося навіть, що слимаки (якщо вони справді існували) фактично являли собою різновид епідемічного захворювання, а не потенційну причину війни, тому Рада безпеки воліла цією проблемою не займатися. При двадцяти трьох країнах, що утрималися, Рада проголосувала за те, щоб означити ситуацію, що склалася, як «громадський безлад», і закликала кожну країну-члена ООН надати посильну допомогу легітимним урядам Сполучених Штатів, Мексики й Канади.

«Посильна допомога» була поняттям суто академічним, бо ми й самі не знали, яка допомога нам потрібна.

Тож тривала повзуча війна, тиха війна, де битви програвалися ще до того, як ми дізнавалися про їхній початок. Після катастрофічної поразки операції «Контрудар», неядерна зброя практично не застосовувалася, за винятком поліцейської операції в бурштиновій зоні, котра була тепер подвійною нічийною землею з обох боків червоної зони — від непролазних канадських лісів і до мексиканських пустель. Вдень бурштинова зона була майже позбавлена будь-яких форм життя, більших за пташок та мишей, окрім наших патрульних груп. Вночі туди проникали розвідники, а звідти — собаки, і, можливо, якісь інші істоти.