Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 46)

— Але яке це має значення зараз?

Так, вона мала рацію, але я все одно хотів дізнатися, який сьогодні день. Можна було б зробити це, увімкнувши стереоекран, але таким чином можна було нарватися на випуск новин, а мені цього не хотілося: я й досі вдавав, що ми з Мері перебуваємо в іншому світі, безпечному світі, у світі, де не існує титанців.

— Мері, — невдоволено сказав я, — скільки пігулок темпусу в тебе лишилося?

— Жодної.

— Ясно. Я маю вдосталь для нас обох. Розтягнімо час, щоб він тривав якомога довше. Припустімо, що нам лишилася доба відпустки, в такому разі ми зможемо розтягнути її на місяць суб’єктивного часу.

— Не треба.

— Чому не треба? Не хочеш подовжити цю добу, поки вона від нас не втекла?

Мері поклала руку мені на плече і поглянула мені у вічі.

— Ні, мій милий, це не для мене. Я хочу проживати кожну мить тоді, коли вона до мене приходить, і не псувати її турботами про мить наступну. — Мабуть, на моєму обличчі з’явився упертий вираз, бо Мері додала: — Якщо хочеш вживати ці пігулки, то вживай, але не змушуй мене, будь ласка.

— Не хочеш — не треба. Я не подамся у веселу прогулянку сам.

Мері не відповіла, і це, як на мене, був найкращий спосіб перемогти в суперечці.

***

Не скажу, щоб ми сильно сперечалися. Коли я намагався зав’язати суперечку (а я робив це досить часто), Мері піддавалася, але якось воно виходило так, що я все одно виявлявся неправим. Кілька разів я наполегливо пробував дізнатися про неї більше, бо вважав, що маю право знати хоча б що-небудь про жінку, з якою одружений. На одне з моїх запитань вона задумливо, але швидко відповіла:

— Інколи мені здається, що у мене взагалі не було дитинства — чи це мені просто наснилося минулої ночі?

Я спитав напряму її справжнє ім’я.

— Мері, — спокійно відповіла вона.

— Отже, це твоє справжнє ім’я?

Своє справжнє ім’я я сказав їй уже давно, але ми зійшлися на тім, щоб і далі використовувати «Сем».

— Звісно, це моє ім’я, любий. Я завжди була Мері — відтоді, як ти вперше назвав мене так.

— Ясно. Гаразд, тебе звати Мері. Моя кохана Мері. Але як тебе звали раніше?

В її очах з’явився якийсь дивний зболений вираз, але вона спокійно відповіла:

— Колись мене знали під іменем Аллюкера.

— Аллюкера, — повторив я, смакуючи звуки. — Яке дивне й красиве ім’я — Аллюкера. В ньому чуються величні переливи. Моя кохана Аллюкера.

— Наразі мене звати Мері.

От і все. Кінець розмови. У мене почало виникати переконання, що десь колись Мері образили, сильно образили. Але було не схоже, що я колись про це дізнаюся. Раніше вона була вже одружена, я в цім не сумнівався, і, мабуть, в цьому й крилася причина. Невдовзі це перестало мене турбувати. Вона була такою, як була, зараз і назавжди, і я з радістю купався у ніжному світлі її фізичної присутності. Вік не зістарить її, а звички не зроблять нудною її нескінченну різноманітність.

***

Я продовжив звати її Мері, бо вочевидь їй так хотілося, і саме так я звав її в думках, але її колишнє ім’я не давало мені спокою. Аллюкера... Аллюкера... Воно крутилося у мене на язиці, і я думав над тим, як же ж воно пишеться.

І раптом я згадав, як воно пишеться. Моя надокучлива пам’ять відкрила потрібну закладку і тепер похапцем витягувала шухляди із задвірків моєї свідомості, де я зберігав мотлох, до якого не повертався роками, але був не в змозі його спекатися.

Колись існувала громада, така собі колонія, яка використовувала штучно вигадану мову і штучно вигадані імена. Точно: вітменіти. Анархістсько-пацифістська секта, яку вигнали з Канади і яка потім не змогла закріпитися в місцевості під назвою Літл-Америка. Їхній пророк написав книгу — «Ентропія радості». Я не читав її, але колись побіжно проглянув — в ній було повно псевдоматематичних формул досягнення щастя.

Кожна людина створена для щастя і проти зла, але через обряди цього культу люди постійно потрапляли в халепи. Свої сексуальні проблеми вони розв’язували курйозним і древнім способом, який влаштовував їх, але який породжував вибухові результати тоді, коли вітменська культура торкалася всіх інших моделей людської поведінки. Навіть такий закапелок, як Літл-Америка, був для них недостатньо віддаленим. Колись я чув, що рештки цієї секти подалися на Венеру, і це означало, що всі вони вже встигли померти.

Я викинув це з голови. Якщо Мері належала до вітменітів або її виховали відповідно, — це була її особиста справа. Зрозуміло, я не збирався дозволити філософії цього культу спричинити кризу в наших стосунках — ані зараз, ані в майбутньому: шлюб — це не форма приватної власності, а дружини — це не майно.

Якщо це було все, чого Мері не хотіла, аби я про неї знав, то я й не захочу про це знати. Я не шукав цнотливості, загорнутої в герметичну упаковку. Я шукав Мері.

РОЗДІЛ 22

Коли я згадав про темпус наступного разу, Мері не стала заперечувати, але запропонувала дотримуватися мінімальної дози. То був справедливий компроміс: ми завжди могли збільшити її.

Я підготував препарат у вигляді ін’єкцій, бо так його дія починалася швидше. Зазвичай після прийому темпусу я спостерігаю за секундною стрілкою: коли вона зупиняється, це означає, що я вже заряджений. Але в моїй хижці настінних годинників немає, а пальцевих годинників ні в кого з нас у той момент не було. Сонце тільки-но зійшло, ми всю ніч не спали, умостившись біля каміна на великому й низькому дивані у вигляді півмісяця.

Ми лежали там довго, почуваючись добре й мрійливо, і мені почало здаватися, що препарат не спрацював. А потім я збагнув, що сонце припинило сходити. Я помітив пташку, що пролітала повз панорамне вікно. Якщо придивлятися до неї досить довго, то можна було б побачити, як тріпотять її крильця.

Я перевів погляд із пташки на свою дружину і захопився її довгими кінцівками та несподіваними вигинами форм.

Пірат лежав, скрутившись калачиком на її животі, такий собі волохатий кіт із лапами, підібганими наче хутряна муфта. Здавалося, що обидва вони спали.

— Як щодо сніданку? — спитав я. — Мені страшенно хочеться їсти.

— Готуй сам, — відповіла Мері. — Якщо я ворухнуся, то прокинеться Пірат.

— Ти обіцяла кохати мене, шанувати і сніданок готувати, — відказав я й полоскотав їй п’яти. Вона зойкнула, підібгала ноги, а кіт підскочив і плюхнувся на підлогу.

— Ой лишенько! — зойкнула Мері, сідаючи на дивані. — Ти змусив мене смикнутися надто різко, і я образила котика.

— Не зважай на кота, жінко, ти ж одружена зі мною.

Але я все одно знав, що схибив. У присутності людей, які не перебувають під дією наркотику, треба рухатися дуже обережно. Я просто не подумав про кота — поза сумнівом, йому здалося, що ми поводимося, мов п’яні бовдури. Я нарочито повільно простягнув руку й спробував заспокоїти Пірата.

Та де там! Він уже подався до своїх дверцят. Я міг би зупинити його, бо мені здавалося, що він рухався повільно, наче потік патоки, але якби я це зробив, то налякав би його іще більше. Тож я не став його чіпати й пішов на кухню.

Знаєте, що я вам скажу? Мері мала рацію: цей «Темпус фугіт» для медового місяця не годиться. Те екстатичне природне щастя, яке мене наповнювало раніше, затуманилося ейфорією від наркотику, хоча в той час я не відчув цієї втрати, бо її поглинуло потужне наркотичне блаженство. Але втрата була реальною: правдиву магію я проміняв на хімічну фальшивку.

Існують певні дорогоцінні речі, які не можна і не слід пришвидшувати й посилювати у штучний спосіб. Мері, як зазвичай, мала рацію. Однак то все одно був гарний день — або місяць — в залежності від того, як на це подивитися. Але я пожалкував, що віддав перевагу несправжньому перед справжнім.

Пізно ввечері ми вийшли з наркотичного стану. Я відчував легке роздратування, яке зазвичай супроводжує послаблення дії наркотику, віднайшов свій пальцевий годинник і синхронізував свої рефлекси. Коли вони повернулися до норми, я синхронізував рефлекси Мері, після чого вона повідомила, що її розбаланс становив близько двадцяти хвилин, — досить точна відповідність дозі, розрахованій лише на основі ваги тіла.

— Хочеш знову розслабитися? — спитала вона.

Я підтягнув її до себе й поцілував:

— Якщо чесно, то ні. Я радий повернутися до реальності.

— Я теж дуже рада.

У мене з’явився вовчий апетит, характерний для людини після наркотику, незалежно від того, скільки вона з’їла, коли перебувала під кайфом.

— Страшенно їсти хочеться, — сказав я.

— Одну хвилину, — відповіла Мері. — Піду Пірата покличу. Його не було вдома цілий день.

За цей день — або місяць — я не встиг за ним скучити, отака вона є, ця клята штучна ейфорія.

— Не переймайся, — сказав я їй, — його часто не буває вдома цілий день.

— Раніше такого не бувало.

— Бувало — коли я жив тут один.

— Мені здається, що я його образила. Точно знаю, що образила.

— Тоді він, мабуть, подався до друзяки Джона. В такий спосіб він зазвичай карає мене за неналежне поводження. Нічого з ним не станеться.

— Але надворі вже ніч, боюся, що на нього може напасти койот.

— Не кажи дурниць: так далеко на сході койотів не буває.

— Тоді лисиця або щось інше. Любий, я просто вийду і погукаю його. Добре?

Мері рушила до дверей.