Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 45)

Він знову помахав, і ми пішли далі, не підходячи до нього ближче шістдесяти метрів, і це було правильно, якщо вітер дув із його боку.

— А хто такий Пірат, любий? — поцікавилася Мері.

— Побачиш.

І вона побачила. Щойно ми повернулися додому, як з’явився Пірат, — я зробив йому власні маленькі дверцята, які автоматично відчинялися на звук його нявчання, тому він мав змогу заходити й виходити за власним бажанням. Пірат — це великий розбишацький кіт, наполовину рудий перс, наполовину — «дворецький». Він увійшов поважно, сказав мені все, що думає про людей, які подовгу не бувають вдома, а потім, немовби вибачаючи мені таке прогрішення, потерся своєю рудою макітрочкою об мої щиколотки. Я простягнув руку, скуйовдив йому шерсть, і він взявся обдивлятися Мері.

Я з цікавістю спостерігав за ними. Мері стала навколішки і почала видавати звуки, які роблять люди, що знаються на котячій поведінці, але Пірат все одно позирав на неї з підозрілістю. Раптом він заскочив їй на руки і захурчав, як маленький моторчик, штовхаючи Мері головою в підборіддя.

Я полегшено зітхнув:

— От і добре. Бо мені вже почало здаватися, що він буде проти, аби ти тут жила.

Мері підняла голову й усміхнулася:

— Не варто було хвилюватися. Я вмію ладити з котами. Бо сама на дві третини кішка.

— А остання третина?

Вона скорчила гримаску:

— Колись дізнаєшся.

Мері почухала Пірата під підборіддям, йому це сподобалося, і він витягував шию з виразом непристойного й хтивого задоволення.

— Друзяка Джон піклується про нього, коли мене немає, — пояснив я. — Але Пірат належить мені — або навпаки.

— Я вже зрозуміла це, — сказала Мері. — І тепер я також належу Пірату, еге ж, Пірате?

Кіт не відповів і продовжив безсоромно підлабузнюватися до Мері, але було ясно, що він погоджувався з нею. Я й справді відчув величезне полегшення; айлурофоби не можуть збагнути, чому коти мають велике значення для айлурофілів, але якби Пірат не сприйняв Мері як законну мешканку хижки, то мені було б сумно.

Відтоді кіт був із нами — або з Мері — майже увесь час, за тим винятком, коли я виганяв його з нашої спальні. Його присутність там мене дратувала, хоча Мері з котом вважали, що я вчиняю малодушно й нешляхетно. Ми навіть брали його із собою до каньйону, коли ходили туди вправлятися у стрільбі. Я сказав Мері, що було б безпечніше залишати кота вдома, та вона тільки мовила:

— Пильнуй, щоб ти його не застрелив, адже я точно не застрелю.

Я замовк, трохи ображений. Я — вправний стрілець і залишаюся таким завдяки безустанній практиці за першої-ліпшої нагоди, навіть під час свого медового місяця. Проте ні. Це не зовсім так: з огляду на медовий місяць я не став би практикуватися у стрільбі, але виявилося, що Мері любить постріляти. Мері не просто гарний тренований стрілець, а справжній професіонал у цій справі, як знаменита Енні Оуклі. Вона й мене спробувала навчити, але каскадерська стрільба — це не для мене.

Я спитав Мері, чому вона не обходиться одним пістолетом.

— Тому що одного може не вистачити, — відповіла вона. — А тепер спробуй відібрати у мене пістолет — ну ж бо!

І я почав виконувати стандартну процедуру роззброєння: обличчям до обличчя, голіруч проти пістолета. Мері легко ухилилася від моїх прийомів і різко кинула:

— Що ти робиш? Роззброюєш мене чи запрошуєш до танцю? Відбирай по-справжньому.

Тож я почав по-справжньому. Я ніколи не стану чемпіоном зі стрільби, але в єдиноборствах я лідирував у моїй групі. Якби Мері не піддалася, то я зламав би їй зап’ястя.

Отже, пістолет я у неї відібрав. Але в ту ж мить відчув, як другий пістолет увіткнувся мені в пупок. То був суто дамський пістолетик, але він цілком міг створити дванадцять вдовиць без перезарядки. Я поглянув униз, побачив вимкнений запобіжник і второпав, що моїй прекрасній нареченій досить було лише пальцем поворухнути, щоб у моєму животі утворився отвір. Неширокий, але цілком достатній.

—Де ти, в біса, його взяла? — здивовано спитав я, бо, коли ми вийшли з автомобіля, ніхто з нас не завдав собі клопоту вдягнутися.

Проте в тому безлюдному районі можна було й не вдягатися — та земля належала мені. Через те я думав, що Мері мала лише один пістолет — той, що тримала у своїй гарненькій маленькій руці.

— Він був схований у волоссі над моєю щокою, — невимушено відповіла вона. — От бачиш!

Я знав, що в тому місці зазвичай ховають телефон, але мені й на думку не спадало, що там міг опинитися й пістолет, — я ж не користуюся дамськими пістолетами й не маю зачіски у вигляді кучерів полум’яного кольору.

З другого погляду я помітив, що третій пістолет увіткнувся мені в ребра.

— А цей звідки узявся? — ошелешено спитав я.

Мері захихикала:

— Звичайнісінький обман зору: він був перед очима весь час.

Більше вона мені нічого не стала пояснювати, а я так і не здогадався. При ходьбі пістолет мав би брязкати, але він не брязкав. Невже вона сховала його.О, ні!

Щоби врятувати своє самолюбство, я навчив її кільком прийомам рукопашного бою. Порожні руки все одно корисніші за зброю — вони частіше рятують вам життя. Я не хочу сказати, що Мері була не надто сильною в рукопашному бою, — в кожній її руці та нозі крилася раптова смерть або тривала непритомність. Однак кожного разу, коли Мері програвала мені й падала, вона мала звичку розм’якати і цілувати мене. Якось, замість поцілувати їй спину, я струснув її й сказав, щоб вона ставилася до моєї науки серйозно. Але Мері, замість кинути придурюватися, так і продовжила лежати, обм’якнувши. А потім сказала голосом, нижчим на октаву:

— Любий, невже ти не розумієш, що рукопашні прийоми — це не моя зброя?

Я здогадувався, що вона мала на увазі дещо древніше й примітивніше. Так, вона справді могла битися як розлючена пантера, і я її за це поважав, але амазонкою вона не була. Істинна сила Мері крилася в інших талантах.

До речі, я дізнався від неї про те, як мене врятували від слимаків. Виявляється, Мері рискала містом цілими днями, розшукуючи мене. Попри те що їй це не вдавалося, вона точно описувала, як просувався процес взяття слимаками міста під свій контроль. Якби не її вміння помічати полонену людину, ми могли б марно втратити багато агентів, а я ніколи не зміг би спекатися свого володаря. Завдяки інформації, яку постачала Мері, Старий скоригував свої плани й зосередив зусилля на в’їздах і виїздах із міста. Отак мене й врятували, хоча, мабуть, вистежували не мене конкретно... принаймні я схильний був так вважати.

А може, й шукали конкретно мене, хтозна. З того, що розповіла мені Мері, я дійшов висновку, що Старий та вона працювали безперервно й цілодобово, змінюючи одне одного і стежачи за головними пусковими платформами міста, після того як виявилося, що в місті функціонує єдина центральна точка поширення паразитів. Втім, можливо, моє припущення є хибним: Старий не став би нехтувати своєю основною роботою заради пошуків одного агента. Напевне, я неправильно зрозумів те, що сказала мені Мері.

Але можливості дізнатися більше на цю тему я не мав — Мері не любила заглиблюватися в минуле. Якось я спитав, чому Старий звільнив її від обов’язків президентської охоронниці.

— Я перестала бути корисною на тій роботі, — пояснила вона.

І я не став допитуватися. Мері знала, що колись я все одно довідаюся про причину: слимаки провідали про секс і про стать, тому вона стала некорисною як детектор чоловіків, захоплених слимаками. Але тоді я цього не знав, а для неї ця тема була, як нікому іншому, огидною і тому не вартою розмови. Мері вдавалося не забивати собі голову проблемами.

І це виходило в неї настільки добре, що я майже забув під час відпочинку від зовнішнього світу, яка страшна небезпека загрожувала цьому світу.

Мері не хотіла говорити про себе, але дозволяла говорити про себе мені. У міру того, як я ставав розслабленішим і щасливішим, я спробував пояснити, що мене гризло все моє життя. Я розповів їй, як звільнився зі служби і безцільно огинався, але потім проковтнув свою гордість і пішов працювати на Старого.

— Я — мирний хлопець, — сказав я Мері, — але зі мною щось не так. Старий — єдиний, кому вдалося підпорядкувати мене, але все одно я з ним сперечаюся. Чому, Мері? Що зі мною не так?

Моя голова лежала у неї на колінах; Мері нахилилася й поцілувала мене.

— Господи, хлопче, а то ти не знаєш! Насправді з тобою все гаразд. Усе це через те, що тобі довелося пережити.

— Але ж я завжди був таким — і донині.

— Так, з дитинства й донині. Матір померла рано й у тебе лишився зарозуміло-геніальний батько. Тобі діставалося стільки запотиличників, що ти виріс невпевненим у собі.

Її слова так мене вразили, що я скочив на ноги.

— Я? Невпевнений у собі? Та я — найвойовничіший півень у дворі!

— Так. Принаймні був колись. Але скоро все покращиться. — І, скориставшись тим, що я встав, Мері підвелася сама і сказала: — Ходімо подивимося, як сідає сонце.

— Як сідає сонце? Та ми ж, начебто, щойно поснідали?

Але виявилося, що вона мала рацію, а я помилявся, таке траплялося часто.

Непорозуміння з часом доби рвучко повернуло мене до реальності.

— Мері, скільки ми вже тут пробули? Який сьогодні день?

— А яка різниця?

— Велика різниця, чорт забирай. Я певен, що вже пройшло більше тижня. Невдовзі наші телефони заверещать, і це означатиме, що нам пора повертатися до білячого колеса.