Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 47)

— Тоді вдягни що-небудь, — наказав я. — Надворі вже прохолодно.

Вона завагалася, потім пішла до спальні й вдягнула нічну сорочку, яку я їй купив, коли ми ходили до села. Мері вийшла, а я підкинув дров у камін і пішов на кухню.

Мабуть, вона залишила двері прочиненими, бо, коли я коливався між зручністю приготування горохового супу з концентрату і задоволенням, яке отримуєш від приготування їжі з різних природних компонентів, до мене долетів голос Мері: «Ах ти ж, неслухняний котику! Ти дуже засмутив матінку!». Зазвичай таким тоном розмовляють із малюками та котами.

— Занеси його в хату й замкни двері! І пильнуй ведмедів! — крикнув я.

Вона не відповіла, і я не почув, як відчинилися двері. Тож я пішов до світлиці.

Невдовзі увійшла Мері — кота з нею не було. Я почав говорити з нею, але раптом піймав її погляд. Її очі були широко розкриті й сповнені невимовного жаху.

— Мері, — тихо промовив я і рушив до неї.

Схоже, вона мене помітила і пішла назад до дверей — її рухи були рвучкі й спазматичні. Коли вона повернулася до мене спиною, я побачив її плечі.

Під нічною сорочкою випинався горб.

Не знаю, скільки я простояв на одному місці. Можливо, якусь частку секунди, але вона закарбувалася в моїй пам’яті як нескінченна. Я стрибонув до Мері й схопив за плечі. Вона поглянула на мене, але її очі вже не були криницями жаху. Вони були просто мертві.

Мері замахнулась, щоб вдарити мене коліном, але я відсахнувся, і мені вдалося уникнути найгіршого. Розумієте, я знаю, що не можна знешкодити небезпечного опонента, хапаючи його за плечі, але це була моя дружина. Я не міг застосувати проти неї смертельно небезпечний прийом.

Але слимак не збирався робити мені поблажок. Мері (вірніше, потвора) осипала мене всіма відомими їй ударами, і мені доводилося робити все, щоб не вбити її. І при цьому пильнувати, щоб вона не вбила мене, а також намагатися знищити слимака. До того ж я мав сам захиститися від паразита, інакше я не зміг би врятувати Мері.

Я розмахнувся і луснув її в щелепу. Цей удар мав би гарантовано послати її в нокаут, але вона його майже не помітила. Тоді я знову вхопився за неї руками й ногами, щоб таким захватом знерухомити її і водночас не завдати шкоди. Ми впали додолу разом, і Мері опинилася зверху. Я буцнув її лобом, аби вона припинила кусатися.

Я тримав її сильне тіло лише завдяки своїй перевазі в м’язовій масі. Потім спробував паралізувати її, натискаючи на нервові точки, але вона здогадалася, що я задумав, бо знала про ключові точки не гірше за мене, — і мені просто пощастило, що Мері не паралізувала мене сама.

Залишалося останнє: розчавити самого слимака, але я знав, який нищівний ефект це справить на носія. Можливо, це не вб’є Мері. Знову ж таки, можливо. Вона могла вижити, а могла і не вижити. Принаймні я не сумнівався, що це завдасть їй великої шкоди. Я хотів привести її до стану непритомності, а потім потихеньку видалити слимака, після чого убити його. Зігнати його за допомогою жару або легенькими ударами.

Зігнати за допомогою жару...

Але я не встиг продумати цю ідею: Мері вп’ялася зубами мені у вухо. Я вивільнив праву руку і вхопив слимака. Але не сталося нічого. Замість зануритися пальцями в драглисту масу, я виявив, що цей слимак мав роговий шкірястий покрив; я неначе вхопився за футбольний м’яч. Коли я доторкнувся до нього, Мері сіпнулася і відкусила шматочок мого вуха, але вбивчого спазму не сталося: слимак був живий і продовжував її контролювати.

Я спробував просунути під нього свої пальці, щоб піддіти його, але він прилип до спини Мері, мов присоска. Мої пальці під нього не підлазили.

Перекотившись, я піднявся навколішки, стискаючи Мері в обіймах. Мені довелося відпустити їй ноги, і це виявився не кращий прийом, але потім я перегнув її через коліно й насилу підвівся. І поніс Мері до каміна.

Вона здогадалася, що я збирався зробити, рвучко сіпнулася і мало від мене не втекла. Це було все одно що боротися з гірською левицею. Але мені все ж вдалося доволокти її до каміна. Там я вхопив Мері за її руду чуприну й повільно нагнув плечима до вогню.

Присягаюся, їй-богу, я лише хотів підсмажити паразита, змусити його відчепитися, тікаючи від вогню. Але Мері почала борсатися так сильно, що я послизнувся, гепнувся головою об арку каміна — і Мері впала плечима на палаючі дрова.

Вона заверещала й вискочила з каміна, потягнувши за собою і мене. Я насилу зіп’явся на ноги, досі зачумлений від сильного удару головою, і побачив, що Мері лежить долі. Її волосся, її чудове волосся, горіло.

Горіла й нічна сорочка. Ляскаючи долонями, я почав гасити вогонь. Слимака на ній не було видно. Продовжуючи чавити вогонь руками, я озирнувся й побачив, що паразит лежить біля каміна і його обнюхує Пірат.

— Геть звідти! — заволав я. — Припини, Пірате!

Кіт поглянув на мене так, наче це була якась нова й цікава гра. Я продовжив робити те, що робив, намагаючись повністю загасити вогонь, як на голові Мері, так і на її сорочці. Коли я пересвідчився, що вогонь згас, у мене вже не лишилося часу дивитися, жива вона чи ні. Треба було зробити дещо важливіше.

Мені була потрібна лопата для каміна — я не міг наражати себе на небезпеку, торкаючись паразита руками. Я обернувся, щоб взяти лопату.

Але слимака на підлозі не було — він напав на Пірата. Кіт стояв, заклякнувши й широко розставивши лапи, а паразит вмощувався у нього на спині.

Може, було б краще, якби я на кілька секунд спізнився, може, слимак, всівшись на кота, дременув би надвір. І я не став би переслідувати його у темряві. Гадаю, що не став би. Але натомість я кинувся до Пірата і встиг схопити його за задні лапи, перш ніж він встигнув зробити якийсь осмислений порух.

Намагатися втримати ошаленілого дорослого кота голими руками — завдання, щонайменше, безрозсудне. А взяти під контроль кота, якого вже контролює слимак, — неможливе взагалі. З руками й зап’ястями, порізаними котячими пазурами, я знову поспішив до каміна.

Цього разу я все зробив як слід. Попри верески й пручання кота, я притиснув паразита до вуглин і став тримати, обпікаючи руки й не зважаючи на палаюче його хутро, допоки ця мерзота не впала просто у вогонь. Я взяв Пірата й поклав його на підлогу. Він більше не борсався.

Я зробив йому те саме, що й зробив для Мері. Переконавшись, що він більше ніде не горить, я повернувся до неї.

Мері була непритомна. Я присів біля неї й заплакав.

***

Протягом години я робив для Мері все, що міг. З лівого боку голови її волосся майже повністю обгоріло, а на плечах та шиї були опіки. Але пульс у неї був сильний, дихання стабільне, хоча й швидке та легке, і я дійшов висновку, що вона не втратить багато тілесної рідини. Я забинтував їй опіки — тут, на селі, я мав для цього запас всього необхідного — і зробив їй снодійний укол. А потім зайнявся Піратом.

Він і досі лежав на підлозі там, де я його поклав, і вигляд мав поганий. Йому дісталося більше, ніж Мері, і, можливо, вогонь потрапив йому в легені. Мені здалося, що він мертвий, але коли я торкнув його рукою, він підняв голову. «Вибач, друзяко», — прошепотів я. Кіт слабенько нявкнув. Принаймні так мені здалося.

Я обробив його так само, як і Мері, за тим винятком, що побоявся вколоти йому снодійне. Потім я пішов до туалету і оглянув себе.

Вухо вже перестало кровоточити, і я вирішив наразі ігнорувати його. Колись, при нагоді, я займуся його «ремонтом». Мене непокоїли руки. Я підставив їх під гарячу воду і верескнув, потім підставив їх під повітряну сушку — і це також було боляче. Я не знав, як мені їх забинтувати, — мені ж все одно доведеться ними користуватися.

Насамкінець я взяв пластмасові рукавички, заповнив кожну з них гелем проти опіків, і вдягнув. Цей гель містив місцеве знеболююче, тож я міг тепер якось перебитися. Тоді я пішов до стереотелефону й подзвонив місцевому фельдшеру. Обережно й коректно я пояснив йому, що сталося, які медичні засоби я застосував, і попросив його прибути до мене негайно.

— Як — уночі? — ошелешено спитав фельдшер. — Ви, мабуть, жартуєте.

Я відповів, що мені не до жартів.

— Не просіть у мене неможливого, чоловіче, — відповів фельдшер. — Ваш терміновий виклик уже четвертий за сьогодні. На нічні виклики ніхто не виїздить. Ви зробили цієї ночі все, що потрібно. Завтра вранці я відразу ж заїду до вас і огляну вашу дружину.

Я сказав, що нехай завтра вранці він відразу ж піде під три чорти, — і вимкнув телефон.

***

Пірат помер невдовзі після опівночі. Я поховав його відразу ж, щоб Мері не встигла його побачити. Копати було боляче, але ямка була неглибока. Я попрощався з ним і повернувся до хати. Мері тихо спала. Я підсунув до ліжка крісло і сів пильнувати. Мабуть, час від часу я дрімав, точно не пам’ятаю.

РОЗДІЛ 23

Перед світанком Мері почала вовтузитися й стогнати. Я підійшов до ліжка і торкнувся її рукою.

— Тихо, моя маленька, тихо... Все нормально. Це я, Сем.

Її очі розплющилися, і в них на якусь мить промайнув той самий страх, що й тоді, коли на неї напав слимак. Але тут Мері побачила мене і заспокоїлася:

— Семе, любий, мені наснився страшний кошмар.

— Все нормально, — повторив я.

— А чому на тобі рукавички? — спитала вона і помацала свої бинти. — Це був не сон, — із жахом мовила вона.

— Так, моя рідненька, це був не сон. Але все в нормі — я вбив його.